Розвиток кримінального законодавства в Україні

- злочини проти держави. У "Руській правді" не згадуються, проте відображені в інших історичних та правових пам'ятках даної епохи.

Система покарань. “Руська  правда” не знала смертної кари, хоча, як зазначалося, джерела повідомляли  про її застосування. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя, були настільки звичайною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про неї. Відтак у Київській Русі були відомі такі види покарань:

-   кровна помста. “Коротка правда” визнавала можливість кровної помсти. Проте в разі відсутності месників чи небажанні родичів потерпілого мстити встановлювалася грошова компенсація. Помста мала застосовуватися тільки при двох видах злочину: вбивстві та нанесенні тяжких ран і сильних побоїв. Рішення про її здійснення приймалося судом.

В другій половині XI ст. Ярославичі відмінили систему кровної помсти в інтересах привілейованих верств суспільства;

-  потік і пограбування  — найбільш суворе покарання,  що передбачало вигнання злочинця  з общини, перетворення членів  його родини на рабів і конфіскації  належного йому майна. Застосовувався  за три види злочину: вбивство  в розбої, підпал будинку і  присадибних будівель, повторне  конокрадство;

-  віра — грошове  стягнення за вбивство у розмірі  40 гривень. Відомі і подвійна  віра (80 гривень), коли з’являється  право-привілей; напіввіра (20) гривень за вбивство чи нанесення каліцтва жінці; дика віра — складчина членів общини. Вона виплачувалася у двох випадках — при ненавмисному вбивстві під час сварки чи на бенкеті та в разі відмови общини видати злочинця чи здійснювати заходи з його розшуку. Хто не міг виплатити стягнення, що йшли до князівської скарбниці, ставав рабом.

Інші штрафи за вбивство представників  нижчих верств суспільства коливалися у розмірі від 5 до 12 гривень;

-  продаж — штраф,  що йшов до скарбниці князя  у трьох розмірах, залежно від  виду злочину: а) тяжкі злочини  — 12 гривень; б) інші злочини  — 3 гривні; в) малозначні —  60 кун;

-  урок — грошова  компенсація, яку отримували потерпілі  від злочинів. Розміри визначалися  судом;

-  головщина — грошове стягнення на користь сім’ї чи родичів убитого. На думку вчених, розмір головщини відповідав розміру віри.[6, с. 30-32]

З вище наведеного можна зробити  висновок, що у період існування  Київської Русі були закладені основні  підвалини правових поглядів українського суспільства на сутність провідних  понять кримінального права –  злочину і покарання, а у наступний  період відбувався розвиток цих понять. Тому важливим видається об`єктивне  вивчення розробок істориків права, що присвятили свої праці дослідженню  проблем кримінального права  Київської Русі. [7]

 

 

2.  РОЗВИТОК КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА В УКРАЇНІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

 

У другій половині XIX ст. на території  України, яка входила до складу Російської імперії, функціонувала імперська  система права, закладена ще в  кодифікаційних роботах, здійснених під  керівництвом М. М. Сперанського. Однак соціально-економічний, політичний та культурний розвиток країни зумовили подальший розвиток російського права в цілому та окремих його галузей. До значних змін у правовій системі Російської імперії привело скасування кріпосного права в 1861 р., а також судова, земська, міська, військова, фінансова та університетська реформи, що відбулися потім і мали буржуазний характер.[8, с. 479]

У російському пореформеному  законодавстві зберігалося водночас чимало архаїчних норм, які гальмували розвиток капіталістичних відносин. Перешкоджали розвиткові капіталістичних основ у праві контрреформи 80—90-х років XIX ст., які завдали удару «майже по всіх інститутах і принципах, що тільки формувалися».[9, с. 214]

Основним  джерелом права у пореформений період продовжувало залишатися Повне зібрання законів Російської імперії (ПЗЗ). Водночас розвиток буржуазних відносин обумовив, як уже зазначалося, необхідність внесення істотних змін у чинне законодавство. Це було реалізовано насамперед у публікації другого та третього видань ПЗЗ.

Нове законодавство  включалося і в Звід законів Російської імперії (33), який визнавався найважливішим  джерелом права. У1857 р. вийшло у світ третє видання Зводу законів, у подальшому повне видання 33 вже не випускалося. У 1876 р. була зроблена спроба приступити до нового видання 33, однак воно залишалося незавершеним. У 1885—1897 pp. велика частина томів 33 видання 1876 р. і деякі з томів видання 1857 р. були замінені новими. При цьому до складу 33 вперше вводилися статути наукових установ та навчальних закладів Міністерства народної просвіти, а із Судових статутів 1864 р. і колишньої другої частини X тому у 1885 р. був утворений новий XVI том 33.

