Сущность приватизации и ее особенности в Украине

З моменту початку програми приватизації в 1989 р. уряд Аргентини отримало близько 20 млрд. доларів, скоротивши тим самим свій зовнішній борг більш ніж на 11 млрд. доларів шляхом операцій типу "своп", тобто обміну облігацій на акції, отримавши при цьому 8 млрд. доларів від продажу. Воно передало в приватний сектор більшість підприємств з виробництва і передачі електроенергії, всі підприємства, що займаються розподілом електроенергії, всі газопровідні і транспортні компанії, більшість своїх акцій нафтогазового сектора і всю національну нафтову компанію YPF. У 1994 р. в Аргентині була введена система приватних пенсійних фондів, з метою широкого розвитку внутрішнього ринку капіталу. Акції YPF і Телеком стали "улюбленцями" брокерів на міжнародних ринках капіталу. Від їх продажу отримано відповідно 17 і 50 відсотків всього доходу, отриманого від приватизації[24, с. 140]

У Чилі почали програму масової приватизації ще в 1974 році, і перші її результати були задовільними. У ході першої стадії приватизації уряд зосередив увагу на передачі прав власності на великі фінансово-промислові холдингові групи. Під час економічної кризи 1982 року в Латинській Америці ці групи почали намагатися провокувати системна криза у фінансовому секторі. Уряду довелося втрутитися в діяльність багатьох цих груп і реприватизувати їх активи в ході другої стадії приватизації [24, c. 156].

У Марокко одним з найбільш яскравих прикладів ефективного продажу державного пакету є приватизація Марокканського банку зовнішньої торгівлі (МБВТ) шляхом змішаної продажу. Суть проекту полягала в наступному.

До моменту початку приватизації, МБВТ був другим банком Марокко за величиною активів. Його баланс становив 18,7% загального обсягу кредитів і 17% загального обсягу депозитів національної банківської системи. Банк мав 17 філій по всій країні і 2778 співробітників. Відносна невелика частина акціонерного капіталу котирувалася на фондовій біржі Касабланки. Державі - прямо або побічно - належало 50,01% акцій банку, а голова правління та директор банку мали статус державних службовців. Іноземним комерційним банкам належало 12,55% акцій, в той час як решта акцій (37,44%) належали приватним марокканським інвесторам. У 1994 році чистий прибуток склала 29,5 мільйонів доларів США.

У Чехії продаж стратегічному інвестору автомобільної компанії "Шкода" - це найбільш вдалий приклад приватизації одного з найбільших підприємств в східноєвропейській країні.

Підводячи підсумок вищевикладеного, зазначимо, що за рахунок приватизації як одного з найбільш часто використовуваних методів управління державною власністю уряди різних країн отримують досить великі надходження до бюджету і одночасно знімають з себе тягар обслуговування та управління монстрами індустрії своїх країн.

Розділ 2. Особливості становлення та розвиток приватизації в Україні

2.1. Нормативно-правове регулювання процесу приватизації

Основними законодавчими актами, що регулюють процеси приватизації в Україні є Закони України "Про приватизацію майна державних підприємств"[30], "Про приватизацію невеликих державних підприємств" (малу приватизацію),[31] "Про приватизацію державного житлового фонду",[31] "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі"[31] і "Про приватизаційні папери[31] ". У цих законах визначені основні принципи, засоби, суб'єкти і об'єкти процесу приватизації. Положення цих законів розвивають і доповнюють Укази Президента України та інші законодавчі акти.

Щорічно Верховна Рада України затверджує Державну програму приватизації, яку подає на розгляд Кабінет Міністрів України. У цій програмі визначаються основні цілі, пріоритети, засоби і порядок приватизації державного і відчуження комунального майна, групи об'єктів, що підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що перебуває у державній власності і державного майна [25, c. 103].

У процесах приватизації основну роль відіграє Фонд державного майна України та його регіональні відділення. Він підзвітний Верховній Раді Україні.

Разом з Фондом держмайна участь у приватизації беруть Національний банк, регіональні відділення приватизації майна, Міністерство демонополізації і роздержавлення, Державний комітет допомоги малим підприємствам і підприємництву, Державний приватизаційний фонд

Покупцями державного майна можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства; юридичні особи, зареєстровані на території Україні; юридичні особи інших держав.

Не мають права бути покупцями органи державної влади та управління, працівники Фонду державного майна України та його регіональних відділень, а також юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25%, а також інші суб'єкти, перелік яких визначається державою.

Види приватизаційних паперів: приватизаційні майнові сертифікати; компенсаційні сертифікати; житлові чеки; земельні бони.

Кожен громадянин України може брати участь у приватизації державних підприємств, використовуючи для цього перераховані вище приватизаційні папери [29].

     2.2. Історичні передумови та причини розвитку приватизації в Україні

Зміна форм власності в нашій країні обумовлена необхідністю відходу від надмірного одержавлення та монополістичного керування з боку держави економікою та майже усіма сферами суспільного життя. З цієї точки зору приватизація є важливою складовою частиною системної економічної реформи. За рахунок зміни форм власності, трансформуючи командно-адміністративну економічну систему, суспільство сподівається отримати ефективний механізм господарювання. [12, с.109].

