Розвиток кримінального законодавства в Україні

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.3. Розвиток  радянського кримінального права з 60-х рр. до періоду перебудови.

 

5 березня 1953 р. помер  Сталін. Ця дата стала своєрідною  точкою відліку розгортання у  Радянському Союзі суперечливих  і неоднозначних спроб трансформації  тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає  в лібералізації всього суспільного  життя. Розвиток та поглиблення цього  процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і  радикальною після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 р.). Проте процеси оновлення  почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953 —1955 рр. було зроблено спробу перейти від  тоталітарної 
до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Оцінюючи перші й подальші десталінізаційні кроки радянського керівництва, політолог М. Джилас влучно зазначав: «Творець замкнутої соціальної системи, Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися обставини... став її жертвою... Його «помилки» помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна, якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвішим та більшим злом».

Вакуум влади, що утворився  після смерті диктатора, було заповнено  так званим колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до його падіння.

Позитивним змінам у суспільно-політичному  житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських 
націоналістів.

Уже початковий період дестанілізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль 
українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його 
місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а 
серед відповідальних за великі підприємства — 5 1%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ. [24, c.511-512]

Три з половиною десятиріччя  жахливий терор у СРСР був звичним  методом державного управління. Здавалося  б, за цей час було винищено всі  можливості спротиву тоталітаризму. Однак  після смерті Сталіна і потепління внутріполітичного клімату розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Варто назвати  основні передумови посилення цієї боротьби. Серед них зовнішні передумови: світовий процес деколонізації 50—60-х  років, антикомуністичні заворушення  в країнах так званої народної демократії, зокрема в Німецькій  Демократичній Республіці (1953 р.), Польщі й Угорщині (1956р.), Чехословаччині (1968 р.), а також потужний правозахисний  рух, заохочений прийнятою 1948 р. Загальною  декларацією прав людини. [25, с. 340-341]

Одночасно з поворотом  у бік посилення демократичних  начал в громадському і державному житті активізується  правотворча  діяльність держави, приймається ряд  нових загальносоюзних і республіканських законів.

Масштаби, об'єм і різносторонність правотворчості були такі, що назріла  необхідність проведення нової кодифікації  радянського законодавства, особливо таких його галузей, як цивільне, кримінальне, процесуальне право. У нових законах  знайшли відображення ті зміни в  соціально-економічному і культурному  житті країни, які сталися з  часу першої кодифікації. [26, с.403]

У рамках кодифікації, що проводилася  у кінці 50-х рр., слід розглядати видання  в 1958 р. Основ кримінального законодавства  Союзу РСР і союзних республік. Основи замінили Основні начала кримінального  законодавства СРСР і союзних  республік, що діяли з 1924 р.

Новий загальносоюзний закон  визначав, які діяння в принципі є злочинними, і встановлював ті, що підлягали застосуванню покарання.

На утриманні Основ  відбилася тенденція до. демократизація громадського життя. Зокрема, в них  звужувалася і пом'якшувалася кримінальна  відповідальність за діяння, що не представляли великої небезпеки для суспільства  і держави. В той же час Основи збільшували відповідальність за деякі  найбільш тяжкі злочини. Вони передбачали  посилене покарання для рецидивістів і інших небезпечних антигромадських  елементів. У Основах був чітко  виражений принцип відповідальності тільки за певне діяння і принцип  індивідуалізації покарання залежно від міри провини особи, що вчинила злочин.

Новим положенням була відміна  інституту аналогії, тобто засудження людини за діяння, прямо не передбачене в кримінальному законі. Злочинним визнавалося лише суспільно небезпечне діяння, прямо передбачене кримінальним законом, що діяв у момент скоєння злочину. Зберігався колишній принцип застосування зворотної сили : закон, що усував або пом'якшував караність діяння, мав зворотну силу, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотної сили не мав.

В Основах давався перелік  видів покарань, починаючи від  найбільш м'яких (громадський осуд) і кінчаючи позбавленням волі і посиланням. В якості виняткової допускалася  вища міра покарання - страта - розстріл. Проте вона могла застосовуватися  лише при скоюванні таких тяжких злочинів, як зрада Батьківщині, шпигунство, диверсія, терористичний акт, бандитизм, умисне вбивство, здійснене при обтяжливих обставинах.

