Трудові ресурси України

    Усе зайняте населення ще називають робочою силою, або самодіяльним населенням. За методикою ООН самодіяльне населення поділяється на такі категорії:

1) підприємці, які володіють засобами виробництва  і користуються найманою працею;

2) дрібні  власники, орієнтовані на сімейну  працю; 

3) члени  сімей власників засобів виробництва,  які працюють без фіксованої  заробітної плати;

4) наймані  робітники і службовці; 

5) люди, які не мають визначених місць  у суспільному виробництві. 

  Населення, яке не належить до самодіяльного, відноситься до т.з. “утриманців”.[4, с. 31]

    Для характеристики розміщення населення використовують поняття «розселення». Розселення є міським і сільським. Співвідношення міського і сільського населення демонструє рівень розвитку продуктивних сил і великою мірою залежить від рівня розвитку продуктивних сил країни чи регіону. Так, на початку ХХ століття в Україні проживало 82 % сільського населення, але протягом століття спостерігалася стійка тенденція до його зменшення. Водночас зросла частка міського населення, що безпосередньо було пов’язане з індустріалізацією країни. Особливо воно зростало в 70-80-ті роки. У 1979 р. частка міського населення становила 60,8 %, у 1996 р. – 67,8 %, а в 2001 – 67,3%, 2007 р. – 68,1 %. (додаток 2)

    Це в першу чергу зумовлене інтенсивними процесами урбанізації, які протікали досить територіально відмінно в післявоєнні роки в Україні. Найбільш інтенсивними вони були у Донецькому районі та великих міських агломераціях. За впливом на соціально-економічний розвиток території ці процеси дуже неоднозначні. З одного боку, вони свідчать про інтенсивний промисловий розвиток у країні, нарощування економічного і науково-технічного потенціалу, формування і розвиток великих і середніх міст та розгалуженої системи розселення, з іншого – про надмірну концентрацію виробництва і населення, а отже, і надвисокий демотехногенний тиск на територію, про відплив населення із сільської місцевості, із місць «корінного» проживання, що призводить до деградації системи сільського розселення та соціальної ерозії в суспільстві.

    Процес урбанізації в Україні призвів до збільшення питомої ваги міського населення, зростання соціально-економічної ролі міст, збільшення кількості великих міст. У результаті цього міське населення з 1919 по 1995 рік зросло більше як у 5 разів, а сільське знизилося в 1,7 разу.

    Виділяють групи міських поселень: малі (до 50 тис. ос. ), середні (50-100 тис. ос. ), великі (100-500 тис. ос.), дуже великі (500-1000 тис. ос.), міста-мільйонери (понад 1 млн. ос.). У великих, дуже великих і містах-мільйонерах проживає 55,7% міського населення України. До міст-мільйонерів на                      01. 01. 2007 р. належать 5 міст: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса. До дуже великих міст належать 4 міста – Запоріжжя , Львів, Кривий Рік, Миколаїв. Великих міст із населенням від 100 до 500 тис. ос. Є всього 36.

     Міста виконують різні функції і спеціалізуються на одному чи декількох видах діяльності. Міста-мільйонери та великі міста відносять до багатофункціональних. Навколо багатофункціональних великих міст групуються середні і малі міста, утворюючи міські агломерації, яких в Україні 5. Є міста з моноспеціалізацією: транспортні вузли, науково-освітні та адміністративні центри, міста-курорти тощо. Селища міського типу поділяються на індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, змішаного типу.

    Є пряма залежність між рівнями урбанізації та загальною густотою населення. В областях, де проходили інтенсивні процеси урбанізації, спостерігається найвища густота населення в Україні.

    Урбанізація суттєво вплинула на формування системи розселення, яка представлена територіально цілісним і функціонально взаємопов’язаними сукупностями поселень. Усі населені пункти (міські і сільські) України об’єднані в єдину систему розселення (із центром у м. Києві), у межах якої виділяють регіональні системи розселення (міжобласні – навколо міст-мільйонерів, обласні) і локальні (у межах адміністративних районів).

    Питання сільського розселення дуже актуальне на сучасному етапі територіальної організації суспільства. У другій половині ХХ століття спостерігалася стійка тенденція до зниження чисельності сільських поселень, що було безпосередньо пов’язане із змінами в міському розселенні. За період 1961-1993 рр. кількість сіл скоротилася з 42 229 до 28 858. У 2006 р. в Україні нараховувалося лише 28 562 сіл. Половина з них зосереджена в Західному економічному районі. З них висока частка сільського населення України (понад 50 %) проживає у Вінницькій, Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській та Чернігівській областях.

    Села за кількістю жителів поділяються на малі, середні та великі. У малих поселеннях проживає до 500 ос.; у середніх – від 500 до 1 000 ос.; у великих – понад 1 000 ос. На 05.12.2006 р. в Україні із 28,6 тис. сільських поселень становили: 63,1 % - малі, 21,2 % - середні та 15,7 % - великі.

    Система сільського розселення на сучасному етапі деградує. Деякі види сільського розселення – хутори, містечка, - взагалі зникли. На жаль, у селах залишаються на постійне проживання, як правило, люди старшого віку, що призводить до зменшення чисельності трудових ресурсів та занепаду сільської місцевості.