Одержавлення власності, здійснювалося в нашій країні, не мало наукового підґрунтя і суперечило потребам суспільного розвитку. Об'єктивною необхідністю є існування різних форм господарювання, а отже, і форм привласнення. Для цього є кілька причин.

1) Сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці і т.д.

2) У міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв'язані процеси - концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, і усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, виникнення нових підприємств і виробництв.

Разом з тим, враховуючи складність процесів реформування відносин власності, що зумовлено їх Широкомасштабність, відсутністю відповідного узагальненого світового досвіду, необхідне постійне відстеження цих процесів, коригування законодавчої бази з метою запобігання негативних соціально-економічних наслідків [15, c. 56].

Процеси приватизації (в широкому їх тлу­маченні) в Україні були розпочаті ще за часів існу­вання Радянського Союзу. Результатом здійс­нення приватизаційних процесів було створення кооперативів нового типу, орендних підприємств на основі державних, різних форм комерційних підприємств, а також підприємств з участю іно­земного капіталу. Але за умов монопольного ста­новища державної власності і планової системи, неподільного контролю над розподілом мате­ріальних та фінансових ресурсів приватний сектор міг зайняти лише незначний простір.

Зміна форм власності в нашій країні була обу­мовлена необхідністю відходу від надмірного одержавлення та монополістичного керування збоку держави економікою та майже усіма сферами суспільного життя. З цієї точки зору приватизація є важливою складовою частиною системної економічної реформи. За рахунок зміни форм власності, трансформуючи командно-адміністра­тивну економічну систему, суспільство має надію одержати ефективний механізм господарювання [9, с.213].

Зважаючи на складність процесів реформу­вання відносин власності, їх широкомасштабність, необхідно було враховувати світовий досвід і ко­ригувати законодавчу базу з метою запобігання негативних соціально-економічних наслідків.

Перша і головна відмінність українського роздержавлення від західного полягає в тому, що на Заході не було таких прецедентів, коли влас­ність у граничностислі строки перетворювалася із суспільної і державної у приватну. В усіх країнах і за всіх часів процес розподілу власності — один з найбільш делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників на Заході пішло декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього неру­хомість, засоби виробництва наживалися поко­ліннями людей. Процес формування класу влас­ників (принаймні поза екстремальними умовами) завжди був історично легітимним і тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл і перерозподіл власності — вельми болісний у соціальному розу­мінні процес. У жодній країні він не відбувався від­повідно до якого-небудь організаційного плану та в історично короткі терміни [12, c. 88].

Друга принципова відмінність роздержав­лення від західного полягає в тому, що, в силу істо­ричних причин, переважна частина населення в Україні практично не має коштів для придбання нерухомого майна. Особливо ця обставина поси­лилася після лібералізації цін, у результаті котрої велика частина населення позбавилася своїх тру­дових заощаджень. Усе це потребує цілком іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки сьогодні надання безумовного права одержувати у приватне володіння суспільну власність за гроші означає закріплення незаконно отриманих в ос­танні роки коштів шляхом вкладення їх у неру­хомість. Отже, такі обставини не створюють надій­ний соціально-політичний фундамент господарю­вання в Україні. А при застійній погрозі соціального вибуху про ефективність суспільного виробництва навіть не може бути мови.

Третя принципова відмінність полягає в тому, що економіка України надзвичайно централі­зована і монополізована, а це робить просту пе­редачу промислових гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.

Четверта принципова відмінність українсь­кого роздержавлення від західного полягає в тому, що нові власники у переважній своїй частині нав­ряд чи мають достатнє уявлення про те, що з цим майном робити. Підставою для такого твердження служать наступні обставини:

а) недостатня ментальна підготовленість на­селення до ринкового типу господарювання;

б) тривалість формування ринкового культур­ного середовища;

в) низький рівень компетентності як законо­давчої, так і виконавчої влади. [12, c. 90].

Крім того, особливістю економіки України є те, що в її господарській структурі переважають га­лузі, які потребують дотацій з боку держави, а тому важко піддаються реформуванню. Структура ж на­родного господарства країни оцінюється як скла­дна для перетворень, бо її основу становить: сіль­ське господарство — 21,7%, промисловість — 43,3% (в тому числі металургія — 21,4%), енергетика і паливна промисловість — 24,4%. Якщо до цього додати, що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за зако­нами конкуренції ринкового господарства, то неминучим є висновок про те, що наша економічна система об'єктивно не може відмовитися від ак­тивної ролі в державі.

Вищезазначені відмінності свідчать про неможливість (і навіть небезпечність) необдума­ного копіювання моделей приватизації інших країн для використання в Україні [16, с. 98].

2.3. Особливості процесу приватизації на сучасному етапі в Україні

Оцінюючи результати  приватизації на Україну за весь період  її  здійснення,  слід  зазначити,  що  цей  процес  був  найбільш  динамічним і результативним суспільним процесом останнього  десятиліття і став основою економічних реформ  в  країні.

Для більш точного уявлення про виконання приватизації на Україну в 2007-2010 рр.. далі буде представлена ​ ​таблиця 2.1.

Таблиця 2.1

Виконання планів з приватизації в Україні в 2007-2010 рр.., млн грн.