Розвиток кримінального законодавства в Україні

Під злочином кодекс розумів "всяку суспільно небезпечну дію  або бездіяльність, загрозливу основам  радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного ладу період часу". Своїм основним завданням кодекс проголошував "правовий захист держави трудящих від злочинів і від суспільно-небезпечних елементів" і здійснення цього захисту "шляхом застосування до порушників революційного  правопорядку покарання або інших  заходів соціального захисту". Цілі, які повинні були переслідувати  покарання, - це попередження нових  правопорушень, пристосування порушника  до умов гуртожитку, позбавлення злочинця можливості скоювати нові злочини. Призначення покарання повинне було робитися судовими органами згідно їх "соціалістичної правосвідомості" з дотриманням керівних начал і статей КК. Це формулювання залишало первинність правосвідомості по відношенню до закону, що давало каральним органам можливість в достатній мірі вільно трактувати статті УК зокрема, відносно класифікації злочинів і призначення суворості покарання. [19, c. 36-37]

КК передбачав досить розвинену  систему покарань залежно від  міри громадської небезпеки злочину  і самого злочинця (ст. 32) : вигнання з меж СРСР на термін або безстроково; позбавлення волі; примусові роботи без утримання під вартою; умовне засудження; конфіскація майна; штраф; позбавлення прав; звільнення від посади; громадський осуд; покладання обов'язку компенсувати шкоду.

Таким чином, КК відмовився від  безстрокових і невизначених покарань.

Вища міра покарання - розстріл, в загальний перелік покарань не включалася і оголошувалася тимчасовим заходом (ст. 33).

Нечітке визначення складу злочину  в деяких статтях КК створювало ґрунт  для судового суб'єктивізму і  призводило до порушення принципу адекватності покарання злочину.

Міра покарання визначалася  не рамками «від» і «до», а «не  нижче…». Тобто суд визначав лише верхню планку покарання.

Особливістю КК став принцип  зворотної сили закону. Так, в Декреті  ВЦИК від 19 жовтня 1922 р. вказувалося, що "ухваленому закону про боротьбу з хабарництвом" (ст. 114) надати зворотну силу, а також в ст. 67 (покарань за активні дії проти робочого класу і революційного руху проявлені  на відповідальних постах при царському  строї) в Основних началах кримінального  законодавства СРСР і союзних  республік 1924 р. 

Інше істотне протиріччя кримінального кодексу полягало в тому, що, встановлюючи склади діянь, які визнаються злочинними, він одночасно  допускав застосування аналогії - ст.10: "у разі відсутності в Кримінальному  кодексі прямих вказівок на окремі види злочинів покарання або міри соціального захисту застосовуються згідно із статтями Кримінального кодексу, що передбачають найбільш схожі по важливості і роду злочини, з дотриманням правил Загальної частини Кодексу". Таким чином, суддям фактично надавалася можливість правотворчості і керуючись принципом аналогії, визнавати злочинним будь-яке діяння, яке можна було угледіти в поведінці класових антагоністів.

Іншою особливістю кодексу  була дуже суперечлива система покарання - був сильно занижений максимальний термін ув'язнення. У кодексі 1922 р. максимальний термін позбавлення волі був встановлений в 5 років, виключення складало умисне вбивство, яке каралося позбавленням волі не нижче 8 років. [19, c. 38-39]

У 1924 р. були прийняті Основні  начала кримінального законодавства  СРСР. Це був загальносоюзний кримінальний кодекс. Яких-небудь принципових змін цей кодекс не вніс. Влада як і  раніше робила відмінність між злочинами, "спрямованими проти основ радянського  ладу", і усіма іншими. По відношенню до перших окрім покарання за конкретні  дії, до "контрреволюціонерів" застосовувалися "заходи соціального захисту" : покарання могло послідувати за приналежність до визначеної потенційно небезпечній для більшовицької влади соціальній групі.

Свій кодекс більшовицька влада традиційно порушувала. Так, через  три місяці після введення в дію  УК РРФСР, ВЦИК надав ГПУ право  позасудової розправи аж до розстрілу. Таким чином, навіть за наявності  норм УК, покликаних захистити громадян від свавілля держави, ці норми свідомо  ігнорувалися самою владою. Не маючи  можливості довести право на своє існування за допомогою політичної агітації, більшовики охороняли свою владу шляхом застосування кримінальних норм. [20, c. 241]

Кримінальний кодекс 1927 p. відображав зміни в кримінальному 
праві, спричинені прийняттям загальносоюзного кримінального законодавства, зокрема Постанови ЦВК СРСР "Про зміну основних 
засад кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік" і "Положення про злочини державні" від 25 лютого 1927 р. та ін.

