Особенности криминальной ответственности несовершеннолетних

     -встановлюють більш широкі, ніж щодо дорослих, умови звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема, із застосуванням примусових заходів виховного характеру;

     -містять певні обмеження щодо суворості застосовуваних заходів кримінально-правового характеру, насамперед, видів і розмірів покарань;

     -передбачають м'якші вимоги (умови) для звільнення від кримінального покарання;

     -регламентують більш м'які вимоги щодо погашення й зняття судимості. Якщо ж ті чи інші питання не регламентовані статтями розділу XV Загальної частини КК, то при розгляді справ неповнолітніх слід керуватися положеннями, викладеними в інших розділах КК.

     Все вищевикладене свідчить про специфіку оцінки законодавцем злочинів неповнолітніх, яка впливає і на застосування покарання до неповнолітніх злочинців.

     Аналіз  законодавчих норм про кримінальну відповідальність неповнолітніх наочно переконує, що ці норми грунтуються на вимогах міжнародних актів, на які орієнтується національний законодавець, для забезпечення того, щоб будь-які заходи впливу на неповнолітніх правопорушників були пропорційні з особливостями особистості неповнолітніх правопорушників. 

Розділ 2. Покарання як захід кримінально – правового впливу на неповнолітніх.

1. Поняття, ціль, сутність покарань неповнолітніх.

    Покарання, будучи основною формою вираження та реалізації кримінальної відповідальності, стосовно неповнолітніх має свої суттєві особливості, що випливають з кримінально-правового статусу даної категорії злочинців.

    З розкриттям сутності та особливостей покарання неповнолітніх нерозривно пов'язане питання про цілі покарання. У структурі кримінального покарання  важливе місце займають його цілі, які визначаються його спрямованістю, призначенням. Розгляд цілей покарання  стосовно до неповнолітніх представляє  великий теоретичний інтерес і має практичне значення.

    Спрямованість покарання, визначення його цілей залежить, як уже зазначалося, від волевиявлення  законодавця, від проведеної їм кримінальної політики. Тому при розгляді цих  цілей необхідно відштовхуватися  від відповідних законоположень, від «букви і духу закону». В ст. 50 ККУ досить чітко визначені цілі покарання, які полягають не тільки у покаранні особи, а і у виправленні засудженого, попередження вчинення нових злочинів.

    Дискусійною є проблема визначення кари як однієї з цілей покарання. Так, Н. Салева пише: «Як така кара не є метою покарання. Не втратила значення характеристика ефективності кримінального покарання, застосовуваного до неповнолітніх, як досягнення в кожному конкретному випадку і каральною практикою в цілому цілей виправлення та перевиховання осіб, до яких застосовано покарання і попереджувального виховного впливу на інших нестійких членів суспільства. Обираючи ту чи іншу міру покарання неповнолітньому, суд, на мій погляд, повинен передбачати ефективність обраного ним виду та розміру покарання з метою попередження вчинення нових суспільно небезпечних діянь» [27, c. 25].

    Інші  автори, навпаки, відносять кару до однієї з цілей кримінального  покарання неповнолітніх: «Для з'ясування особливостей покарання неповнолітніх  відправним є положення про те, що сутністю покарання є кара. Це положення, хоча в дещо негативній формі, але досить ясно виражене в законі. У той же час покарання не можна зводити лише до кари, воно має більш складну структуру і форми прояву. До них можуть бути віднесені і цілі покарання, і його функції, які можуть змінюватися в залежності від того, в яких умовах і щодо яких правопорушників воно застосовується, від характеру і напрямку кримінальної політики. При всьому цьому сутністю, а не просто складовою частиною покарання залишається кара, що має вирішальне значення при визначенні всіх властивостей і форм прояву покарання». Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

    Випливаючи  із закону цілі кримінального покарання визначають і принципи його застосування до винних осіб, причому система цих принципів єдина і для дорослих, і для неповнолітніх правопорушників. Вона включає в себе принципи: законності, обгрунтованості, гуманності, індивідуалізації і справедливості покарання. Однак застосування окремих принципів до неповнолітніх має певні специфічні риси і властивості.

