Інтелектуальна власність: сутність та проблеми її комерціалізації в Україні

     Як  відомо, ці зміни обумовлені станом кредитно-грошових відносин й інфляції (сьогодні практично всі банки, які  регулюють ставки, роблять поправку на інфляцію). Розрахунок дисконтного  прибутку ведеться так званим методом  дисконтного грошового потоку (ДГП), у відповідності з яким суми, що плануються отримати в майбутньому, перераховуються у допомогою спеціальних коефіцієнтів (коефіцієнтів дисконтування).

     Практика  показує, що вже сама можливість вибору показника прибутковості, який використовується в як інструмент інвестиційного аналізу, створює ситуацію неоднозначності  при розрахунку додаткового прибутку ліцензіату. Проте можна стверджувати, що ця неоднозначність є більш  низького порядку, ніж невизначеність у встановленні базової величини прибутковості.

     Емпіричні методи. У зв’язку з труднощами, які виникають при виявленні роялті через додатковий прибуток, в практиці торгівлі ліцензіями широко застосовуються емпіричні методи. Їх перевага - відносна простота, а недолік - середні показники, відірваність від конкретної ситуації, що часто приводить до помилкових  результатів. Розглянемо деякі з цих методів.

     Метод визначення роялті за аналогією є  найрозповсюдженішим. Слід зазначити, що найчастіше зустрічаються два варіанти. Перший, коли ліцензіар встановлює роялті за прецедентами ліцензійних угод, які він раніше укладав. При цьому роялті фіксується в тому ж самому розмірі, що й раніше, незалежно від відмінностей в кон'юнктурі і умов ліцензійних угод. Такий спосіб, який означає нівелювання всіх ліцензіатів і встановлення рівня роялті (як правило, максимально можливого) єдиного для всіх покупців, застосовується в основному при монопольному становищі ліцензіара й великому попиті на технологію. Принцип збереження стандартних комерційних угод, як показує аналіз угод японських ліцензіатів за 60-ті й початок 70-х років, є характерним для великих американських і деяких західноєвропейських монополій.

     Другий  варіант - коли роялті призначаються ліцензіаром за аналогією з ліцензійною угодою на подібну продукцію між третіми фірмами. Особливого досвіду в цьому набула Японія.

     До  середини 70-х років інформація про  комерційні умови ліцензійних угод японських фірм публікувалася Міністерством  зовнішньої торгівлі і промисловості  Японії. Проте вона була вкрай обмеженою, не дозволяла з достовірністю  встановити справжню ціну ліцензії. Зараз  використання цього методу має певні  труднощі, бо припинено регулярну  публікацію даних про роялті.

     Недоліки  емпіричних методів призвели до того, що деякі дослідники стали пропонувати  компромісні варіанти розрахунку роялті, які допомагають уникнути складних обчислень роялті, підвищити їх точність і надійність в порівнянні з емпіричними  методами.

     Перераховані  вище методи визначення роялті не вичерпують усіх способів, які використовуються в практиці міжнародної торгівлі і застосовуються для встановлення цього найважливішого параметра  розрахунку ціни ліцензії. Крім того, комерційний  аналіз провідних компаній при купівлі-продажу  обмежується розрахунком роялті.

     Так, наприклад, рішенню ліцензіара про  продаж ліцензій передує аналіз і  вибір оптимальної форми виходу на закордонний ринок. Оскільки розмір роялті безпосередньо впливає на дохід ліцензіара, то його зменшення  нижче певної межі може зробити варіант  ліцензійної угоди менш прибутковим, ніж інші. Таким чином, в кожній конкретній ситуації існує ліцензійний  розмір роялті, який прийнятий для  ліцензіара і розраховується також  багатьма продавцями ліцензії.

     Є об'єктивні межі зміни роялті, в  яких ліцензійна  угода вигідна  для всіх сторін. Встановлення меж  взаємоприйнятих розмірів роялті є  одним із найважливіших завдань  комерційного аналізу, який включає  такі моменти, як вибір оптимальної  форми платежу, вибір найкращого ліцензіата, встановлення єдиного роялті для декількох ліцензіатів, визначення доцільного обсягу прав і гарантій, які надаються згідно з ліцензійною  угодою тощо. Уміння користуватися всіма перерахованими засобами підчас підготовки до підписання угоди забезпечить прийняття правильних рішень, максимальну ефективність ліцензійних операцій.