У Загальній частині КК УСРР 1927 р. уточнювалося поняття 
умисного злочину, вдосконалювалися критерії визначення розміру 
санкцій за злочини неповнолітніх, впроваджувалося поняття давності виконання вироків, встановлювався інститут зняття судимості.

Проте деякі зміни посилювали кримінальну репресію. Так, у визначенні поняття злочину не вказувалася  нормативна ознака  -  передбаченість діяння в законі. У Кодексі передбачалося вислання за рішенням суду соціально небезпечних осіб, зокрема тих, які не вчинили конкретного злочину. Зазначалося зокрема, що за відсутності в КК прямих вказівок на окремі види злочинів, покарання та інші заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями кодексу, що передбачають схожі за важливістю й характером (ст. 7). Отже, розвивався і вдосконалювався інститут аналогії кримінального закону. Термін "покарання" був замінений терміном "заходи соціального захисту", мета яких полягала у захисті радянської держави від злочинних посягань.

До Особливої частини, на відміну від КК 1922 p., було включено 
статті про злочини проти порядку управління, нові норми щодо охорони державного майна, а також майна громадських організацій та 
окремих громадян. Поняття посадового злочину поширювалося на 
відповідних працівників кооперативних і громадських організацій. 
Запроваджувалася кримінальна відповідальність за умисне банкрутство. Значно розширилося поняття контрреволюційного злочину. Збільшилися санкції за злочини, вчинені групою осіб. Кримінальні санкції стали суворішими. Так, смертна кара передбачалася за 45 складів злочинів. [21, c. 79]

У 20-і рр. в СРСР була проведена  кодифікація радянського права. І нові кодексів, які відповідали  б політичній ситуації, в 30-і р. не приймалося. Але нові нормативно-правові  акти і правозастосовна практика 30-х рр. настільки не відповідали  кодексам, що фактично означали правову  революцію. Кодифікація в 30-і рр. не була проведена тому, що навіть більшовицькі юристи і ідеологи не могли обґрунтувати необхідність того, що творилося в  житті.

Саме у цей період сталася  остаточна відмова від базових  принципів права:

− свобода особи і власності

− презумпція невинності

− співмірність покарання  і злочину

− особиста відповідальність

− публічне право стало  остаточно домінувати, а частка - перетворилося на обов'язок. [20, c. 257]

Право цього періоду було складовою частиною нежиттєздатної сталінської системи. Воно мало такі риси:

− основною метою права  був захист не людини, а держави

− спочатку відмовившись від  регламентації роботи державних  органів, залишивши їх без якого-небудь контролю з боку суспільства, це право  залишало великий простір для  не правової діяльності як окремих  чиновників, так і цілих державних  структур (найбільша шкода з яких принесла НКВС)

− вищу силу в радянському  праві мав не закон, а підзаконний  акт. Причому, як правило, ці акти не публікувалися

− сталінське право виконувало ідеологічні функції, прославляло  існуючий лад, хоча правова дійсність  не відповідала прийнятим законам. [22, c. 299]

У 30-і рр. для усіх стадій правотворчості і реалізації права  було характерне масове порушення законності і зневага усіх відомих науці  демократичних норм і принципів. Це зовсім не сприймалося законодавчим органами як норма. Наприклад, в червні 1932 р. ЦВК і СНК прийняли постанову "Про революційну законність". У нім прокуратурі і судам  пропонувалося притягати до відповідальності посадовців, винних в проведенні незаконних арештів, обшуків і покарань. Проте  усі спроби виправити ситуацію ні до чого не приводили, передусім, тому, що ці порушення йшли коренями в  революцію 1917 р. і марксизм. [20, c. 257]

Кримінальне право в цей  період, за задумом законодавця, було спрямовано на посилення боротьби проти  найбільш небезпечних державних  Радянській владі, проти злочинів, об'єктом  яких була соціалістична власність, проти злочинів, що дезорганізували  дисципліну, і так далі. У кримінальному  законодавстві усе велике значення набували загальносоюзні норми. Характерним було посилення заходів покарання. Часом суворість покарань не відповідала міри громадської небезпеки злочину. Ряд нормативних актів містили норми, спрямовані проти діянь, здійснених класово ворожими елементами. Деякі кримінальні закони використовувалися державою для масових репресій проти невинних людей.

Постанова ЦВК і СНК  СССР від 16 січня 1930 р. "Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худоби" відмічало, що це є одним із способів шкідництва з боку кулаків, які таким  чином підривали колективізацію і перешкоджали підйому сільського господарства і пропонувало притягувати  цих куркулів до суду із застосуванням  до них позбавлення волі на строк  до двох років з виселенням з даної  місцевості або без виселення. Причому  підлягали конфіскації худоба і  сільськогосподарський інвентар цих  кулаків. Постанова ЦВК і СНК  СРСР від 13 лютого 1931 р. встановило кримінальну  відповідальність за псування або поломку  тих, що належали радгоспам, машинно-тракторним станціям і колгоспам тракторів  і сільськогосподарських машин, якщо псування або поломка були викликані  злочинно-недбалим відношенням до цього  майна, - примусові роботи на строк  до шести місяців. За ті ж дії, здійснені  неодноразово або що заподіяли великий  збиток, винні каралися позбавленням волі на строк до трьох років.