    Системи правосуддя щодо неповнолітніх у всіх частинах світу мають універсальну основу, а саме, Конвенцію про права дитини, та дискусії, з приводу найкращої практики для дітей все більше огортаються навколо цієї конвенції. У статті 37 передбачається: «Жодна дитина не може бути позбавлена волі незаконним або свавільним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув'язнення дитини здійснюються згідно з законом та використовуються лише як крайній захід і протягом якомога більш короткого відповідного періоду часу.» Стаття 40 встановлює норми, які повинні застосовуватися до дитини, яка «порушила кримінальне законодавство», і перераховує гарантії належні правовій процедурі, яка передбачає, зокрема, право на апеляцію, безкоштовну допомогу перекладача і повну повагу до особистого життя дитини на всіх стадіях розгляду. Пункт третій вимагає від держав-учасників сприяти встановленню, зокрема:

    А.) мінімального віку, нижче якого діти вважаються нездатними порушити кримінальне законодавство;

    Б.) у випадку необхідності і бажаності вжиттю заходів щодо поводження з такими дітьми без використання судового розгляду за умов повного додержання прав людини і правових гарантій.

    У п. 4 звертається увага на необхідність наявності таких різних заходів, як догляд, рішення про опіку і нагляд, консультативні послуги, призначення випробного строку виховання, програми навчання і професійної підготовки, та інших форм догляду, що замінюють догляд в установах, з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке забезпечувало б її добробут і відповідало її становищу та характеру злочину.

    Текст Конвенції частково збігається з  чотирма основними документами, присвяченими правам неповнолітніх правопорушників.

    Мінімальні  стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх, 1985 р. (Пекінські правила). У них передбачається упорядкована схема для ефективної роботи системи правосуддя щодо неповнолітніх. У Правилі 5 вказується на необхідність уникати просто каральних санкцій у відношенні до неповнолітнього. У Пекінських правилах також зосереджені вказівки щодо:

   - застосування досудового утримання під вартою і тюремного ув'язнення як крайній захід і протягом мінімального необхідного терміну;

   - заходів в рамках суспільства, таких як відшкодування заподіяноного збитку, нагляд і інші способи заміни кримінальної відповідальності;

   - заміни формального судового розгляду іншими методами впливу;

   - професійної підготовки осіб, які працюють в системі правосуддя щодо неповнолітніх.

    Правила повною мірою враховують основний принцип: мінімального використання заходів, що передбачають ув'язнення в виправні установи (у нашому випадку - позбавлення волі).

    Керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх 1990 р. (Керівні принципи, прийняті в Ер-Ріяді). Цей документ ставить в центр уваги інтереси дітей і, крім іншого, покладає відповідальність за попередження злочинності серед неповнолітніх на сім'ю, школу, суспільство і засоби масової інформації, підкреслюючи необхідність у прийнятті відповідного законодавства, розробці політики та проведенні досліджень, а також обов'язок уряду зберігати цлісність сім'ї.

    Стандартні  мінімальні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням, 1990 р. (Токійські правила). Внаслідок  все більшого поширення таких  мір покарання у світі при  всій різноманітності його культур і законодавства були розроблені правила, покликані регулювати покарання без ізоляції від суспільства. Органи, що виносять вирок, можуть передбачати такі санкції:

   а) усні санкції, такі, як зауваження, осуд і попередження;

   б) умовне звільнення від відповідальності;

   в) економічні санкції та грошові покарання, такі як разові штрафи і поденні штрафи;

   г) конфіскація або постанова про позбавлення права власності на майно;

   д) повернення майна жертві або постанову про компенсацію;

   е) умовне покарання або покарання з відстрочкою;

   ж) умовне звільнення з-під ув'язнення і судовий нагляд;

   з) постанову про виконання суспільно-корисних робіт;

   і) направлення до виправної установи з обов'язковою щоденною присутністю;

   к) домашній арешт;

   л) будь-який інший вид звернення, не пов'язаний з тюремним ув'язненням;

   м) будь-яке поєднання перерахованих вище заходів.