      4. Інтелектуальне піратство і система охорони інтелектуальної власності в Україні 

     Стрімкий  розвиток суспільства вимагає адекватного  законодавчого регулювання відносин у сфері інтелектуальної, творчої  діяльності — визначальної рушійної сили забезпечення гідних умов життя  людини.

     Основою законодавства в цій сфері  є Конституція України. Нею громадянам гарантується воля літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних  і матеріальних інтересів, що виникають  у результаті різних видів інтелектуальної  діяльності.

     Конституцією  України проголошене право кожного  володіти, користатися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності і передбачена  неприпустимість використання чи поширення  їх іншими особами без згоди правовласника, за виключеннями, установленими законом.

     Таким чином, основоположними конституційними  принципами формування відносин в інтелектуальній  сфері є свобода такої діяльності, визнання і захист її результатів, а  також наділення правами на ці результати їхніх творців. На реалізацію зазначених принципів і повинне  бути націлене цивільне законодавство  України.

     Існують різні точки зору з приводу  системи викладу в цивільному законодавстві норм по інтелектуальній  власності: від повної спеціалізації  по об’єктах в окремих законах  до детальної кодифікації одним актом законодавства.

     Після тривалих і напружених дискусій з  цього приводу Верховна Рада України  прийняла 16 січня 2003 року Цивільний  кодекс України, урегулювавши в цілому основоположні відносини в сфері інтелектуальної власності. Це припускає визначення детальних положень по охороні інтелектуальної власності законами й іншими нормативно-правовими актами. Такий структурний розподіл змісту цивільного законодавства про інтелектуальну власність дозволить гармонійно погодити узагальненість і стійкість цього законодавства з його динамічним розвитком.

     Більшість норм Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) по інтелектуальній власності містяться в книзі четвертій «Право інтелектуальної власності». До них відносяться загальні положення про право, основні норми авторського права, суміжних прав, права інтелектуальної власності на наукове відкриття, винахід, корисну модель, промисловий зразок, компонування інтегральної мікросхеми, раціоналізаторську пропозицію, сорт рослин, породу тварин, а також права інтелектуальної власності на комерційне (фірмове) найменування, торгову марку (знак для товарів і послуг), географічну вказівку і комерційну таємницю.

     У загальних положеннях дається визначення поняття «право інтелектуальної  власності», розкривається його співвідношення з правом власності на річ, визначаються об’єкти і суб’єкти права, викладається узагальнений зміст майнових і особистих  немайнових прав інтелектуальної власності, визначаються терміни їхньої дії, встановлюються основні умови використання зазначених об’єктів і передачі прав на них, регулюються  відносини з приводу об’єктів, створених за замовленням і в  результаті виконання трудового  договору, а також визначаються наслідки порушення і способи захисту  права інтелектуальної власності  судом.

     До  системи законодавства про інтелектуальну власність входять:

• Міжнародні договори та угоди в сфері інтелектуальної власності
• Міжнародні договори, адміністративні функції яких виконує ВОІВ
• Міжнародні угоди держав-учасниць СНД
• Міжурядові угоди
• Загальне законодавство України у сфері інтелектуальної власності
• Конституція України
• Кодекси України
• Закони України
• Укази Президента України
• Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України
• Відомчі нормативно-правові акти
• Спеціальне законодавство України у сфері інтелектуальної власності
• Спеціальне законодавство України у сфері промислової власності
• Спеціальне законодавство України у сфері авторського права і суміжних прав
• Стандарти у сфері інтелектуальної власності
• Стандарти Всесвітньої організації інтелектуальної власності
• Державні стандарти України (ДСТУ)

     Довгий  час Україна займає одне із «провідних»  останніх місць в європейських та американських звітах про стан захисту  інтелектуальної власності в  світі. У відповідь на занепокоєність європейської та світової спільноти  українською державною пропагандою  дуже гостро ставиться питання підробки об’єктів авторського права. Піратство  для України є не лише додатковою підставою для згадок про нашу державу у пресі цивілізованого світу, але й одним із гальм  для інтеграції до світових глобальних об’єднань. Ми пишаємось тим, що більшість  кінофільмів канського фестивалю  українські кіномани бачать раніше за своїх західних колег, того, що книги Біла Гейтса читаються у піратському варіанті, а посередня провінційна компанія має на своїх комп’ютерах Windows XP та сімейство Microsoft Office.

