Лекции по "Экономики"

  Дія закону спадної віддачі пояснює  нам динаміку граничних витрат. Отже, взаємозв’язок між законами продуктивності і кривими витрат такий: у короткостроковому періоді, коли фактори виробництва, такі як капітал, є сталими, віддача змінних факторів спочатку зростає, потім знижується. Відповідно криві граничних витрат спочатку зменшуються, а потім зростають, після того як віддача починає зменшуватися.

  Середні витрати — це витрати на одиницю випуску продукції, які дорівнюють валовим витратам, поділеним на вироблену кількість товару, виходячи з того що валові витрати є сумою постійних і середніх змінних. Іншими словами,

  Середні постійні витрати являють собою постійні витрати, поділені на обсяг випуску продукції. Відповідно розраховуються і середні змінні витрати. Слід зауважити, що валові середні витрати безпосередньо залежать від середніх постійних і середніх змінних.

  Середні витрати мають велике значення для  підприємця, оскільки вони дають змогу визначити, за якого обсягу виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними. Порівнюючи середні валові витрати з ціною продукції, можна визначити ступінь прибутковості виробництва.

  Кількісний  вимір витрат виробництва продукції  на рівні первинної ланки (підприємства, фірми) виражається за допомогою широковживаної у вітчизняній науці і господарській практиці такої економічної категорії, як собівартість, яка обчислюється у грошовій формі. Собівартість — це грошове вираження витрат господарського суб’єкта на виробництво продукції, що відбиває витрати засобів виробництва і заробітної плати на його створення. З цього питання К. Маркс писав так: «З точки зору капіталіста витрати виробництва складаються тільки лише з тих грошей, які він авансував або тільки з тієї частини витрат виробництва товару, які він оплатив» (Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-е вид. — Т. 26. — Ч. 3. — С. 265).

  Фактично  собівартість — це інша назва бухгалтерських витрат. Кожна країна законодавчо регулює структурні елементи собівартості, у тому числі норми та методи амортизації, ставки відрахувань на соціальні та інші потреби тощо.

  Собівартість  несе важливу інформацію про умови і стан виробництва на підприємстві і є одним з основних оперативних показників його господарської діяльності. Товаровиробник завжди прагне до найбільш раціонального використання ресурсів з метою зменшення собівартості, збільшення обсягів виробництва і підвищення на цій основі прибутковості.

7.2. Витрати виробництва, 
вартість товару і його ціна

Класична  теорія про витрати. Теорія трьох фа- 
кторів виробництва. Неокласична теорія витрат і вартості.

  Це  питання теми слід розглядати з точки  зору різних підходів до тлумачення витрат виробництва, вартості і ціни різними  економічними школами.

  За  класичною економічною теорією, представниками якої були У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо і яка одержала подальший розвиток у працях К. Маркса, вважалося, що основу ціни становлять затрати праці, живої і уречевленої, на основі яких формується вартість товару. Таким чином, ціна — це грошова форма вираження вартості товару. А вартість — це уречевлена в товарі суспільна праця. Розробляючи цю тезу, К. Маркс розрізняв суспільні витрати виробництва товару, які визначаються затратами праці, та індивідуальні витрати виробництва, які визначаються витратами капіталу товаровиробника.

  Капіталістичні  витрати у К. Маркса мали такий  вигляд:

де ВК — капіталістичні витрати виробництва; С — постійний капітал, авансований у засоби виробництва; V — змінний капітал, авансований у найману робочу силу.

  За  Марксом, суспільні витрати дорівнюють за капіталізму сумі вартості спожитого основного і постійного оборотного капіталу (С) і сумі новоствореної працею вартості (V + m), де m — додаткова вартість, створена найманою працею. Отже, суспільна вартість товару і суспільні витрати на його виробництво за цією концепцією дорівнюють

  Капіталістичні (індивідуальні) витрати менші від  суспільних на величину додаткової вартості m, яка створюється найманим робітником зверх вартості його робочої сили і набуває форми прибутку, який привласнюється власником капіталу і є рушійною силою капіталістичного виробництва. Кожний товаровиробник намагається знизити індивідуальні витрати виробництва, щоб потім, продавши свій товар за ціною, близькою до вартості, збільшити свій прибуток.

  У першій половині ХІХ ст. з’являється  теорія витрат виробництва, за якою витрати виробництва (як сума витрат на засоби виробництва і оплату праці) є основою цінності, а відповідно і ціни товару.