На початку 1900 р. 33 складався  з 16 томів, що поділялися на частини, до складу яких входили 86 приватних зводів або окремих законодавчих актів, що називалися «установами», «статутами», «положеннями», «правилами» тощо.

Важливе місце серед джерел права посідало зібрання узаконень  і розпоряджень уряду (ЗУ), що видавалося двічі на тиждень під контролем  Сенату з 1863 рА У ЗУ були поміщені усі маніфести, Височайші веління, укази Сенату, трактати і постанови, що мали силу закону і підлягали пізніше внесенню в ПЗЗ, а також ті розпорядження центрального уряду, яким надавалося загальнообов'язкове значення. Надалі в ЗУ почали друкуватися і статути акціонерних та кредитних товариств, постанови міністерств, а також сенатська практика. Опублікування законодавчого акта в ЗУ мало значення офіційного його оприлюднення.

Видавалися і збірники відомчих нормативних актів.

Загальнообов'язковими були роз'яснення Сенату. Крім того, окремі постанови цього органу, затверджені  імператором, мали силу закону.

Як джерело права використовувалось  звичаєве право, зокрема у практиці волосних судів. Про можливість посилатися на місцеві звичаї під час розгляду і вирішення справ говорилося, наприклад, у Статуті цивільного судочинства 1864 р. У дореволюційній Росії звичаєве прав як джерело права  було загальновизнаним. [8, с. 480-481]

 Джерелами кримінального  права в Україні з 1840 р. стали 
15-й том Зводу законів Російської імперії (1832 р.) й Уложення про покарання кримінальні й виправні, затверджене у 1845 р.; нові редакції Уложення з'явилися 1866 р. і 1885 р.

Кримінальне законодавство  виходило з того, що немає злочину, якщо на це не вказує закон. Злочином вважалося  діяння, яке посягає на "недоторканість 
прав влади верховної та встановлених нею влад або ж права й 
безпеку суспільства і приватних осіб". Проголошувався принцип 
вини у формі умислу чи необережності. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини й провини. Найнебезпечнішими вважалися політичні злочини (замах на життя царя або членів царської родини, повстання, державна зрада). Феодальними пережитками було виокремлення злочинів проти віри, притягнення дітей семирічного віку до кримінальної відповідальності.

Встановлювалося 35 видів  покарань кримінальних і виправних  — від смертної кари до осуду. Покарання  поділялися на основні (страта, ув'язнення  та ін.) і додаткові (поліцейський нагляд, позбавлення звань, титулів тощо). Суворими покараннями вважалися  позбавлення всіх прав стану, що означало не тільки втрату привілеїв, пов'язаних із належністю до певного стану, а  й 
позбавлення прав на майно (воно переходило до спадкоємців), 
припинення подружніх стосунків, позбавлення батьківських прав. 
Засуджених на каторгу представників простих станів до 1863 р. 
таврували на лобі й щоках випалювали тавро "кат", тобто каторжний. Тривалий час зберігалися тілесні й болючі покарання, щоправда, від них поступово звільнялися не лише привілейовані стани, а згодом, особи з вищою та середньою освітою і навіть нижчі чини, що мали відзнаки.

Джерелами кримінального  права були також Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут (1886 р.), що призначалися для військовослужбовців, але в умовах воєнного часу широко застосовувалися й до цивільних  осіб. Наприкінці XIX ст. був підготовлений  і в 1903 р. затверджений імператором  новий збірник кримінальних законів  під назвою "Кримінальне 
уложення", який базувався на принципах буржуазного права. Але під час революційних подій набули чинності лише деякі його глави, де передбачалася відповідальність за злочини проти особи імператора й членів імператорського дому, верховної влади, правосуддя тощо.

Внаслідок посилення репресивної  політики царизму виникло 
адміністративне законодавство, "Положення про заходи до охорони державного порядку і громадського спокою" (1881 р.). Воно надало право губернаторам застосовувати такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув'язнення в тюрмі або фортеці. На початку XX ст. адміністративне законодавство спрямовувалося на обмеження громадянських свобод, дарованих Маніфестом 17 жовтня 1905 р. Тимчасові правила про пресу, товариства, зібрання (1905 р., 1906 р.), забороняли публікації, діяльність спілок, товариств, які загрожували громадському спокою й безпеці держави. Винні в організації страйків притягалися до кримінальної відповідальності.