    Сільське розселення України зазнало таких змін через непродуману аграрну політику в державі, екстенсивний розвиток сільського господарства, слабкий розвиток переробної промисловості, виробничої та соціальної інфраструктури в сільській місцевості. Важкі умови життя та праці селянина, відсталість сфери послуг і побуту спонукали до масових виїздів, особливо молоді, не лише з села, а й за межі країни, що призвело до знелюднення українського села, його деградації, старіння населення і від’ємного сальдо в природному прирості.[6, с. 42] 

3. Демографічні  передумови розміщення продуктивних сил   

    У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою, бо трудові ресурси – головна продуктивна сила. Аналізуючи вплив демографічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба враховувати, що населення – не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Тому врахувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.

    Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:

1. чисельність населення країни (регіону), його динаміка, характер відтворення;
2. розміщення населення на території, щільність населення, форми розселення, міграції;
3. статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;
4. структура зайнятості населення;
5. національний склад населення;
6. демографічна політика держави.

    У взаємодії з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних сил той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним. Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону. Певною мірою вона визначає й розмір валового внутрішнього продукту країни, хоча ця залежність не пряма: вирішальний вплив на цю величину справляють інші фактори (наприклад продуктивність праці).

    Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його динаміку в часі. Це необхідно для визначення цілої низки економічних показників: забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень тощо. Динаміка природного приросту населення регіону залежить від рівнів народжуваності й смертності; приріст населення – це різниця між кількістю народжених і померлих за певний період (звичайно – за рік). Щоб дані про народжуваність. Смертність і природний приріст були співставні за різними регіонами, їх розраховують на 1000 душ населення, одержуючи відповідні коефіцієнти: коефіцієнт народжуваності, коефіцієнт смертності, коефіцієнт природного приросту.

     Коефіцієнт природного руху обчислюється  у проміле. Народжуваність – найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для обчислення, проте вони не зовсім точно характеризують демографічний процес, бо не враховують вікову структуру населення (додаток 3). Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (цебто нульовий приріст), треба аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він має бути вищий, у країнах з низькою смертністю (і відповідно з більшою тривалістю життя) він понижується. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте відтворення.

     Другою складовою динаміки природного приросту є смертність (додаток 4). У столітті, що минає, показник смертності у цілому в усьому світі знижується, особливо це помітно у країнах,що розвиваються. Однак протягом останніх десятиріч у високорозвинених країнах світу він почав поволі зростати. У цих країнах загальний коефіцієнт смертності нерідко вищий, ніж у тих, що розвиваються.

     Одним з показників, що найбільш  точно відбиває демографічну  ситуацію в країні, є коефіцієнт  смертності немовлят, цебто кількість  дітей, які померли у віці  до одного року в перерахунку на 1000 чол (додаток 5).

     Характер відтворення населення  безпосередньо впливає на його статево-вікову структуру. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку. Працездатне населення становить 58% населення України. У цілому демографічне навантаження постійного населення по Україні високе і становить на 1000 осіб працездатних 723 особи (у т. ч. молодшої групи – 312 та старшої за працездатних – 411 ). У міських поселеннях це навантаження трохи менше (629 осіб), а в сільських – значно вище (950 осіб). «Старіння» населення призводить до збільшення економічного навантаження на працездатних. Практично у трудовій діяльності бере участь трохи інший контингент, бо продовжує працювати частина осіб пенсійного віку, але деякі категорії (наприклад військовослужбовці ) до трудових ресурсів не зараховуються.[10, с. 79]

     Залежно від демографічної ситуації  у країні здійснюється певна  демографічна політика – комплекс  соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрібному напрямку. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні. В більшості країнах проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування. Як правило, застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Але треба зазначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15 – 20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою. Демографічна політика в Україні скерована на підвищення природного приросту населення за рахунок народжуваності. Для цього матерям, які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо.[8, с. 237]

     Національний склад населення  не відіграє вирішальної ролі  в економіці. Водночас деякі  національні аспекти, а саме: ступінь  етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, менталітет корінної нації, темперамент необхідно враховувати в регіональних стратегіях розвитку, при забезпеченні територіальної справедливості оподаткування, за певних інших ситуацій.

     Нація формується в результаті  дії суми факторів, які вплинули  і впливають на її розвиток  і сприяють створенню її спільних  ознак: мови, культури, психологічного  складу, певною мірою способу  життя. Походження української  нації трактується різними дослідниками по-різному; переважають три основних погляди, згідно з якими українська нація – це:

   - нащадки антів, які жили на території нашої країни в давнину;

   - слов’янське плем’я, предками якого були скіфи; 

   - нащадки германських племен, які в давнину проживали в околицях Києва.

   Зараз в Україні проживає більше 100 національностей. Питома вага

   українців у структурі населення, за останнім переписом, становила 77,8 % . Решта населення – це росіяни – 17,3 %, євреї – 0,2 %, білоруси – 0,7 %, молдавани – 0,6 %, кримські татари – 0,5 %, поляки – 0,4 % та ін.

     За винятком Криму, більшість  у всіх областях становить  корінне населення – українці. Найвища їхня чисельність – у західних областях і Придністров’ї, нижча – в Донбасі, та найнижча – у південних районах. Так, у Львівській (94,8%), Івано-Франківській (97,5%), Полтавській (91,4%), Вінницькій (95%), Волинській (97%), Черкаській (93,1%), Чернігівській (93,5%), Тернопільській областях проживає від 92% до 97% українців; у Харківській – 70,7%, Дніпропетровській -79,3%, Миколаївській – 81,9%; Луганській (58%), Одеській (62,8%), Донецькій – 56,9%; м. Києві – 82,2 %; у Криму вони становлять лише 24,3% населення.