  У той самий час виникла і  набула поширення теорія трьох факторів виробництва (Ж. Б. Сея і Ф. Бастіа). Згідно з цією теорією у виробництві товарів і формуванні вартості беруть рівноправну участь праця, капітал і земля: праця створює заробітну плату, капітал — прибуток (процент), земля — ренту.

  У другій половині ХІХ ст. виникло  і набуло поширення трактування ціни з позиції корисності товару, а точніше, корисності блага. У межах корисності виділялась гранична корисність, тобто корисність кожної наступної одиниці приросту блага, яке спрямовується на задоволення певної потреби. Тут кожний покупець—споживач має свою шкалу цінностей, і тому одне й те саме благо має різну цінність, через те що покупець оцінює його з урахуванням власних потреб, а тому й ціна буде різною за зміни умов, в яких перебуває споживач.

  Цінність, а відповідно, і ціну визначає споживач, і сама цінність безпосередньо не пов’язана із затратами праці та інших фа- 
кторів виробництва. У міру задоволення потреб цінність блага зменшується, а тому сама цінність обернено пропорційна рідкості блага і прямо пропорційна інтенсивності потреб. Не важко помітити, що тут надається перевага суб’єктивно-психологічному підходу для визначення вартості, а відповідно, і ціни продукту.

  У кінці ХІХ ст. створюється неокласична теорія вартості, а отже, і ціни (засновник А. Маршалл). Згідно з цією теорією ціна товару визначається попитом і пропонуванням, при цьому в короткостроковому періоді попит формує ціну на основі граничної корисності, а пропонування — на основі витрат виробництва. На основі взаємодії попиту і пропонування формується рівноважна ціна. Рівноважна ціна може змінюватись під впливом багатьох факторів, які є складовими формування оптимальної ціни, а отже, і ринкової рівноваги (див. тему 5).

  Загальновизнано, що ціна має нижню і верхню межі. Виробник не може тривалий час продавати свій товар за ціною, яка не компенсує його витрати, — це нижня межа ціни. У той самий час є верхня межа, обумовлена платоспроможністю споживача та його можливістю і готовністю купити товар. Якщо ціна подолає верхню межу, то покупець через відсутність грошей не зможе придбати цей товар. Нижня і верхня межі ціни постійно змінюються під впливом різноманітних факторів, як то: попит і пропонування, монополізація ринку, можливість вибору альтернативних товарів.

  Сучасні погляди на витрати виробництва, вартість і ціну формуються практично під впливом неокласичних ідей, згідно з якими ціна встановлюється на основі дії ринкових сил вільної конкуренції, що перебувають під постійним впливом деформуючих факторів, залежно від яких формуються моделі ринків.

7.3. Прибуток, його сутність  і структура. 
Норма прибутку

Сутність  прибутку і його структура. Норми прибутку.

  Сутність  прибутку і його структура. Підприємницька діяльність господарюючих суб’єктів спрямована на одержання прибутку. Саме наявність прибутку або можливість його одержання спонукає їх входити в певну сферу діяльності, а за відсутності прибутку або навіть загрози його відсутності — покидати певний сегмент ринку.

  Що  таке прибуток? Яке його походження? Яка структура? Від чого він залежить? Це лише мала частина питань, що виникають при зіткненні з категорією прибутку. На перший погляд, сутність категорії прибутку зрозуміла кожному працюючому на підприємстві менеджеру чи робітникові. Проте це далеко не так. Саме тому існують десятки визначень прибутку, що свідчить про різне значення і тлумачення слова «прибуток» різними вченими. І це не дивно, тому що уявлення про прибуток пов’язано з поняттями витрат виробництва, процента тощо та факторами, що їх формують.

  Найчастіше  прибуток визначається просто як валова виручка мінус валові витрати. Після того як фірма сплатила всі витрати, залишився прибуток або чиста виручка. Ще простіше кількісно можна визначити прибуток як різницю між сумою, що отримана з продажу, і собівартістю продукції. Але перед тим як погодитися з таким обчисленням розміру прибутку, треба з’ясувати, що слід уважати витратами. Не випадково, що бухгалтери та економісти по-різному підходять до розуміння прибутку. А законодавчі органи різних країн або тої чи іншої країни в різний час по-різному підходять до елементів формування витрат або собівартості відповідно до визначення обсягів прибутку, системи і механізму оподаткування.

