Управління кредитним портфелем банку

                                                                                                 (1.2)

EL – дохід за L-ю вексельною операцією (у грошовому вира­женні);

di – ставка, за якою обліковується L-й вексель (річна);

SL – сума, на яку видано L-й вексель;

tL – період до дати погашення L-го векселя (дні).

Дохід кредитного портфеля формується за рахунок усіх дохо­дів, одержаних банком від проведення операцій кредитного харак­теру за певний період:

                                                                                (1.3)

N – кількість кредитів у портфелі;

L – кількість інших опе­рацій кредитного характеру.

Узагальнюючим показником є рівень дохідності кредитного портфеля, що розраховується як відношення суми доходів від кредитних операцій до обсягу наданих кредитів:

                                                                                                            (1.4)

d – дохідність кредитного портфеля (у відсотках);

V – обсяг кредитного портфеля банку.

Рівень дохідності кредитного портфеля банку залежить від та­ких економічних чинників:

– ринкова ставка відсотка;

– обсяг і структура кредитного портфеля;

– умови конкуренції на банківському ринку;

– власні можливості банку щодо вибору напрямів та об'єктів кредитування.

На фактичний стан клієнтського кредитного портфеля позначається прийнята банком система управління ім. Управління кредитним портфелем представляє собою організацію діяльності банку при здійсненні процесу кредитування, яка спрямована на запобігання або мінімізацію кредитного ризику. Кінцевими цілями кредитної організації при управлінні кредитним портфелем є, по-перше, отримання прибутку від активних операцій, по-друге - підтримка надійної та безпечної діяльності банку.

В основі організаційної структури управління кредитним портфелем лежить принцип розмежування компетенції, то є чіткий розподіл повноважень керівників різного рангу з надання кредиту, зміни умов кредитної операції в залежності від розміру кредиту, ступеня ризику та інших характеристик.

Отже, у системі заходів управління кредитним портфелем важливу роль відіграє розробка і проведення кредитної політики. Стратегія і тактика кредитної політики розробляється в центральному офісі (головному банку) кредитним департаментом (управлінням) спільно з Кредитним комітетом банку. У процесі управління кредитною діяльністю банку об'єктами є не лише кожна окрема кредитна операція, а й сукупність усіх наданих банком кредитів з їх взаємовпливом і взаємозалежністю, тобто кредитний портфель банку. У кредитній політиці формулюється загальна мета і визначаються шляхи її досягнення: пріоритетні напрямки кредитних вкладень, прийнятні і неприйнятні для банку види активних операцій, яка придатна коло кредитоотримувачів і т.д.

1.2. Правова основа управління кредитним портфелем банку

На даному етапі розвитку банківської системи України правовідносини у сфері кредитування регулюються в основному нормами Цивільного кодексу України, Законів України «Про Національний банк України», «Про банки і банківську діяльність», положенням Національного банку України «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків». Цивільний кодекс містить загальні норми, корті належать до інституту кредитного договору, а також регламентує основи і порядок звернення стягнення на закладене майно, способи забезпечення зобов’язань. Закон України «Про Національний банк України» містить норми, що стосуються нагляду та контролю за діяльністю комерційних банків, а також загальних положень грошово-кредитної політики. Закон України «Про банки і банківську діяльність» дає загальне юридичне трактування кредитних операцій і надає загальні норми, що стосуються інституту захисту прав та інтересів кредиторів, забезпечення стабільності банківської системи, а також містить обмеження у сфері кредитування [1,2,3,4,5].

Відповідно до статті 58 Закону України «Про Національний банк України» та статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» функція із встановлення економічних нормативів віднесена до компетенції Національного банку України [1,2]. Вона має на меті захистити інтереси вкладників та забезпечити фінансову надійність банків.  

Установленні обмеження та нормативи , а також правила регулювання банківської діяльності відіграють суттєву роль у процесі формування кредитного портфеля.

Так, Національним банком України встановлено нормативи кредитування, які розраховуються у відношенні до капіталу банку, а саме до максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента, великих кредитних ризиків, максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру, максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам. Порядок розрахунку цих нормативів визначений методикою, що міститься в Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р. №368 [6] .

Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7) встановлюється з метою обмеження кредитного ризику, що виникає внаслідок невиконання окремими контрагентами своїх зобов'язань. Показник розміру кредитного ризику на одного контрагента визначається як співвідношення суми всіх вимог банку до цього контрагента (за мінусом фактично сформованих резервів) та всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього контрагента, до капіталу банку. Розраховане нормативне значення нормативу Н7 не повинно перевищувати 25% (наведені нормативні значення стосуються універсальних банків, для спеціалізованих банків нормативні значення встановлюються диференційовано).

Норматив великих кредитних ризиків (Н8), встановлюється з метою обмеження концентрації кредитного ризику за окремим контрагентом або групою пов’язаних контрагентів. Норматив великих кредитних ризиків визначається як співвідношення суми всіх зобов’язань одного контрагента або групи  пов’язаних контрагентів перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього контрагента або групи  пов’язаних контрагентів, до регулятивного капіталу банку. Розраховане нормативне значення нормативу Н8 не повинно перевищувати 8-кратний розмір регулятивного капіталу банку. Якщо норматив великих кредитних ризиків перевищує 8-кратний розмір регулятивного капіталу банку, то автоматично підвищуються вимоги до адекватності регулятивного капіталу. Кредитний ризик, що прийняв банк на одного контрагента або групу пов’язаних контрагентів, вважається великим, якщо сума всіх вимог банку до цього контрагента або групи пов’язаних контрагентів і всіх позабалансових зобов’язань, наданих банком щодо цього контрагента або групи  пов’язаних контрагентів, становить 10% і більше регулятивного капіталу банку.

Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н9), встановлюється для обмеження ризику, який виникає під час здійснення операцій з інсайдерами, що може призвести до прямого або непрямого впливу на діяльність банку. Цей вплив призводить до того, що банк проводить операції з інсайдерами на умовах, не вигідних для нього, що спричиняє значні проблеми, оскільки в таких випадках визначення платоспроможності контрагента здійснюється не завжди об’єктивно. Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру, визначається як співвідношення суми всіх зобов’язань цього інсайдера перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і всіх позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо цього інсайдера, та капіталу банку.  Розраховане нормативне значення нормативу Н9 не повинно перевищувати 5%.

Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н10), встановлюється для обмеження сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів. Надмірний обсяг сукупної суми всіх ризиків щодо інсайдерів призводить до концентрації ризиків і загрожує збереженню регулятивного капіталу банку.  Норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам, визначається як співвідношення сукупної заборгованості зобов’язань усіх інсайдерів перед банком (за мінусом фактично сформованих резервів) і 100% суми позабалансових зобов’язань, виданих банком щодо всіх інсайдерів, та капіталу банку. Розраховане нормативне значення нормативу Н10 не повинно перевищувати 40%.

Величина капіталу банку впливає на загальний обсяг залучених та запозичених коштів, а отже, і на розмір кредитних ресурсів. Капітал банку використовується при встановленні лімітів та обмежень у процесі регулювання кредитної діяльності банків. Нормативи відіграють значну роль у процесі формування кредитного портфеля і дозволяють НБУ регулювати рівень ризику кредитної діяльності банків.

Запорукою ефективної діяльності банку є правильна організація процесу кредитування. Для досягнення цього комерційні банки розробляють внутрішню кредитну політику банку. Кредитна політика банку охоплює найважливіші елементи та принципи організації кредитної роботи в банку, визначає пріоритетні напрями кредитування, а також перелік кредитів, які не повинні входити до кредитного портфеля банку.[36] Один і той самий кредит може не відповідати основним вимогам кредитної політики одного банку, але бути цілком прийнятним для іншого.

Кредитна політика банку регулює кредитну діяльність кожного банку і встановлює правила формування кредитного портфеля.  Положення кредитної політики повинні бути зафіксовані письмово й затверджені на засіданнях Кредитного комітету та Комітету кредитного нагляду. Цей документ має конфіденційний характер, а тому з ним можуть бути ознайомлені лише ті працівники банку, які здійснюють кредитування. Кожному банку необхідно розробити власну кредитну політику, що відбивала б напрями та специфіку його діяльності, можливості цього банку та його клієнтів, рівень допустимого ризику, права й обов’язки кредитних працівників.