     Але коли Соні Боно (Sonny Bono) пропагує американські цінності та захист прав інтелектуальної власності як частину цих багатовікових цінностей, хіба він згадує про те, що Сполучені Штати самі довгий час були найбільшою світовою країною-піратом, де визнавались лише авторські права американських громадян. А хто сьогодні взагалі замислюється про позитивний бік інтелектуального піратства та, в свою чергу, негативний вплив тотального контролю за контентом (під поняттям «контент» ми розуміємо все те, що охоплюється прийнятим у світі поняттям content, тобто власне інформаційне наповнення, вміст творів літератури, науки, мистецтва, іншого об’єкту авторського права)? Сьогоднішній стан речей в сфері інтелектуальної власності взагалі та авторського права, зокрема, є результатом тієї самої пропаганди. Пропаганди, яка ведеться, як це не дивно, не знедоленими авторами, а досить впливовими медійними гігантами.

     Давайте спробуємо розглянути поняття інтелектуального піратства в його історичній динаміці та відповісти на питання, чому США, які  народились піратською країною, сьогодні не хочуть, щоб таке саме дитинство було в інших країн?

     Називаючи піратством використання інтелектуальної  власності іншої особи без  її дозволу, візьмемо за вихідну тезу, що вся історія інтелектуального розвитку є історією піратства і  спробуємо це довести.

     КІНОІНДУСТРІЯ

     Кіноіндустрія Голівуду була збудована піратами –  авторами та режисерами, що тікали на початку  двадцятого сторіччя зі Сходу США  до Каліфорнії, аби уникнути контролю, який отримали завдяки своїм патентам винахідники кіно. Томас Едісон навіть заснував відому тогочасну монополію  – Motion Pictures Patents Company (MPCC), яка і займалась створенням власних кінофільмів та, одночасно, наглядом за дотриманням своїх прав винахідників іншими охочими. Відомо, що у 1909 р. для всіх компаній було встановлено дедлайн для придбання ліцензії (на сьогодні аналогом тієї ситуації є compulsory license – примусова ліцензія – припис, встановлений державою, запозичення змісту, що охороняється авторським правом в обмін на плату, що встановлюється державою. Різниця лише в тому що МРСС встановлювало розмір плати самостійно). У жовтні, визнані порушниками закону суб’єкти, що не мали відповідної ліцензії (вони називали себе самостійники), розпочали протести проти монополізації кіноринку. Вже влітку цей рух ввібрав у свої ряди продюсерів та власників кінотеатрів, що незаконно використовували обладнання та імпортну кіноплівку для зйомок власного кіно та створення андеграундного ринку. Поява п’ятицентових кінотеатрів (кінотеатри, в яких показували „незаконне” кіно називались nickelodeons – кінотеатр, вхід до якого коштував п’ять центів) призвела до того, що МРСС вирішує створити окрему структурну одиницю, яка б займалась виключно припиненням незаконного розповсюдження. Установа, що отримала назву General Film Company, почала боротьбу у свій особливий спосіб – випадково обвалювались будинки кінотеатрів, помирали власники, неліцензійне обладнання просто вилучалось, завдяки чому припинялись незаконні покази кінофільмів у кінотеатрах. Поступово було практично монополізовано всю сферу розповсюдження кіно. Єдиною непереможеною залишилась відома сьогодні кінокомпанія на чолі із самостійником Вільямом Фоксом (William Fox).

     Інші  самостійники – тогочасні Napster – не витримавши брудних методів монополії, були змушені залишити західне узбережжя США, і Каліфорнія стала тим місцем, де тогочасні пірати могли, не побоюючись закону, використовувати винахід Едісона. І саме цим лідери кіноіндустрії, такі як Fox, почали з успіхом займатись.