Роль держави в ринковій економіці

  На  такий прогресивний інструмент освітньої  політики, як пільгове довгострокове  кредитування здобуття освіти, передбачено 15 000 тис. грн, хоча реальні потреби у такому кредитуванні на сьогодні день встановити важко.

  У бюджетному процесі 2005 року особливої уваги набула проблема інформатизації загальноосвітніх шкіл та комп'ютеризація сільських шкіл. Передбачені в урядовому проекті скромні 4 100 тис. грн за врахованою пропозицією комітету ВРУ з питань бюджету-було збільшено на 150 000 тис. грн.

  Загальна  сума недофінансування галузі освіти становить 8 099 209 тис. грн.

Пропонується  призупинити дію ст. 57 Закону України "Про освіту", яка гарантує розмір заробітної плати педагогічних працівників навчальних закладів III та IV рівнів акредитації на рівні двох середніх окладів працівників промисловості, а також розмір зарплати вчителів навчальних закладів І та II рівнів акредитації на рівні не нижчому ніж середня зарплата в промисловості. Реальні потреби у бюджетному забезпеченні цієї норми закону становлять 6 млрд 483 323 тис. грн.

  Призупинення  дії положення щодо забезпечення вчителів, які працюють у сільській місцевості безоплатним житлом, опаленням та освітленням становитиме суму недофінансування на ці потреби у розмірі 202 229 тис. грн.

  Потреби для повного фінансування положення ст. 25 Закону України "Про загальну середню освіту" щодо оплати додаткового навантаження понад тарифну ставку вчителів (навантаження класного керівника — 20-25% тарифної ставки, перевірка зошитів — 10-20%, завідування навчальними кабінетами, майстернями — 10-15%) складають 272 774 тис. грн. Призупинення дії цього положення має місце другий рік підряд.

  Недофінансування  положень Закону України "Про охорону дитинства" щодо забезпечення безкоштовним харчуванням учнів І—3 класів складатиме суму у розмірі 426 952 тис. грн.

  Політика  зайнятості в світовій практиці переважно пов'язується із страховими фондами на випадок безробіття, заходами стимулювання роботодавців до працевлаштування безробітних, підтримкою малого підприємництва. Найбільші бюджетні витрати можуть стосуватись програй професійної перекваліфікації.

  Подібно реалізується політика у сфері зайнятості в Україні. Проблеми з реструктуризацією неефективних галузей економіки можуть викликати потребу у державній підтримці реструктуризації соціальних фондів підприємств. Так, в проекті Державного бюджету передбачена субвенція на створення нових робочих місць для працівників вугільної промисловості, вивільнених у зв'язку із закритгям шахт на загальну суму 107 358 тис. грн.

  Політика  зайнятості здійснюється переважно за рахунок соціальних страхових фондів. В Державному бюджеті України на 2005 рік передбачено фінансування Державного центру зайнятості населення, який здійснює заходи соціального захисту та матеріального забезпечення безробітних з числа незастрахованих. В проекті Держбюджету вказана тільки загальна сума фінансування Центру без деталізації послуг — 37 560 тис. грн.

  Отже, фінансування соціальної політики відповідно до розглянутих вище статей становить 6,1% ВВП, або 27,3% від доходів бюджету (до розрахунків не брались статті витрат на соціальний захист держслужбовців, соціальне забезпечення силових структур, на забезпечення реалізації молодіжної політики, витрати на розвиток науки).

  Проблема  бюджетного недофінаисування соціальної політики на 2003 рік залишається  найбільш гострою. Недофінаисування основних напрямів соціальної політики, що передбачають наявність бюджетного забезпечення — складає 36 911 682 тис. грн, що становить близько 15% прогнозованого номінального ВВП на 2003 (247млрд грн).

  У сфері бюджетного забезпечення здійснення соціального захисту та соціального обслуговування найголовнішою проблемою залишається низький рівень визначених розмірів соціальних стандартів, за якими надасться допомога. Затверджені мінімальні розміри різних виплат коливаються від 12 до 50% від рівня прожиткового мінімуму. Найнебезпечнішим є застосування стандарту в 1/5 прожиткового мінімуму для призначення допомоги залежним категоріям громадян та малозабезпеченим сім 'ям.