     Ці  санкції дозволяють правопорушникам залишатися в своїх сім'ях і місцях проживання і зберігати наявну у них роботу. Проте неповнолітні, які піддаються таким санкціям, перебувають під певним контролем. До них можуть бути застосовані конкретні обмеження та умови, а влада може збирати відомості про їх вчинки і поведінку. Невиконання приписаних умов може призвести до серйозних наслідків для правопорушника, в тому числі і до тюремного ув'язнення. 

2. Види  покарань, призначуваних  неповнолітнім.

   Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком  суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому  законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч.1. ст. 50 ККУ).

   Сучасний  кримінальний кодекс не передбачає спеціальних видів покарань, що застосовуються тільки до неповнолітніх. З усіх дванадцти видів покарань, включених в загальну систему покарань (ст. 51 ККУ), до неповнолітніх, відповідно до ч. 1 ст. 98 ККУ, можуть застосовуватися лише п’ять основних видів покарань:

1. штраф;
2. громадські роботи;
3. виправні роботи;
4. арешт;
5. позбавлення волі на певний строк.

   Ч.2 ст.98 ККУ зазначає, що до неповнолітніх  можуть бути застосовані додаткові  покарання у виді штрафу та позбавлення  права обіймати певні посади або  займатися певною діяльністю. 

     У тих випадках, коли покарання, які  за законом не можуть бути призначені неповнолітньому, передбачені санкцією статті Особливої частини КК про  злочин, за який засуджується така особа, суд їх не призначає, а натомість  обирає покарання з інших, які  названі у ст. 98 КК.[18, c. 318]

     Основні види покарання у ст. 98 КК вказані  у відповідному порядку - від менш тяжких до більш тяжких. З цього  слід виходити, зокрема, при вирішенні  питань, що випливають із ст. 69 КК.

     Зміст покарань, які застосовуються до неповнолітніх, визначено у ст. 53, статтями 55-57, та статтями 60 і 63 КК. Особливості застосування щодо неповнолітніх окремих видів  покарань вказані у статтях 99-102 КК.

     Зокрема, при застосуванні щодо неповнолітніх  штрафу потрібно виходити з того, що кримінальне покарання має особистісний характер. Тому закон передбачає певні  заходи проти того, щоб штраф, призначений  неповнолітньому, сплачувався за нього  батьками чи іншими особами. Саме тому штраф застосовується лише щодо неповнолітніх, які самі можуть його сплатити - за рахунок  самостійного доходу, власних коштів або майна, на яке може бути звернене стягнення.

     Штраф до неповнолітніх може застосуватися і як основне, і як додаткове покарання. Як додаткове покарання штраф може призначатися лише в сукупності з іншим видом основного покарання. Інакше кажучи, штраф як основне покарання (призначений, наприклад, замість іншого, більш тяжкого основного покарання) не може бути призначений одночасно з таким само додатковим покаранням.

     Мінімальний розмір штрафу, який призначається  неповнолітнім, такий само, як і щодо дорослих засуджених, 30 неоподатковуваних  мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 53 КК). Штраф у меншому розмірі  не може призначатися і відповідно до ст. 69 КК при призначенні більш  м'якого покарання, ніж передбачено  законом.

     Максимальний  розмір штрафу для неповнолітнього  визначається санкцією статті Особливої  частини КК, але не може перевищувати 500 неоподатковуваних мінімумів  доходів громадян (ч. 2 ст. 99 КК), що значно менше, ніж для повнолітніх осіб.