Особенности криминальной ответственности несовершеннолетних

План

Вступ 
  Розділ 1. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.  

1.  Історія розвитку законодавства про кримінальну відповідальність неповнолітніх.
2. Особливості притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності.

   Розділ 2. Покарання як захід кримінально – правового впливу на неповнолітніх.

1. Поняття, ціль, сутність покарань неповнолітніх.
2. Види покарань, призначуваних неповнолітнім.
3. Особливості призначення покарання неповнолітнім.

   Розділ 3. Інші заходи кримінально – правового впливу на неповнолітніх.

Висновки 
Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

    Злочинність у середовищі неповнолітніх - це серйозна проблема, з якою так чи інакше стикається і бореться кожна держава. Суть цієї проблеми полягає не тільки в тому, що вчиняються злочини, які необхідно розслідувати, а винних карати, а й у тому, що суб'єктами скоєних злочинів є неповнолітні - по суті просто діти, життя яких тільки починається. В умовах зростання загальної злочинності, в останні роки в Україні збільшується і злочинність неповнолітніх. Так, за даними статистики, опублікованими Верховним Судом України, спостерігається постійна тенденція до збільшення серед засуджених неповнолітніх осіб. Якщо у 1992 році було засуджено 11 625 неповнолітніх осіб [26, с. 15–16], то у 2004 році — 21 800 [12, с. 28].

    При цьому підліткова злочинність постійно молодшає, тобто постійно зростає як загальна кількість, так і питома вага неповнолітніх підлітків, які вчинили злочини у віці 14–15 років. За даними статистики Верховного Суду України, якщо у 1992 році серед засуджених неповнолітніх доля неповнолітніх у віці 14–15 років становила 16,6% [26, с. 16], то у 2004 році — 29,7% [12, с. 28].

    Серед злочинів, скоєних неповнолітніми, велика частка корисливих і корисливо - насильницьких злочинів. Нерідко їм притаманні також риси вандалізму, надмірної жорстокості. Велика кількість цих злочинів скоєно у співучасті, особливо в групі, що відповідає специфіці психології підлітків. Приблизно кожен третій злочин вчиняється ними спільно з дорослими.

    Зазначені специфічні риси злочинності неповнолітніх  призвели законодавця до необхідності ретельної регламентації кримінальної відповідальності неповнолітніх. Законодавством передбачені особливі умови встановлення видів покарання для неповнолітніх, призначення їм покарання, звільнення їх від кримінальної відповідальності і покарання, обчислення строків  давності та погашення судимості.

    Кримінально-правові  заходи протидії злочинності неповнолітніх  не є основними. Не можна не враховувати, що зростання злочинності неповнолітніх  відбувається в умовах інтенсивного соціального розшарування суспільства, падіння життєвого рівня значної  частини населення, загострення  міжнаціональних конфліктів, несприятливого розвитку сімейних відносин, зростання  різних проявів жорстокого поводження з неповнолітніми. У цій обстановці першорядне значення мають соціальні, економічні та виховно-профілактичні  заходи. І, тим не менш, коли злочин скоєно, виникає питання про кримінальну  відповідальність неповнолітнього.

    Подальше  зростання злочинності неповнолітніх  може призвести до непоправних наслідків  і ставить під загрозу все  українське суспільство. Наявність  великої кількості неповнолітніх  злочинців говорить про відхилення у розвитку підлітків, яким через  деякий час судилося стати стрижнем нації. Підліткові треба утвердитися  в житті, але часто це не може відбутися  з незалежних від нього причин і тоді відбувається озлоблення на суспільство, прагнення заявити  про себе протизаконним шляхом. У  даному процесі ключова роль віддається державі, яка повинна проводити  виважену та розумну політику по відношенню до неповнолітніх.

    Держава і суспільство повинні реагувати  на злочини підлітків так, щоб  повертати їх до нормального життя  після відбуття покарання повноцінними особистостями.

    У зв'язку з цим, а також з огляду на особливості даної вікової  групи, вимагає особливого вивчення питання про призначення покарання неповнолітнім, винним у вчиненні злочину. 

    Предметом дослідження є суспільні відносини, що виникають у результаті вчинення неповнолітніми злочинів, вони виникають між неповнолітніми та судовими органами, які виконуючи поставлені перед ними завдання призначають неповнолітнім покарання.

    Об'єктом дослідження є українське законодавство, що регулює відносини між згаданими суб'єктами з приводу притягнення неповнолітніх до кримінальної відповідальності та призначення їм покарання.

    Мета  даної роботи полягає не тільки у вивченні призначення покарання для неповнолітніх, а й у виявленні особливостей притаманних даним кримінально-правовим категоріям.

Для виконання поставленої мети необхідно дослідити такі питання як:

1. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх. 