Документальне оформлення кредитної політики є обов’язковим. Під час перевірки діяльності банків органами нагляду перший крок полягає в тому, щоб з’ясувати, чи відповідає фактичний стан кредитування основним положенням кредитної політики. Якщо банк має високо ризиковий кредитний портфель, але це узгоджується з документально зафіксованою кредитною політикою, то органи нагляду не мають права на санкції.

Банки, являючись самостійною кредитною установою, проводять свою кредитну політику з врахуванням ряду факторів. До останніх належать: економічні і політичні умови, рівень розвитку банківського законодавства, ліквідність кредитної установи, спеціалізація банку, наявність ресурсної бази та її структура. Нестабільність політичної ситуації в країні може стримувати кредитні вкладення всередині країни і стимулювати їх відплив за кордон. Економічні умови здійснюють основний вплив на розвиток кредитних операцій. Економічна ситуація складається під впливом податкової політики держави, вимог центральних банків до оцінки діяльності комерційних банків, ділова активність підприємств і таке інше.

Рис. 1.2.1. Вплив факторів на кредитну політику комерційного банку

В період спаду виробництва, кризи платіжної дисципліни попит на кредит, як платіжний засіб, істотно зростає, одночасно посилюється ризик неповернення кредитів. Інформація, яка супроводжує економічну кризу, істотно зростає, одночасно посилюється ризик неповернення кредитів. Інформація, яка супроводжує економічну кризу, різко скорочує довгострокові кредитні вкладення, сприяє переливу капіталу з виробничої сфери в сферу торгівлі і посередницьких операцій.

Аналізуючи вплив факторів на пріоритети кредитної політики вітчизняних комерційних банків, можна зробити ряд висновків.

Загальні пріоритети в кредитній політиці вітчизняних комерційних банків залежать, перш за все, від економічної ситуації тих процесів, які притаманні перехідному до ринку періоду, а також від пристосування банків до нових умов роботи. Отже, враховуючи реалії економічного стану та пріоритети кредитної політики, комерційні банки розробляють свою стратегію та тактику роботи із кредитною складовою.

Рушійною силою стратегії у використанні розробленої кредитної політики є конкурентноздатність установи банку. Остання полягає в розумінні сили конкуренції, її глибинних причин, а також основних сильних і слабких сторін банку по відношенню до них.

Джерела конкурентних переваг комерційних банків, з однієї сторони, однакові в цілому світі, і з іншої - можуть бути конкретно специфічними для кожного ринку.

До джерел конкурентної сили слід віднести: достатність капіталу банку, якість його активів, забезпеченість висококласними спеціалістами, інформаційне забезпечення, технологічне забезпечення та спадкоємство пропонованих операцій та послуг.

Ключовим фактором надійності і конкурентноспроможності банківської системи в ринковій економіці є достатність капіталу. В банківській практиці достатність капіталу тісно пов'язана з адекватністю останнього, яка має відношення до обсягу акціонерних коштів з метою підтримки його діяльності. Не існує єдиного рівня необхідних коштів різних типів банків. Розмір власного  капіталу залежить, перш за все, від розміру балансу та типу бізнесу, в якому вони працюють, а також від політики банку в умовах конкурентного середовища. Зрозуміло, чим більш ризиковим є кредитний портфель, тим більше потрібно акціонерних коштів для підтримки його діяльності. Разом з тим, надмірна "капіталізація" банку, яка проходить через випуск акцій, тобто збільшення власних коштів, порівняно з оптимальною потребою, може негативно вплинути на його діяльність. Таке положення приводить до порівняно дорогого способу фінансування потреб банку. Як правило, дешевше і вигідніше залучити кошти вкладників, чим нарощувати власний капітал. Тому керівники окремих банків прагнуть знайти оптимальне співвідношення між власним капіталом та іншими статтями балансу з врахуванням проблеми "прибуток-ризик".