Закон відміняв ряд раніше існуючих видів покарання і серед  них таку міру, як позбавлення виборчих прав. Основи підвищили мінімальний  вік можливого притягнення до кримінальній відповідальності до 16 років. Замість передбаченого

колишнім законодавством максимального терміну позбавлення  волі - 25 років - Основи встановили 10 років, а за особливо тяжкі злочини і  для особливо небезпечних рецидивістів - 15 років.

 

Передбачалося, що умовно-дострокове звільнення повинно застосовуватися  тільки до тих засуджених, які зразковою  поведінкою і чесним відношенням  до праці довели своє виправлення  і фактично відбули не менше половини терміну покарання. До осіб, засуджених за тяжкі злочини, умовно-дострокове звільнення могло застосовуватися  після від'їзду ними не менше 2/3 терміну  покарання. Відносно особливо небезпечних  рецидивістів застосування цього заходу не передбачалося взагалі.

Тоді ж, в грудні 1958 р., Верховна Рада СРСР прийняла закони "Про кримінальну  відповідальність за державні злочини" і "Про кримінальну відповідальність за військові злочини". Ці закони були ухвалені замість аналогічних  правових актів 1927 р.

Загальносоюзні кримінальні  закони стали базою для розвитку кримінального законодавства союзних  республік. Відповідно до принципів і положень, закріплених в Основах кримінального законодавства, розроблялися кримінальні кодекси союзних республік. У жовтні 1960 р. Верховною Радою РРФСР був прийнятий Кримінальний кодекс, що замінив собою Кодекс 1926 р. Услід за Російською Федерацією такі кодекси були прийняті в інших радянських республіках. [26, с. 408-410]

Норми кримінального права  містив Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. Проте з 1961 по 1984 р. до текстів його статей було внесено чимало змін і  доповнень. Найважливіші з них: положення  про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від  покарання, про погашення судимості (липень 1969 р.); введення інституту умовного засудження до позбавлення волі з  обов'язковим залученням засудженого  до праці (червень 1970 р.); поняття злочину, який спричинив особливо тяжкі наслідки, та вичерпний перелік його видів (травень 1972 р.); введення відбування покарання  у колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, розширення кола засуджених, до яких могли  застосовуватися умовно-дострокове звільнення і заміна невідбутого покарання більш м'яким (лютий 1977 р.) та ін. З метою приведення кримінального законодавства у відповідність до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. до КК були внесені зміни і доповнення термінологічного характеру. Подальші зміни й доповнення, які вносились у КК, були спрямовані на посилення боротьби з хуліганством (червень 1981 р.), рецидивною злочинністю (липень і жовтень 1982 р.), розкраданням державного і 
громадського майна (грудень 1982 р.) тощо. Серед видів покарання домінувало позбавлення волі, що призвело до переповнення виправно-трудових установ та неефективної їх діяльності.

Забезпечення виконання  кримінального покарання покладалося 
на виправно-трудове законодавство. 23 грудня 1970 р. був затверджений Виправно-трудовий кодекс УРСР, який вводився в дію з 1 червня 1971 р. Він базувався на положеннях Основ виправно-трудового законодавства Союзу PCP і союзних республік, прийнятих 11 липня 1969 р. Сутність основних положень ВТК УРСР 1970 р. збігалася також із нормами Виправно-трудового кодексу УСРР 1925 р. У кодексі визначався порядок та умови відбуття покарання, регламентувалась діяльність виправно-трудових установ. У кодексі визначався порядок та умови відбуття покарання, регламентувалась діяльність виправно-трудових установ. [21, c. 147-148]

В цілях виходу з глибокої соціально-економічної кризи, що уразила  Радянський Союз до середини 80-х років, було вирішено здійснити ряд реформ. Період, який охоплює час, пов'язаний із заходами по проведенню реформ, дістав назву "перебудова". [27, c.214]

Курс на "перебудову" був проголошений в 1985г. (квітневий  Пленум ЦК КПРС). "Перебудова" носила досить суперечливий характер: багато кроків робилися необдумано і носили половинчастий характер. Стратегічні  цілі перебудови були наступні: демонтаж командно-адміністративної системи; забезпечення різноманітності форм власності; створення  саморегульованого господарського механізму при збереженні направляючої ролі держави; підвищення економічної  активності особи; відкритість для  навколишнього світу. [28, c. 150]

Кримінальне законодавство  в період, що розглядається, майже  не 
змінюється. Зміни відображали або черговий напрям політики партії, або 
приєднання СРСР до відповідних міжнародних конвенцій. Так. у 1985- 
1986 роках були прийняті нормативні акти, спрямовані на боротьбу з пияцтвом і одержанням нетрудових доходів. У 1987 році СРСР приєднався до 
міжнародних конвенцій, які передбачали боротьбу з наркотиками та заручниками.