2. Покарання як захід кримінально – правового  впливу на неповнолітніх.
3. Види покарань, призначуваних неповнолітнім та особливості їх призначення.
4. Інші заходи кримінально – правового впливу на неповнолітніх.

Основними джерелами для написання даної роботи були:

- Конституція  України; 
- Кримінальний кодекс України; 
- Постанова Пленуму Верховного Суду України  «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» ;

    -Інші нормативні акти.

    Вибір теми в якості об'єкта дослідження обумовлений її актуальністю, недостатньою теоретичною розробкою у вітчизняній доктрині, а також потребами практики.  
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 1. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

1. Історія розвитку законодавства про кримінальну відповідальність неповнолітніх.

    У післяреволюційний період сфера  кримінально-правового впливу зазнала  значних змін, особливо стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх. Це було пов’язано, зокрема, з тим, що на території України, поряд з нормативними – правовими актами, які видавались українською владою, діяли також нормативно – правові акти РРФСР [23, c. 64-65]. Так, в декреті РНК РРФСР від 14 січня 1918 р. «Про комісії для неповнолітніх» вказувалося, що «суди і тюремне ув'язнення для малолітніх і неповнолітніх скасовуються, а неповнолітніми вважаються особи, які на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не досягли 17 – річного віку. Такі справи були підвідомчі комісіям про неповнолітніх.»[14, c. 14]

    Основна ідея декрету - виправлення насамперед заходами виховного характеру, була втілена при розробці кримінального  законодавства про відповідальність неповнолітніх. У статті 13 «Керівних начал» з кримінального права РРФСР 1919 р. передбачалося, що неповнолітні до 14 років не підлягають суду і покаранню. До них застосовуються лише виховні заходи. Такі ж заходи застосовуються до осіб від 14 до 18 років, які діяли «без розуміння». Якщо ж вони «діють з розумінням», тобто усвідомлюючи суспільну небезпеку своїх дій, то можливі заходи кримінального покарання. Право вирішення цього питання надавалося суду.

    На  зміну декрету від 14 січня 1918 р. «Про комісії для неповнолітніх» було прийнято декрет РНК РРФСР «Про справи неповнолітніх, які обвинувачуються у суспільно небезпечних діяннях», прийнятий 4 березня 1920 р., відповідно до якого неповнолітніми вважалися особи, які не досягли 18 – річного віку. Відповідно до статті 4 цього декрету ці комісії мали право передавати до суду справи осіб у віці від 14 до 18 років тільки в тому випадку, коли заходи медико-педагогічного впливу не надали належного впливу.

    Комісії широко використовували надані їм права. Їх діяльність відіграла важливу роль у ліквідації безпритульності та попередження злочинності серед неповнолітніх. Однак багато підлітків, які жили поза сім'єю і спілкувалися з дорослими злочинцями, потребували більш ефективних методів, пов'язаних з поміщенням у виховні або лікувально-виховні установи. Перші з них були створені вже в 1918 р. Це були дитячі будинки, приймальники-розподільники, школи-комуни, інститути трудового виховання для особливо важких підлітків, реформаторії. Так, на створений реформаторій для особливо важких правопорушників у віці від 17 до 21 року було покладено завдання, яке полягало у навчанні, вихованні і підготовці молоді до трудового життя. Проіснувала ця установа недовго. Труднощі економічного порядку, відсутність достатнього числа педагогів і вихователів призвели до його ліквідаціі.

    Аналогічно складалися долі і інших виховних установ для неповнолітніх правопорушників (школи фабрично-заводського навчання, трудові комуни та ін.) Комісії у справах неповнолітніх, що діяли, в основному, на громадських засадах, не могли забезпечити належний рівень роботи з соціально занедбаними дітьми. Контингент самих комісій був нестабільний, члени їх у більшості випадків не мали педагогічної освіти та досвіду роботи [29, c. 235].  
У зв'язку з таким становищем третя сесія ВЦВК 1-го скликання 1922 р., яка обговорювала проект кримінального законодавства, позитивно вирішила питання про розширення компетенції суду в боротьбі зі злочинністю неповнолітніх.

    КК  РРФСР 1922 р. знову знизив вік кримінальної відповідальності з 18 до 16 років. Для  осіб молодше цього віку основним засобом впливу, як і раніше, були заходи виховного характеру. Кримінальна  відповідальність до підлітків 14-16 років  застосовувалася за постановами  комісій у виняткових випадках, коли заходи виховного характеру не надавали належного впливу.

    Основними началами кримінального законодавства  Союзу РСР і союзних республік 1924 р. були введені поняття «малолітній і неповнолітній» правопорушник. У ст. 7 Основ вказувалося, що до перших можна застосовувати лише заходи медико - педагогічного характеру. До других вони застосовуються тільки в тих випадках, коли відповідні органи визнають неможливим призначити заходи судово-виправного характеру. Визначення віку, з настанням якого пов'язували поняття малолітнього і неповнолітнього, а також обов'язкових випадків залучення неповнолітніх до кримінальної відповідальності відносилися до компетенції союзних республік. Однак КК РРФСР 1926 р. не вказав точного віку кримінальної відповідальності. Поділ на малолітніх та неповнолітніх відбувався лише теоретично; в законі ці поняття були відсутні.

