Розвиток кримінального законодавства в Україні

  ВСТУП

Зростання злочинності в  Україні, особливо організованої, насильницької та корисливої, що спостерігається в останні роки, викликано переломним періодом розвитку України і деякими іншими негативними чинниками. Це ставить перед державою серйозні завдання боротьби з таким явищем. Необхідно добиватися припинення зростання злочинності, а потім й її істотного скорочення. З цією метою вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи.

Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне  законодавство. Щоб це законодавство було досить ефективним, необхідно правильно його застосовувати. Однак для цього слід ґрунтовно вивчати це законодавство, на сам перед етапи його розвитку з тим, щоб добре знати і застосовувати в практичній діяльності його норми. [1, с. 5]

Актуальність дослідження історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства представляє великий науковий інтерес, адже це дозволяє усвідомити юридичну природу тих або інших кримінально-правових інститутів, а також з'ясувати тенденції і перспективи їхнього розвитку.

Процес зародження і становлення українського кримінального законодавства був складним, поступовим і тривалим. Кримінальне законодавство України має багату історію, тісно пов'язану з розвитком Російської держави. Сучасна концепція побудови кримінального законодавства формувалася протягом кількох століть, пройшовши шлях від неписаного звичаю до діючого Кримінального кодексу України 2001 року.

Простежується поступовий перехід  і удосконалення українських кримінальних законів від принципу таліона «око за око, зуб за зуб» до демократичних принципів гуманізму, законності, рівності всіх перед законом, пріоритету захисту інтересів особистості перед державою, незастосування страти. Тим не менш, нинішнє українське кримінальне законодавство потребує вдосконалення. Питання про повну відповідність його сучасним життєвим реаліям, соціально-економічних і політичних відносин в країні, а також відповідність його Конституції, міжнародним стандартам недостатньо розроблений. Окремі його аспекти потребують подальшого дослідження і розробки.

В умовах економічних, соціально-політичних і правових реформ потрібне і неминуче звернення до їх історичних передумов, до правової творчості наших попередників - реформаторів, систематизаторів, правознавців.

Проблеми історії розвитку кримінального законодавства вивчалися  такими вченими як Ф. Г. Бурчак, Н. П. Водько, Р. Р. Галіакбаров, Л. Д. Гаухман, Я. Городинський, М. С. Гринберг, П. І. Гришаєв, А. Ф. Зелінський, М. І. Ковальов, А. П.Козлов, Ю. А. Красіков, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнецова, Р. І. Міхеєв, А. А. Піонтковський, В. С. Прохоров, М. С. Таганцев, П. Ф. Тельнов, А. М. Трайнін, І. Я. Фойницький, М. Д. Шаргородський та інші.[2]

Значущим у цьому сенсі виглядає дослідження вченими історії кримінального права України і його джерел зокрема. Проведення дослідження у цьому напрямі дозволяє виявити стан розвиненості правової культури, правосвідомості українського народу, його правових поглядів.[3]

Усе це робить історико-правові дослідження розвитку кримінального законодавства в різні періоди історії України в цілому і на рівні окремих галузей актуальною проблемою юридичної науки.

Метою цієї роботи є вивчення історії кримінального законодавства України в ХХ столітті. Для досягнення вказаної мети поставлені такі завдання, як вивчення витоків українського кримінального законодавства та аналіз особливостей розвитку кримінального законодавства України в ХХ столітті.

Методологічною основою  дослідження став комплексний аналіз кримінального законодавства України ХХ ст. на основі приватно-наукових методів пізнання : проблемно-хронологічного, порівняно-правового, формально-юридичного та ін.

1. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ЗА ЧАСІВ ІСНУВАННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Староруська держава і право проходять у своєму розвитку ряд етапів, що послідовно змінюють один одного. Період їх виникнення і становлення (IX - XI ст.) найменш забезпечений достовірними письмовими джерелами. З цієї причини, незважаючи на дуже давній і незгасний інтерес до проблеми, багато її сторін продовжують викликати дискусії.

