Макроекономічні закономірності формування та функціонування ринку праці

     Регулювання ринку праці – це взаємоузгоджена  робота уряду, територіальних органів  влади, спілки роботодавців, профспілок і керівників підприємств. Регулювання  здійснюється за двома напрямками: пасивним, коли об’єктом уваги є робоча сила, яка активно шукає роботу, тобто розроблені заходи спрямовані в основному на безробітних та їх працевлаштування або перепідготовку; активним – спрямованим на попередження безробіття, тобто заходи мають попереджувальний характер.

     Слід  зазначити, ринок праці потребує регулювання з боку держави через економічні, адміністративні та правові важелі. Економічними важелями регулювання ринку праці й зайнятості населення є пільги підприємствам, що створюють додаткові робочі місця для громадських робіт, а також оптимізація заробітної плати робітників з урахуванням ціни мінімального споживчого попиту, допомоги у зв'язку з безробіттям на рівні фізіологічного мінімуму споживання та рівня заробітної плати й ціни робочої сили.

     Серед важелів державного регулювання  помітну роль відіграє пільгове оподаткування  підприємств, які залучають до роботи молодь, інвалідів та інших неконкурентоспроможних громадян. В Україні законодавчо  врегульовано лише загальні питання забезпечення зайнятості, регулювання ринку праці, захисту громадян від наслідків безробіття. [10]

     Розвиток  ринку праці потребує створення  правових важелів державного регулювання  через внесення змін до законодавчих актів про працю, закріплення  заробітної плати як ціни робочої сили, відповідності рівня заробітної плати рівню цін на споживчому ринку (мінімальна заробітна плата має дорівнювати фізіологічному мінімуму споживання).

     До  адміністративних важелів регулювання  ринку праці та зайнятості належать:

• упровадження активної та пасивної політики на ринку праці України та її регіонів через організацію громадських робіт;
• створення страхових фондів на випадок безробіття;
• перекваліфікація робітників на потребу ринку і виплати допомоги та кредитів безробітним і членам їхніх сімей;
• створення центрів з підготовки кадрів при центрах сприяння зайнятості.

     Як  вже було сказано, регулювання ринку  праці відбувається через економічні, адміністративні та правові важелі. Тобто як висновок можна виділити, що регулююча функція держави здійснюється через:

• законодавство, норми державного, трудового та адміністративного права;
• встановлення рівних можливостей прийняття на роботу, відбору кадрів, їх оцінки;
• соціальний захист незахищених верств населення та звільнених працівників;
• контроль за рівнем безробіття;
• організацію системи підготовки та перепідготовки населення;
• державну програму зайнятості;
• встановлення мінімальної зарплати;
• регулювання тривалості робочого часу;
• забезпечення безпеки здоров’я людей;
• інтеграцію в міжнародний ринок праці і міграційну політику. [22]

     Безпосередньо регулювання ринку праці здійснюється державною службою зайнятості, Міністерством  праці України, Міністерством сім`ї  та молоді України, міграційними службами. Велике значення в регулюванні ситуації на регіональному ринку праці мають місцеві органи управління. Адміністрація області (міста) разом з регіональною службою зайнятості розробляють регіональні програми зайнятості, формують фінансово-кредитний механізм впливу на кількість робочих місць, регулюють міграційну політику, організовують господарські роботи.

     Треба сказати, що державна політика України зайнятості населення базується на таких принципах:

• забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;
• сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
• координації діяльності у сфері зайнятості з іншими  напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;
• співробітництва професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;
• міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.

     Якщо  проаналізувати стан ринку праці  України, можемо побачити, що ефективність державної політики зайнятості значною мірою залежить від того, наскільки виважено в її головних принципах і пріоритетах визначено форму розв’язання суперечності між повнотою та ефективністю зайнятості. Зазвичай спрямованість державної політики на максимізацію темпів розширення зайнятості, зростання обсягів створення робочих місць і скорочення безробіття пов’язане із послабленням позитивного впливу на ефективність зайнятості. Водночас спрямованість на підвищення ефективності зайнятості, на поліпшення структури робочих місць обмежує можливості сприяти високим темпам розширення масштабів сфери застосування праці. Але будь-яка державна політика зайнятості завжди передбачає певний компроміс між спрямованістю на повноту та спрямованістю на ефективність зайнятості.

     Отже  для забезпечення позитивного впливу процесів створення робочих місць  на масштаби сфери застосування праці  в Україні перспективи повинні  бути пов’язані не з подальшим  нарощуванням надлишку кількості створених  робочих місць над ліквідованими, а з підвищенням організаційно-технічного рівня створюваних робочих місць і поліпшенням структури системи робочих місць національної економіки. Головним чинником розширення сфери застосування праці залишатиметься реєстрація трудових відносин найманих працівників із фізичними особами підприємцями та самозайнятість. Також суттєвого реформування нині вимагає ідеологія державного сприяння створенню робочих місць і розширенню масштабів сфери застосування праці. Важливо також реорганізувати принципи та процедури надання дотації роботодавцю на створення робочих місць. Так, визначальною підставою надання такої дотації слід визначити не факт працевлаштування безробітного, а надання йому досвіду роботи, що значно підвищує його конкурентноздатність на ринку праці та формує підвалини його ефективної зайнятості у майбутньому. Об’єктом відшкодування роботодавцю мають стати не витрати на оплату праці, а витрати, пов’язані зі створенням матеріально-технічних умов продуктивної зайнятості.