  Окрім наявності порушення  норм міжнародного права про соціальні права людини, така ситуація с загрозливою через консервацією стану хронічної бідності в державі. Іншим негативним явищем у забезпеченні соціального захисту залишається залишковий принцип фінансування зі спеціального фонду за рахунок сумнівних джерел доходів. Розведення надання та обслуговування одного виду допомоги за різними відомствами призводить до збільшення адміністративних витрат на обслуговуван ня фондів. Витрати на адміністрування політики, хоча й утримуються на рівні 0,2—1,5% від загального обсягу фінансування, все ж таки с значними з точки зору падання реальних послуг та допомоги, які в бюджеті Міністерства праці та соціальної політики складають не більше 10% від загального фінансування. Ця проблема стосується й інших галузей соціальної політики.

  У фінансуванні системи охорони здоров'я  не з'ясованою залишається проблема зміни пріоритетів фінансування основних рівнів системи. Як і в системі освіти, не забезпечується належний рівень оплати праці відповідно до вимог чинного законодавства та міжнародних норм. 

  2.2. Аналіз державної  політики регулювання  податків

  В Україні вже понад 10 років поспіль  головним завданням реформування податкової системи є зниження податкового навантаження на економіку. Його виконання забезпечувалося як на основі зниження податкових ставок (із 1995 року переглянуто ставки ПДВ, податку на прибуток підприємств, податку із доходів громадян, нарахувань на фонд заробітної плати до соціальних фондів), так і на основі змін у механізмі обчислення і справляння податків, основними з яких були:

  —  розширення кола витрат, що дозволяється відносити на валові, за рахунок витрат на формування банківськими і небанківськими фінансовими установами страхових резервів; підвищення нормативу витрат на гарантійний ремонт (1997 рік); кошти, добровільно перераховані установам науки, культури, неприбутковим організаціям; 50 % витрат на придбання пально-мастильних матеріалів для легкових автомобілів, збільшення суми витрат на поліпшення основних фондів, які дозволяється відносити на валові витрати, тощо;

  — підвищення норм амортизації;

  — надання права усім, а не лише новоствореним підприємствам, переносити балансові збитки на наступні податкові періоди;

  — звуження кола платників ПДВ унаслідок  підвищення порогового значення оборотів із постачання товарів (послуг), що потребують обов'язкової реєстрації суб'єкта господарювання як платника ПДВ.

  Поряд із цим широкого розповсюдження з  кінця 90-х років набуває практика зниження індивідуального податкового навантаження на окремих платників та їхні групи шляхом невчасного виконання (невиконання) податкових зобов'язань перед державою, що знаходить відображення у зростанні податкової заборгованості платників перед бюджетом і державними позабюджетними фондами (найвищого рівня вона досягла в 1998-1999 роках - 9,5 та 9,0 % від ВВП відповідно); зростання обсягів податкових пільг (найвищі темпи їхнього зростання спостерігалися протягом 1998—2000 років - 151,3, 133,2 і 117,9 % відповідно); уникнення податків та ухилення від їхньої сплати [14, с.52].

  Законні й незаконні методи зниження податкового навантаження на окремих платників, позначаючись на податковому коефіцієнті й створюючи ілюзію зниження податкового навантаження на суспільство в цілому (внаслідок того, що податковий коефіцієнт, як правило, вважається показником податкового навантаження на суспільство), насправді зумовлюють його підвищення. Останнє є наслідком зростання надлишкового податкового тягаря, спричиненого деформаціями, зумовленими його нерівномірним розподілом і негативним впливом на умови конкуренції, а також зменшення фінансових ресурсів держави, необхідних для фінансування суспільних благ, і посилення нееквівалентності в оподаткуванні платників, які добросовісно виконують свої податкові зобов'язання і не мають податкових пільг. Натомість будь-які заходи, спрямовані на зниження надлишкового податкового тягаря (через обмеження можливостей зниження платниками своїх індивідуальних податкових зобов'язань), навіть якщо вони призводять до зростання податкового коефіцієнта, є засобами (інструментами) зменшення податкового навантаження на суспільство. Однак можливі ситуації, коли зменшення індивідуального податкового навантаження на платників спричиняє зниження надлишкового податкового тягаря, отже, зростання суспільного добробуту. Це можливо, якщо податкове навантаження у країні перевищує його граничний рівень. Так що його зниження для окремих платників чи їхніх груп зменшує деформації, породжені оподаткуванням. Така ситуація можлива також тоді, коли індивідуальне податкове навантаження знижується в галузі, яка має конкурентні переваги чи здатна дати імпульс позитивним структурним зрушенням в економіці, тобто зниження податкового навантаження на окремих платників сприяє зменшенню економічних деформацій.

  Відповідно  до сказаного вище зниження податкового коефіцієнта в Україні протягом 1994—2001 років на 9,1 відсоткового пункту стало наслідком суперечливого поєднання двох процесів — зниження податкового навантаження на суспільство в цілому з його вибірковим зниженням для окремих платників, адекватним підвищенню податкового навантаження на суспільство.

