Роль держави в ринковій економіці

      Ми  вже зазначали, що доходи домогосподарств  утворюються внаслідок продажу  або передачі в оренду належних їм ресурсів (праці, грошових заощаджень, землі, підприємницьких здібностей) на ринках відповідних факторів виробництва. Але різні люди мають різні стартові можливості, різні здібності і різну вдачу. Все це веде до суттєвої диференціації доходів у суспільстві, проблеми несправедливого розподілу доходів і появи бідності. Бідність як явище притаманна всім, навіть найрозвинутішим країнам. У більшості країн фіксується поріг бідності, який визначає певний рівень доходів у середньому на члена родини протягом року [15, с.198].

      Для вимірювання нерівності у розподілі доходів використовується кілька понять, одне з яких – крива Лоренца – графік, який ілюструє ступінь нерівності. Якщо по вертикалі відкладати кумулятивну частку доходів (від 0 до 100%), а по горизонталі – кумулятивну частку тих, хто отримує ці доходи (також від 0 до 100%), тоді у випадку повної рівності крива Лоренца матиме вигляд прямої лінії, тобто будь-який відсоток населення (наприклад, 10 або 20) отримуватиме таку ж частку доходів (10% або 20%). При фактичному нерівному розподілі доходів крива Лоренца буде відхилятись праворуч вниз від прямої лінії, тобто буде опуклою донизу. Така форма кривої показує, що однакові частки бідніших і заможніших громадян отримують різні частки від сукупного доходу суспільства.

      З метою зменшення нерівності у  розподілі доходів державна влада  здійснює примусове переміщення  ресурсів, яке призводить до зменшення  добробуту одних і підвищення добробуту інших членів суспільства, тобто фактично до перерозподілу доходів за допомогою податкової системи та трансфертів.

      Трансферт – це невідшкодована передача частки доходів або благ від одних осіб чи установ іншим. Трансферт може здійснюватись у грошовій формі, у вигляді надання певних послуг; він може набувати також форми передачі економічних можливостей, що означає розширення можливостей досягнення вищих доходів частиною індивідів порівняно з нерегульованим ринком. Рішення про трансферт може бути політичним, яке приймається з використанням механізмів суспільного вибору, тоді воно буде примусовим принаймні для частини індивідів. Трансферти можуть здійснюватись і добровільно, наприклад, у вигляді пожертв.

      Для фінансування трансфертів використовується податкова система. Податок можна визначити як примусовий трансферт грошей від індивідів або інституцій до органів влади. Податки поділяються на прямі (їх сплачують безпосередньо економічні агенти – фірми і домогоподарства – в залежності від рівня доходів або багатства) і непрямі (ними обкладаються блага і види діяльності). Прикладами прямих податків є прибутковий податок з громадян і податок на прибуток фірм, непрямих – податок на додану вартість, акцизний податок.

      Середня ставка податку  (ATR) дорівнює частці (або процентові), який складають податки Т в сукупному доході І:

      Гранична  ставка податку  (MTR) – це частка податків, яка сплачується з гривні додаткових доходів:

MTR = AT / AI                                                 (1.2)                

      Податок може бути пропорційним, прогресивним і регресивним.

      При пропорційному податку податкова ставка залишається незмінною при зростанні доходів, тобто середня і гранична ставки податку є постійними.

      При прогресивному податку середня ставка зростає разом із зростанням доходів, хоча MTR може як зростати (випадок Р1 на рис. 1.2), так і залишатись постійною (випадок Р2). Останню ситуацію ілюструє також рис. 1.3. Якщо податок треба сплачувати лише із доходів, що перевищують певний рівень І₀ за постійною граничною ставкою t₀, то ставка t₀ чисельно дорівнюватиме нахилу лінії Р2 до горизонтальної осі на рис. 1.2; у цьому випадку середня ставка буде зростати, як це показано на рис. 1.3. Прогресивна система оподаткування дозволяє зменшити нерівність розподілу доходів у суспільстві, це можна проілюструвати з використанням кривих Лоренца до і після оподаткування (рис. 1.4).

Рис. 1.1. Зв'язок між податками і доходом [15, с.200]

      При регресивному податку середня ставка зменшується при зростанні доходів, MTR може залишатись постійною (випадок R1 на рис. 1.2) або зменшуватись (випадок R2).

      Одна  з найпоширеніших форм трансфертів  – це програми соціальної допомоги, які можна розподілити на дві групи:

      1) програми типу соціального страхування, за якими відповідні кошти отримують всі члени суспільства незалежно від доходів у випадку певних подій (вихід на пенсію, інвалідність, тимчасові захворювання, втрата роботи); 

Рис. 1.2. Прогресивна податкова система (Р2) [15, с.200]

      2) програми державної допомоги, за  якими підтримуються лише ті  члени суспільства, чий доход  не перевищує певного рівня  (допомога багатодітним родинам,  медична допомога, талони на харчування).

      Основними суб’єктами державного регулювання є:

1. всі елементи економічної системи (продуктивні сили, техніко-економічні, організаційно економічні відносини і господарський механізм);
2. навколишнє середовище;
3. сфери, регіони та галузі народного господарства;
4. національний доход;
5. підприємства;
6. економічний цикл;
7. інфраструктура;
8. законодавство;
9. зайнятість;
10. грошовий обіг;
11. сукупний попиті сукупна пропозиція;
12. платіжний баланс;
13. ціни;
14. зовнішньоекономічні зв’язки.