     Державне  регулювання зайнятості, забезпечуючи зміни у ті рівні та структури, повинне, по-перше, створити умови для послідовних переміщень трудових ресурсів з урахуванням справжніх розмірів і глибини диспропорції в їх розподілі і, по-друге, покласти в основу цих переміщень критерій економічної доцільності та ефективності господарювання. Такий підхід передбачає розроблення конкретних механізмів і важелів державної системи регулювання ринку праці. В основу заходів щодо державного регулювання зайнятості населення повинно бути покладено заохочення економічного зростання, підвищення ефективності виробництва, продуктивності праці, що розглядаються як найважливіші умови підтримки і створення ефективної зайнятості. Надання всебічної допомоги вітчизняному виробнику, підтримка власних інвестицій і залучення іноземних є довгостроковими напрямками державного регулювання зайнятості. [1, 40] 

Глава 3. Проблеми та рекомендації щодо удосконалення стану  ринку праці

     § 3.1 Проблема національного ринку  праці України та створення конкурентного ринку праці

     Національний  ринок праці – одна з найважливіших  складових ринкової економіки, яка  сприяє забезпеченню виробництва головним фактором – робочою силою. Проблеми національного ринку праці пов’язані  з регіональною диференціацією рівня  розвитку економіки і, як наслідок, попиту і пропозиції на робочу силу за професійно-кваліфікаційними ознаками. На національному ринку праці, як і на інших ринках, загострюється конкуренція серед найманих працівників і роботодавців. У період реформування економіки України відбувався перерозподіл кваліфікованої робочої сили, значна частина працюючих перейшла з виробничої сфери в тіньову зайнятість, сферу торгівлі, сферу послуг. Поряд із цим існують проблеми підготовки і перепідготовки висококваліфікованих працівників. Слід зазначити, що спостерігається зростання невідповідності між потребою у кваліфікованих кадрах і фактичною професійно-кваліфікаційною структурою пропозиції робочої сили, а також збільшення чисельності осіб, які перебували на обліку в службі зайнятості через звільнення за угодою сторін, і закінчення строку договору. Це свідчить про незадоволеність працюючих умовами договору. [11]

     Більшість вакансій, зареєстрованих у державній  службі зайнятості, характеризується низькою заробітною платою.

     Робочі  місця, які пропонуються на реєстрованому ринку праці, здебільшого малоефективні.

     Технологічна  і структурна перебудова галузей  економіки, з одного боку, зазвичай призводить до зникнення застарілих робочих місць, а з іншого –  до появи нових вакансій. І ось  тут виникають проблеми щодо професійно-кваліфікаційного складу робочої сили, яка необхідна для заміщення нових високотехнологічних робочих місць із відповідною оплатою праці. Може спостерігатись незбалансованість попиту і пропозиції на такі робочі місця, недостатня матеріальна мотивація.

     Можна вважати, що продуктивність праці в  Україні значно нижча, ніж в індустріальних країнах.

     У сучасних умовах ситуація на ринку  праці ускладнюється недостатньою зайнятістю населення, наявністю прихованого  безробіття (до 10-15 % зайнятих); значною кількістю вакансій за дефіциту робочої сили деяких категорій, що пояснюється недоліками у підготовці кадрів; низькою трудовою мобільністю, яка необхідна для адаптації робочої сили до зміни виробничих умов; значними масштабами зайнятості некваліфікованою працею і в неформальному секторі зайнятості.

     Виникнення  приватного підприємницького сектора  в економіці призвело до відтоку  робочої сили з державного сектора, на частку якого припадає лише 40% зайнятих. [15]

     Також необхідно звернути увагу на сільський ринок праці – він перебуває у скрутному становищі:

1. неспроможність працевлаштування робочої сили, вивільненої з колгоспів та державних підприємств;
2. наявність значної частки населення непрацездатного віку, яка не в змозі підняти економіку села;
3. дуже низький рівень заробітної плати, низька питома вага інноваційних, наукоємних галузей АПК;
4. низька інвестиційна активність;
5. відсутність розвиненої інфраструктури, наявність переважно тимчасового характеру праці у фахівцях певних професій і кваліфікації тощо. [13]

     Узагальнюючи  викладене, для вирішення проблем  конкурентоспроможності національного  ринку праці необхідно змінювати  ставлення до людини, системи підготовки та використання професіоналів.

     Сьогодні  вітчизняна система освіти не здатна вчасно реагувати на нові економічні потреби, працювати в випереджальному режимі. Зараз поза спеціальністю працює 70% тих, хто отримав фізико-математичну і технічну освіту і 40% тих, які мають освіту з біологічних і медичних наук.

     Перш  за все, треба удосконалити систему освіти:

• перегляд кількості і структури закладів вищої освіти, навчальних напрямів і спеціальностей, приведення їх у відповідальність до потреб економічного розвитку;
• запровадження градацій вищих навчальних закладів;
• створення умов для реалізації принципу автономності вищих навчальних закладів;
• введення системи моніторингу якості освіти;
• забезпечення прямого зв’язку між сферою освіти і ринком праці.

     Крім  цього важливе значення має професійне навчання кадрів на виробництві, у тому числі:

• за рахунок коштів роботодавців та удосконалення системи професійного навчання кадрів на виробництві;
• професійне навчання зареєстрованих безробітних за рахунок Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття з метою забезпечення їх подальшої зайнятості;
• самоосвіта та професійне навчання фізичної особи за власні кошти для забезпечення розвитку особистості та кар’єри.