  Бухгалтерський  прибуток являє собою загальну виручку  фірми за мінусом зовнішніх витрат або витрат на залучення ресурсів. Економічний прибуток — це загальна виручка за мінусом валових витрат (зовнішніх і внутрішніх, включаючи в останні і нормальний прибуток підприємця) по залученню ресурсів з урахуванням їх альтернативної вартості. Якщо сума грошових надходжень перевищує економічні витрати фірми, то будь-який залишок нагромаджується в руках господарюючого суб’єкта. Цей залишок і є економічним, або чистим, прибутком, який може бути або позитивним, або негативним.

  Постають  питання, коли і за яких умов з’являється цей залишок і хто й чому його привласнює?

  Неокласична економічна школа стверджує, що економічний  прибуток належить підприємцеві. Підприємець  і тільки він є єдиним претендентом на цей надлишок. Цей надлишок відсутній у статичній економіці. Статична економіка — така, в якій усі основні дані — пропозиція ресурсів, їх технічні характеристики, смаки споживачів — постійні і незмінні. Постійними також є показники витрат, дані про пропозицію ресурсів, з одного боку, і дані про попит і дохід — з іншого. У цих умовах дії всіх контр- 
агентів економічної діяльності можуть бути передбаченими, а тому відсутній економічний ризик. Якщо й виникне в деякій сфері чистий прибуток, то в умовах чистої конкуренції він зникне в довгостроковому періоді в результаті збільшення чи зменшення підприємств у даній сфері. Усі витрати виробництва будуть повністю відшкодовуватися, не залишаючи ніякого лишку у вигляді чистого прибутку. На думку економістів-неокласиків, економічний прибуток притаманний динамічній економіці. Він пов’язаний з інноваційною діяльністю і є винагородою за ризик, за можливі втрати в умовах ринкової невизначеності. Він може виникнути також у результаті монополізації економічної влади і створення відповідних умов на свою користь по передбаченню економічної ситуації.

  У результаті інноваційної діяльності створюються  необхідні умови щодо зниження витрат виробництва і, відповідно, одержання прибутку. Для цього необхідні нововведення в усіх видах діяльності підприємства: виробничій, комерційній, управлінській і т. д. Тільки в цьому разі можна знизити витрати і забезпечити надлишки зверх витрат. А це можливо, коли фірма здійснить ряд заходів, спрямованих на підвищення продуктивності праці.

  Згідно  з марксистською теорією прибуток є перетвореною формою існування додаткової вартості, яка створюється додатково працею у сфері виробничої діяльності й існує в різних формах як результат розподілу і перерозподілу додаткової вартості між відповідними сферами функціонування капіталу. Прибуток тут виступає як економічна форма реалізації права власності на капітал у різних сферах його застосування.

  У традиційному та елементарному розумінні  прибуток є найбільш значущим і практично єдиним показником успіху підприємства та хорошого управління ним. Прибуток — це знак бажаного успіху, а надія на його одержання служить стимулом діяльності.

  Величина  прибутку, його обґрунтованість і  механізм розподілу можуть суттєво змінюватись залежно від підприємства, ситуації, економічної системи. Але важливо не те, як визначається прибуток, а те що підприємство може виникнути і успішно функціонувати тільки тоді, коли очікується якась винагорода. За відсутності інших стимулів та інших підходів такою винагородою для підприємства в цей час є категорія прибутку.

  Норми прибутку. Підприємство завжди орієнтовано на прибутковість — здатність створювати прибуток. Прибутковість підприємства визначається як абсолютно — у грошовому вираженні, що є масою прибутку, так і відносно — у нормі прибутку. Норма прибутку розраховується як відношення прибутку в грошовому вираженні до всього авансованого капіталу, виражене у відсотках.

Норма прибутку =

  Норма прибутку свідчить про ступінь прибутковості  капіталу в конкретній сфері його застосування. На масу прибутку впливають фактори, які визначають обсяг виробництва, і ціна, за якою реалізується продукція. Але основний і визначальний фактор збільшення прибутку — це зниження витрат виробництва.

  Самі  витрати виробництва перебувають  під впливом цілої низки факторів, головним серед яких є використання досягнень науки і техніки, що матеріалізуються у виробництві в більш удосконалених засобах виробництва та в більш кваліфікованій робочій силі.