Принципові зміни відбулися  в кримінально-процесуальному праві. За судовою реформою 1864 р. воно відокремилось  в самостійну галузь. Важливе значення мало проголошення презумпції (із лат. — припущення) невинності, за яким особа, підозрювана або обвинувачена у  вчиненні злочину, вважалася невинною доти, поки її винність, не доведена судом. Систему характерних для феодального  права формальних доказів замінила система вільної оцінки доказів  за внутрішнім переконанням суддів. [10, с. 127-128]

Отже, у пореформеному російському праві джерел не бракувало. Однак в історико-правовій літературі існує думка, що, незважаючи на численність законів (як один із показників поліцейської держави), в царській Росії законності не було, бо ці закони «не завжди могли в умовах самодержавства додержуватися і виконуватися відповідно до їх точного змісту». Найгрубіші порушення закону, причому, як правило, безкарно, допускали органи царської поліції та жандармерії, численні чиновники усіх рангів. [8, с. 481]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО РАДЯНСЬКОГО ПЕРІОДУ

 

3.1 Становлення та формування радянського кримінального права (1917-1920рр.)

 

Після Лютневої революції  1917 р. в Росії розгорнувся національно-визвольний рух поневолених народів, які вимагали відновлення своїх суверенних прав. Росія стояла перед перспективою втрати свого впливу на постімперському просторі. В цих умовах знов завирували пристрасті навколо того, хто має більше прав на історичний регіон, який офіційна Росія називала Новоросією, а в українському середовищі сприймався як Південь України. В дискусію були втягнуті різні політичні партії, національні і соціальні групи суспільства. Вона стала істотним фактором політичної боротьби в Україні, а разом з тим й українсько-російського протистояння.

Цей період увійшов в історію  українського народу його спробою відродити  Українську державу. Масовий національно-визвольний рух після ліквідації царського режиму охопив усі українські етнічні території, які входили до складу Російської імперії, у тому числі і південноукраїнський регіон – Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії. [11, с. 146]

Встановлення більшовицької  радянської влади в Україні відбулося  при зовнішньому збройному втручанні  з боку комуністичної Росії. Після  ультиматуму 4 грудня 1917 р. Центральній  Раді більшовицькі війська наступного дня розпочали наступ на територію  УНР і 8 грудня зайняли Харків. Там, під захистом московських багнетів, зібрався I Всеукраїнський з'їзд Рад, повністю контрольований Москвою, і 12 грудня 1917 р. резолюцією "Про організацію  влади в Україні" проголосив в  Українській Народній Республіці радянську  владу. Одночасно обрано вищий розпорядчий  і законодавчий орган влади на період між з'їздами Рад - Центральний  виконавчий комітет (ЦВК) на чолі з Ю. Медведєвим. ЦВК 17 грудня сформував  уряд - Народний Секретаріат у складі 11 секретарств, який очолив М. Скрипник. Місцевими органами радянської влади  проголошувалися губернські, повітові, волосні, сільські та міські ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та надзвичайні органи влади - ревкоми, реввійськревкоми, надзвичайні комісії.

Перша радянська влада  протрималася до березня 1918 р., коли більшовицьку армію витіснили з України  німецько-австрійські війська, які  відновили УНР. Вже в умовах кризи  гетьманського режиму, 28 листопада 1918 р. більшовики створили в Курську  Тимчасовий робітничо-селянський уряд України а чолі з Ю. П'ятаковим. За допомоги російських радянських військ цей уряд 6 січня 1918 р. захопив Харків, проголосив Україну соціалістичною радянською республікою - УСРР, декларувавши її федерацію з Росією. 29 січня ЦВК, який очолював В. Затонський, призначив новий уряд - Раду Народних Комісарів (Раднарком, РНК) і голову Раднаркому - X. Раковського. Місцевими органами влади залишилися ради, ревкоми та створені комітети бідноти (комбіди). Означену державну структуру закріпила Конституція УСРР, прийнята 14 березня 1919 р.

В умовах денікінської окупації України, витіснені звідси більшовики створили в Москві 11 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет, який перебрав на себе найвищу законодавчу та виконавчу  владу в УСРР. Очолював Всеукрревком Г. Петровський. У кінці лютого 1920 p., після вигнання денікінців і чергового встановлення радянської влади, відновили діяльність ВУЦВК, Раднарком та місцеві органи більшовицької диктатури. В Україні остаточно встановилася радянська влада.

Ще 25 грудня 1919 р. більшовицький  уряд України проголосив федерацію  з радянською Росією. 20 грудня 1920 р. підписано угоду між РСФРР  та УСРР про військовий та господарський  союз. Одна комуністична партія в обох державах була основою жорсткої централізації  фактично єдиної державної системи. Але ліквідувати УСРР і відновити  єдину неподільну імперію більшовики не наважилися, врахувавши досвід національного  державотворення 1917-1920 pp., тому виникла потреба створити нову державну систему з новою назвою. [12, с. 174-176]