  Незважаючи  на суперечливий характер цього процесу, він став одним із чинників економічного зростання, що в промисловості почалося 1999 року, а в економіці в цілому — 2000 року. Однак значення цього чинника, на нашу думку, не варто переоцінювати. Причиною цього є мікро- та макроекономічні ефекти індивідуального зниження податкового навантаження. З одного боку, воно може стати фактором зростання обсягів виробництва в галузі чи на окремому підприємстві, якщо вивільнені з-під оподаткування кошти спрямовуються на розвиток виробництва. З другого боку, індивідуальне зниження податкового навантаження посилює структурні деформації в економіці, є однією з причин диференціації галузей за темпами економічного розвитку, яка, у свою чергу, є фактором, що пригнічує загальну динаміку виробництва.

  У 2002—2003 роках податковий коефіцієнт в Україні зростав (табл. 2.1.). У 2002 році його зростання відбулося за рахунок збільшення фіскальної ефективності ПДВ, акцизного збору з вироблених в Україні товарів, податку із доходів фізичних осіб і відрахувань до державних соціальних фондів. Якщо зростання ефективності двох останніх платежів стало результатом зростання номінальних доходів громадян, то першого — результатом запровадження обмежень на застосування векселів при імпорті товарів, яке, у свою чергу, сприяло зменшенню масштабів ухилення від податку й уникнення його сплати (при зростанні імпорту на 5 % надходження ПДВ із товарів, увезених на територію України, зросли на 80,2 %), а також невиконанню державою вимог на відшкодування податку, яке призвело до зростання бюджетної заборгованості з ПДВ. На зростання надходжень акцизного збору з вітчизняних товарів у 2002 році вплинуло підвищення індексів обсягу фізичного виробництва більшості підакцизних товарів, курсу

  Таблиця 2.1

  Загальний рівень податків (податковий коефіцієнт) в Україні, % до ВВП

євро, а  також ставок акцизного збору на деякі види підакцизних товарів.

  Зростання податкового коефіцієнта у 2003 році відбулося за рахунок податку на прибуток підприємств, податку із доходів громадян, а також внесків до державних соціальних фондів. Причина зростання останніх була тією самою, що й у 2002 році, тоді як зростання фіскальної ефективності податку на прибуток підприємств зумовлене поліпшенням його адміністрування та підвищенням темпів зростання фінансового результату прибуткових підприємств, яке, у свою чергу, стало результатом не лише поліпшення загальної макроекономічної ситуації, а й зменшення масштабів штучного заниження оподатковуваного прибутку завдяки посиленню контролю органів податкової служби за діяльністю підприємств, що декларують відмиє значення об'єкта оподаткування.      

    Як засвідчив попередній аналіз, зростання податкового коефіцієнта у 2002—2003 роках не тотожне підвищенню податкового навантаження на всіх     платників. Воно зросло лише для тих суб'єктів господарювання, яким держава і      перекрила окремі канали уникнення податків та ухилення від їхньої сплати, а також для тих, яким держава не повернула сум переплаченого ПДВ. У 2004 році падіння податкового коефіцієнта стало передусім результатом зменшення податкового навантаження на всіх платників через зниження ставки податку на прибуток підприємств від 30 до 25 % і запровадження пропорційного податку з доходів громадян зі ставкою 13 %, шо призвело до зниження фіскальної ефективності цих податків відповідно від 5,0 до 4,7 % і від 5,1 до 3,8 % ВВП.  У 2005 році сума податків і внесків до соціальних фондів збільшилася на 47,4 % при зростанні номінального ВВП на 23,1 %. Вищі темпи зростання податкових надходжень до зведеного бюджету і внесків до соціальних фондів мали місце і в інші роки (2002 р. і 2003 p.), однак різниця між ними була значно меншою. У країнах із великими масштабами тіньової економіки перевищення темпами зростання податків темпів зростання ВВП можливе завдяки виведенню частини доходів із тіні навіть в умовах погіршення макроекономічної ситуації.

    До основних причин зростання  податкового коефіцієнта у 2005 році в Україні можна віднести:

   1) розширення податкової бази  внаслідок скасування деяких  галузевих пільг, пільг, що надавалися суб'єктам СЕЗ, ТПР і технопарків, а також зростання внутрішнього споживання, що є базою для податку на додану вартість, у результаті перевищення темпами зростання імпорту темпів зростання експорту (126,0 % проти 106,4 %);