З конкретних нормативних  актів, які передбачали кримінальну відповідальність, слід назвати Закони СРСР "Про захист честі і гідності Президента СРСР" від 2 квітня 1990 року. "Про кримінальну відповідальність за 
блокування транспортних комунікацій та інші незаконні дії, які посягають на нормальну і безпечну роботу транспорту" від 23 жовтня 1990 року.

Увагу законодавця знову  привернула спекуляція. В жовтні 1990 року 
приймається Закон, за яким спекуляцією охоплювалися скупка товарів, 
на які встановлені державні ціни в закладах торгівлі, продаж товарів зі складських приміщень, баз і т. ін. з порушенням встановлених правил, приховування товарів від покупців, ухилення від реєстрації. Подальший розвиток ринкових відносин змінив уявлення про спекуляцію і її співвідношення з легальною торговельною діяльністю.

У зв'язку з прийняттям цих  нормативних актів відповідні зміни  були 
внесені до КК УРСР. 2 липня 1991 року Верховна Рада СРСР прийняла 
Основи кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік.

Важливе значення для відродження  духовності українського народу мав 
Закон "Про мови в Українській PCP" від 28 жовтня 1989 року.

У цілому законодавство періоду "перебудови" започаткувало правову 
основу для радикальних соціально-економічних перетворень наступних 
років. [29, c. 415]

 

 

 

 

  4. СУЧАСНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

 

Декларація про державний  суверенітет України, Акт проголошення незалежності України і Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. знаменують початок  нового періоду нашої історії.

10 грудня 1991 р. Верховна  Рада України ратифікувала Угоду  про створення Співдружності  Незалежних Держав, підписану в  Біловезькій Пущі керівниками  Білорусі. Росії та України. Після  того як до неї приєдналися  й інші республіки і 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови. Росії. Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав, Союз PCP припинив своє існування.

Перехід від статусу союзної  республіки з обмеженим суверенітетом  і вихід України на історичну  авансцену як незалежної самостійної  держави відбувався мирним еволюційним  шляхом. [21, c.163]

Проголошення незалежності України потребувало внесення відповідних змін і доповнень до Конституції України 14 лютого 1992 року було прийнято Закон України "Про внесення доповнень і змін в Конституцію". Розділ ІІІ було перейменовано на "Державний і територіальний устрій України", розділ V - на "Органи законодавчої і виконавчої, влади України", розділ VІІ - на "Україна - незалежна держава". Ст. 68 проголосила Україну «незалежною демократичною правовою державою». Згідно із Законом "Президент є глава держави і глава виконавчої влади України».

На термін дії Конституційного  договору обмежувалися права Верховної Ради та місцевих рад і розширювалися функції виконавчої влади. Прийняття цього договору стимулювало конституційний процес. У лютому 1996 року конституційна комісія передала проект Конституції на розгляд парламенту. Проект розглядався майже три місяці.

Прийняття Конституції України  мало величезне історичне значення, 
оскільки була підведена юридична база під державність українського народу. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, Основний Закон України належить до найбільш демократичних у світі. [29, c. 438-440]

Реформування законодавства  розпочалося разом із розбудовою незалежної Української держави. Проте  цей процес спочатку не мав достатньо  системного характеру, що призводило до певної неузгодженості правових норм. З прийняттям Конституції України  з'явилися реальні перспективи  вироблення гармонійно поєднаної збалансованої  законодавчої системи. В українське право впроваджуються європейські  та міжнародні норми й стандарти. Водночас цей процес має відповідати  правовому менталітету українського народу, цінностям і самобутності його правової культури. Отже, основними  напрямами правової реформи є  приведення чинного законодавства  у повну відповідність до Основного  Закону, адаптація законодавства  України до норм європейського і  міжнародного права. [21, c.191]