    У статті 12 КК (в редакції 1935 р.)  був даний перелік злочинів, за які встановлювалася кримінальна відповідальність осіб, які досягли на момент вчинення злочину 12-річного віку. Виходячи з даної статті можна було зробити висновок, що малолітні - це діти до 12 років, а старше - неповнолітні. Практика, більше орієнтована на теорію права і здоровий глузд, йшла по шляху визнання малолітніми осіб старше 12 років.

    Наступний період, що відрізнявся від попередніх, розпочався з прийняття Постанови  ЦВК і РНК від 7 квітня 1935 р. «Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх». Він тривав до 1957 р. і характеризувався, з одного боку, більш чіткою розробкою заходів з ліквідації безпритульності та бездоглядності підлітків, а з іншого - різким розширенням і посиленням кримінально-правових методів боротьби зі злочинністю неповнолітніх, на шкоду заходам виховного характеру. Наявність цих рис пояснювалося рядом причин. Одна з них полягала в тому, що до цього часу в країні, в основному, була ліквідована безпритульність в тому сенсі, в якому вона існувала в 1917-1927 рр. (відсутність сім'ї, смерть батьків і близьких родичів). Безпритульними стали вважати підлітків, які, пішовши з будинку, протягом двох місяців і більше перебували поза сім'єю, за межами навчального або трудового колективу. Наявність безпритульних і бездоглядних неповнолітніх ставилося в провину не лише батькам, а й місцевим радам, партійним, профспілковим, комсомольським організаціям, які не докладали достатніх зусиль для ліквідації та попередження дитячої бездоглядності. У постанові пропонувалося вжити невідкладних заходів для попередження злочинності неповнолітніх. Рекомендувалося притягати до кримінальної відповідальності осіб, що втягують підлітків у злочинну діяльність.

    Вкрай важливий у справі боротьби зі злочинністю  неповнолітніх документ носив декларативний  характер і не був забезпечений практичними  заходами. Положення про комісії  у справах неповнолітніх, прийняте ще в 1931 р., не містило чіткого переліку заходів виховного характеру. Була відсутня матеріальна база для збільшення кількості дитячих виховних і  лікувальних закладів. Більш того, названою постановою комісії у справах  неповнолітніх було взагалі ліквідовано. З 1935 по 1960 р. в країні не було спеціального органу, що координує роботу багатьох установ, відомств і громадських  організацій щодо попередження злочинності  неповнолітніх. 
Одночасно було прийнято Закон, датований тим же числом (7 квітня 1935 р.), який різко знизив вік кримінальної відповідальності за ряд найбільш поширених серед неповнолітніх злочинів. З 12 років до відповідальності із застосуванням усіх заходів кримінального покарання стали притягувати за крадіжку, насильство, тілесні ушкодження, каліцтво, вбивство або спробу вбивства. 
         Очевидна нечіткість законодавчого трактування всіх понять викликала суб'єктивізм при вирішенні конкретних кримінальних справ. Про які крадіжки за розміром йде мова? Що розуміється під насильством, каліцтвом? Про які за ступенем тяжкості тілесні ушкодження говорилося в законі? Незрозумілою була й фраза «... із застосуванням усіх заходів кримінального покарання», яку нерідко тлумачили як законодавче допущення усіх видів покарання, в тому числі і смертної кари. Тільки співвідношення ст. 12 і ст. 22 КК РРФСР 1926 року, в яких трансформувався Закон від 17 квітня 1935 р., дозволяло зробити висновок, що виняткова міра покарання - розстріл не могла застосовуватися до осіб, які не досягли 18-річного віку на момент скоєння злочину. Що ж стосується позбавлення волі, граничним терміном якого було 10 років для всіх категорій осіб, які вчинили злочини, то воно стосується і підлітків 12-річного віку. Слід зазначити, що посилення кримінальних заходів без значного поліпшення виховної роботи з підлітками не сприяло скороченню злочинності. Законом був відкинутий весь накопичений раніше досвід заходів виховного характеру, заснований на положеннях перших декретів. На встановлення кримінальної відповідальності з 12 років скоріше за все вплинула панівна в той час концепція примусу як універсального засобу боротьби зі злочинністю. 
         Спроби пом'якшити надмірно жорстокий закон шляхом прийняття відомчих циркулярів тривало й надалі. Проте законодавчо це право було закріплено лише в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. Одночасно було вирішене питання про вік кримінальної відповідальності. У ст. 10 Основ (ст. 10 КК РРФСР) вказувалося, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.