      Отже, державне регулювання – комплекс форм і засобів централізованого впливу на розвиток економічних об’єктів і процесів з метою стабілізації та пристосування існуючої економічної системи до умов, що змінюються, зокрема пристосування економічних відносин і господарського механізму до законів та потреб розвитку продуктивних сил.

      1.2. Відмінність між макро- і мікрорегулюванням

      Особливості державного макроекономічного регулювання  полягають, з одного боку, у некомерційних  цілях, соціальній орієнтації, іноді  в директивному (обов'язковому) характері, підтримці приватних підприємств, безпосередньому стимулюванні їх розвитку, а з іншого – в орієнтації на закони й принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва та товарообігу продукції. Важливого значення тут набуває раціональне поєднання ринкових і державних методів регулювання, оптимальне співвідношення між ними [20, с.18].

      На  відміну від макрорегулювання мікрорегулювання охоплює методи безпосереднього  впливу на господарську діяльність державних  і недержавних підприємств за рахунок зміни загальноринкових умов їх діяльності, створених державою.

      Залежно від завдання, що вирішується державою, і форм її втручання в економіку  державне мікроекономічне регулювання  поділяється на ринково-організаційне  і фінансове.

      Ринково-організаційне  регулювання – це політика, що визначає правові обмеження для підприємств усіх форм власності. Застосовуючи спеціальні заходи, держава впливає на поточні ринкові події. Це такі заходи:

• обмеження цін;
• обмеження прибутку, витрат;
• встановлення стандартів якості;
• розширення тарифних зобов'язань;
• визначення виробничих обов'язків, обов'язків транспортування й умов поставок товарів.

      Заходи  впливу на ринкові події передбачають регулювання:

• процесу виходу на ринок;
• ринкового ціноутворення;
• ринкових обсягів виробництва.

      Ці  заходи можуть застосовуватись як окремо, так і в комбінації або навіть одночасно.

      Фінансове регулювання – це пряме державне втручання в ринкові події  через надання субвенцій, субсидій, дотацій. Розроблюючи методи і заходи фінансового регулювання, важливо  виходити з критерію необхідності і  доцільності такого втручання в кожну окрему галузь економіки. Водночас із використанням фінансових інструментів потрібно здійснювати структурну політику підтримки малого бізнесу [16, с.102].

      Державне  макроекономічне регулювання відбувається на рівні галузей та сфер економіки і передбачає заходи загальноекономічної дії. Оскільки регулювання – це процес, який пов'язує об'єкт, регулятор і орієнтири руху, то державне макроекономічне регулювання пов'язує у справжньому русі макроекономіку (об'єкт), механізм регуляції (регулятор), сукупність завдань і засобів їх вирішення (цілі).

      Тут важливо зважати на те, що регулювання  відбиває і втілює структуру регульованого  об'єкта, а тому його треба відрізняти від управління (вироблення та реалізація рішень), планування (постановка цілей, шляхів, способів і засобів їх досягнення), економічного програмування (підготовка й реалізація програм економічного розвитку) та економічного прогнозування (прогнози макроекономічних показників на коротко-, середню- та довгострокову перспективу), хоча плани, програми, прогнози водночас є інструментами державного регулювання.

      Система макроекономічного регулювання  виникла в результаті взаємозумовленого  розвитку макроекономіки, законодавчих і особливо економічних форм державного регулювання. Вона функціонувала, однак економісти не поспішали ставити державне регулювання в "ранг" системи.

      Англійський економіст Дж. Гелбрайт відзначив  системну роль державного регулювання  і виокремив такі його функції : регулювання, стимулювання, управління економікою.

      П. Кейнс, розглядаючи категорію державного регулювання діяльності громадян як примус, систематизував його за видами:

• для контролю за добровільним обміном;
• для зменшення витрат, пов'язаних з отриманням інформації.

      У загальному вигляді елементами національної системи державного регулювання економіки можуть бути державний фінансовий механізм; сукупність інструментів юридичного та адміністративного регулювання; державно-монополістичне регулювання соціальних чинників суспільного розвитку; державне підприємництво.

      Історія свідчить, що економіка розвивається лише тоді, коли держава створює  відповідні умови. Отже, на управлінські органи держави покладається найважливіша функція – регулювання економіки  та її управління.

      Держава і ринок постійно взаємодіють, що й визначає подальший розвиток економічних процесів. Кількість регулятивних функцій, які виконують держава і ринок, може змінюватись. Це залежить від рівня розвитку продуктивних сил країни, її політичної орієнтації, характеру історичного етапу, соціальної структури, національних особливостей. 

      1.3. Основні методи  та важелі державного  регулювання економіки

      До  основних методів державного регулювання  належать:

1. податкова політика;
2. державне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), або науково-технічна політика;
3. активна амортизаційна політика;
4. кредитно-грошова політика;
5. структурна або промислова політика.

      Основними формами державного регулювання  економіки є пряме і опосередковане.

      Пряме регулювання здійснюється шляхом поширення  державної власності (на засоби виробництва, частину національного доходу, фінансово-кредитні інститути та ін.) управління державними підприємствами, а також з допомогою законотворчої та адміністративної діяльності. Поширення державної власності на засоби виробництва відбувається шляхом будівництва нових державних об’єктів, націоналізації збиткових підприємств, купівлі акцій колективних капіталістичних підприємств та ін.

      Опосередковане  регулювання здійснюється шляхом планування, прогнозування, фінансування, бюджетного регулювання, системи оподаткування, кредитування, грошової політики, політики прискореної амортизації, цінової, промислової, інвестиційної політики, обліку і контролю та ін.