Увага до періоду становлення  ранньої держави і права на Русі є сьогодні цілком обґрунтованим з точки зору державно-правового підходу ще і тому, що інституціалізація політичних і правових структур відбувалася тут упродовж тривалого історичного періоду, а умови, способи і механізми владних відносин саме в цей період набували системотворчого значення. На  нинішньому етапі досліджень державно-правової історії дозріла необхідність і склалися умови для переходу від вивчення окремих політичних і правових реалій Древньої Русі до їх комплексного, системного аналізу. Такому аналізу політико-правової системи Древньої Русі у вітчизняній історико-правовій літературі формально присвячена обмежена кількість досліджень. Але фактичний об'єм  робіт, в яких так чи інакше зачіпаються різні аспекти російського історичного державознавства і правознавства, дуже широкий. Тут слід назвати роботи П. І. Бєляєва, М.Ф. Владимирского-Буданова, А.А. Горського, Б.Д. Грекова, И.Н. Данилевського, М.А. Дьяконова, А.А. Зиміна, Н.М. Карамзіна, В. О. Ключевського, Н.Ф. Котляра, В. В. Мавродіна, Е.А. Мельникової, А.В. Назаренко, А.П. Новосельцева, В. Т. Пашуто, А.Е. Преснякова, О. М. Рапова, В. А. Рогова, Б.А. Рибакова, А.Н. Сахарова, М.Б. Свердлова, В. І. Сергійовича, С. М. Соловйова, М.Н. Тихомирова, П. П. Толочко, А.П. Толочко, А.Н. Філіппова, И.Я. Фроянова, Л.В. Черепнина, З.М. Черниловського, О. І. Чистякова, Б.Н. Чичерина, Я.Н. Щапова, С. В. Юшкова та ін. [4, с. 3-4]

Право Київської Русі, тобто  система правил людських взаємовідносин 
і поводження у східнослов'янських суспільних союзах, являє собою 
величезний, надзвичайно цікавий пласт культури України. Будь-яка система 
правових норм зазвичай вивчається за певними розділами, у залежності від 
сфери, до якої вони відносяться.

Найдавнішим джерелом права  східних слов’ян був правовий звичай тобто правило поведінки, яке склалося внаслідок його фактичного застосування протягом тривалого часу. Правові звичаї виникли ще в умовах родового ладу. Їх дотримання забезпечувалося  заходами громадського впливу на порушника (страта, вигнання з родової общини тощо). З виникненням держави звичай перетворився на джерело права. Його дотримання забезпечувався примусовою силою держави. Таким чином, звичай стає правовим звичаєм на відміну  від неправового (традиції, успадковані звички і т.ін.). Санкціонування звичаю державою здійснювалося або у ході, судової та адміністративної діяльності, коли звичай був підставою для розв’язання суперечки, або ж шляхом включення його до законодавчого акту, що видавався державним органом.

Отже, з виникненням держави  звичай перетворюється на звичаєве право. Під звичаєвим правом розуміється  система норм (правил поведінки), що регулює суспільні відносини  у даній державі, у певній місцевості, або ж для даної етнічної чи соціальної групи. У процесі перетворення на норми звичаєвого права звичаї суттєво змінюються. Так, наприклад, санкціонуючи кровну помсту, київський  князь законодавчим шляхом звузив коло месників, обмеживши його лише найближчими родичами вбитого, та зменшив термін здійснення цього звичаю.

Найвизначнішою пам’яткою  права періоду Київської Русі є Руська Правда - перший з кодексів, збірок норм права, які дійшли до нас. Але слід мати на увазі: вона не перша пам’ятка східнослов’янського права взагалі. Відомі більш давні - угоди Русі з Візантією 907, 913, 945 та 971 рр. Це - пам’ятки міжнародного права, які значною мірою спиралися на міжнародний звичай. Ще однією давньою пам’яткою права є Закон Руський, згадка про який міститься в одній з угод, але текст його до нашого часу не дійшов.

Руська Правда  -  загальна назва кількох збірок, що містять  норми звичаєвого права, закони та судові рішення, які регулювали різноманітні галузі суспільного життя Київської  Русі. Дослідники знаходили її текст  у численних літописах, а також юридичних збірках більш пізнього часу, тому зараз відомо біля 200 різних списків цієї пам’ятки. Кожен з них займає відповідне місце у класифікації та має свою назву. Наприклад, в залежності від місця знахідки списки названо Синодальний (знайдено у бібліотеці Синоду), Академічний (у бібліотеці Академії Наук), Троїцький (у Троїцько-Сергіївській лаврі). Деякі списки Руської Правди іменуються на честь тих, хто їх знайшов (Татищевський, Карамзинський). Археографічний список було знайдено Археографічною комісією.