7 серпня 1932 р. ЦВК і СНК  СССР прийняли постанову "Про  охорону майна державних підприємств,  колгоспів і кооперації і зміцненні  суспільної (соціалістичної) власності". Дослідники вважають, що творцем,  укладачем цього закону був  Сталін. У постанові говорилося  про те, що суспільна власність  (державна, колгоспна, кооперативна) є основою радянського ладу  і особи, що робили замах  на неї, повинні були розглядатися  як вороги народу. За розкрадання  цієї власності повинна була  застосовуватися вища міра соціального  захисту - розстріл з конфіскацією  усього майна і із заміною  при пом'якшувальних обставинах  позбавленням волі на термін  не нижче 10 років з конфіскацією  майна. Передусім вражає суворість  репресії і обмежений вибір  у суду заходів покарання. Крім того, в цій постанові передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі від 5 до 10 років з укладенням у концентраційний табір "кулацько-капіталістичних елементів", які застосовували насильство і загрози або "проповідували" застосування насильства і загроз до колгоспників з метою змусити їх вийти з колгоспу, з метою насильницького руйнування колгоспу. Ці злочини прирівнювалися до державних злочинів. До засуджених за злочини, перераховані в постанові, не повинна була застосовуватися амністія. Як відзначається нині в літературі, здійснення цієї постанови супроводжувалося великим числом порушення законності. У постанові не містилося положення про розміри викраденого, тому суди нерідко ухвалювали суворі вироки навіть за дрібні крадіжки, скажемо колосків з поля. Лише з вересня 1937 р. ці перекоси стали виправлятися. Істотно обтяжливим провину обставиною була приналежність того, що вчинило розкрадання до класово ворожих елементів.

Постанова ЦВК СРСР від 8 червня 1934 р. доповнила Положення про  державних контрреволюційних особливо небезпечних для Союзу РСР  злочинів проти порядку управління наступними статтями : зрада Батьківщині, тобто дії, здійснені громадянами  Союзу РСР на шкоду військовій потужності Союзу РСР, його державної  незалежності або недоторканості його території, якось: шпигунство, видача військової чи державної таємниці, перехід на сторону ворога, втеча або переліт  за кордон, каралися вищою мірою  кримінального покарання – розстрілом з конфіскацією усього майна, а при  пом'якшувальних обставинах - позбавленням волі на термін 10 років з конфіскацією усього майна. Ті ж злочини, здійснені  військовослужбовцями, каралися вищою  мірою кримінального покарання - розстрілом з конфіскацією  усього майна. Постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. за  особливо небезпечні державні злочини - шпигунство, шкідництво, диверсію - новий шпал з я термін покарання  з 10 до 25 років позбавлення волі. Конституція СРСР 1936 р. надавала важливе  значення охороні соціалістичної власності, боротьбі з державними злочинами.

Указом Президії Верховної  Ради СРСР від 10 липня 1940 р. випуск недоброякісної і некомплектної продукції і  випуск продукції з порушенням обов'язкових  стандартів були визнані злочинами  і особи, винні в цьому (директор, головний інженер, начальник відділу  технічного контролю підприємства), піддавалися по вироку суду ув'язненню на термін від 5 до 8 років. У лютому 1941 р. встановлювалася кримінальна відповідальність для керівників підприємств і організацій за продаж, обмін і відпустку на сторону устаткування, що демонтується і зайвого.

Президія Верховної Ради СРСР 10 серпня видала Указ "Про кримінальну  відповідальності за дрібні крадіжки на виробництві і за хуліганство" по якому винні в дрібних крадіжках  піддавалися тюремному укладенню  строком на один рік. Значні зміни  були внесені у кримінальне законодавство  про відповідальність неповнолітніх. У постанові ЦВК і СНК СРСР "Про заходи боротьби із злочинністю  серед неповнолітніх" встановлювалася  кримінальна відповідальність з 12-річного  віку за такі тяжкі злочини, як крадіжки вбивства, насильства і каліцтва. До цієї групи злочинів відносилися  такі дії неповнолітніх, які могли  викликати крах потягів. Фахівці  нині відмічають негуманність цих норм. За усі інші злочини Указ Президії Верховної Ради від 31 травня 1941 р. встановлював кримінальну відповідальність з 14-річного віку. Кримінальна відповідальність також передбачалася за підбурювання чи притягнення неповнолітніх до участі в злочинах а також за примус до заняття проституцією, спекуляцією жебрацтвом. [23, c. 412-414]