Дослідники намагаються  також класифікувати списки Руської  Правди за редакціями. Редакції - це варіанти Руської Правди, які відрізняються  один від одного особливостями свого  соціально-економічного змісту. Їх відмінність  пояснюється тим, що вони відображають різні етапи розвитку феодального  суспільства. Єдиної класифікації списків  досі не існує. Як правило їх поділяють  на три (Короткий, Просторий, Скорочений з Просторого), або ж на шість  редакцій.

У свою чергу редакції також  підрозділяються на окремі частини, як правило складені в різний час. Так, наприклад, найстаріша редакція - Коротка, складається з Правди Ярослава (статті 1-18), Правди Ярославичів (статті 19-41), Покона вірного (ст.42) та Уроку мостників (ст.43).

Руська Правда – основна  пам’ятка права Київської Русі, мала величезне значення для подальшого розвитку права українського та інших  народів. Її норми стали основою  для укладення Литовських статутів, Псковської та Новгородської судних грамот.

Разом з нормами Руської  Правди у Київській Русі були поширені й інші, зокрема ті, що містилися  у князівських статутах. До нас  дійшли Статут князя Володимира, Статут князя Ярослава, кілька статутів та статутних грамот новгородських  і смоленських князів. Статут князя Ярослава містить низку норм, які визначають покарання за ряд злочинів, що також віднесені до юрисдикції церковних судів.[5, с. 52-53]

У часи, що розглядаються, поступово  складаються окремі елементи кримінального  права, і насамперед виникає поняття  злочину.

Сучасна наука кримінального  права під злочином розуміє передбачене  кримінальним законом суспільно  небезпечне діяння (дію або бездіяльність), що тягне за собою для особи, що здійснила його, покарання. На відміну  від сучасного визначення, у Київській  Русі під злочином розуміли дію, що заподіювала шкоду конкретній приватній  особі, а не суспільству в цілому. Тому така дія називалася «образою» («обида»). Шкода могла бути фізичною, моральною або ж матеріальною.

Суб’єктами злочину могли  бути феодали, вільні городяни та феодально залежні селяни. Раби (челядь та холопи) несли інакшу відповідальність. У ст. 46 Просторої редакції Руської Правди зазначається: «Аже будуть холопи татие любо княжи, любо боярьстии, любо чернеч, их же князь продажею не казнить, зане суть не свободни...». З наведеної статті видно, що раб не ніс відповідальності за скоєний ним злочин перед князівським судом. Відповідав його хазяїн. Але останній вже карав винного раба так, як вважав за потрібне. Зазвичай суб’єктом злочину виступала одна особа. Якщо ж злочин скоювався кількома особами, то всі винні несли однакову відповідальність. Статті Руської Правди визначають обставини, пом’якшуючі провину злочинця. Наприклад, до останніх належало знаходження у стані сп’яніння, роздратування тощо. [5, с. 65]

"Руська правда" визнавала  наступні види злочинів:

- злочини проти життя. Найтяжчим серед них вважалося вбивство. Навмисне вбивство називалося "душогубством". За здійснення вбивства в розбої передбачалося найсуворіше покарання — потік і пограбування (вигнання з общини та конфіскація майна);

- нанесення тілесних пошкоджень. За "Короткою правдою" злочином вважалося позбавлення особи життєво важливих органів, насамперед ноги, руки, ока, носа. Значний штраф у розмірі 20 гривень (напіввіра) пояснювався тим, що потерпіла особа обмежувалася у правоздатності. Вона потрапляла під опіку церкви, де її спостигала так звана громадянська смерть;

- злочини проти здоров'я. До них відносилися нанесення ран та ушкоджень, побої. За їх здійснення передбачався штраф у розмірі три гривні;

- злочини проти честі. Йдеться про образу не словом, а фізичною дією.

Цей вид злочину перекликається зі змістом злочину проти здоров'я, однак відповідальність передбачалася  значно суворіша. Так, за удар невийнятим із піхов мечем, передбачалися санкції вчетверо суворіші, ніж за тяжку рану. Такі ж стягнення очікували того, хто вдарить іншого батогом, долонею чи зворотньою стороною меча або посягне на символ чоловічої гідності — бороду та вуса;

- майнові злочини. Право не розрізняло пограбування від розбійного нападу чи від крадіжки. Без сумніву, ці кримінально-правові категорії містяться в одному терміні — "татьба". Тяжкість татьби залежить насамперед від цінності вкраденого. Найбільший штраф у розмірі 12 гривень накладався на осіб, що вчинили викрадення холопа чи бобра. Як бачимо, раб ставився на один щабель із

твариною.

На визначення тяжкості покарання  впливало і місце вчинення крадіжки. Суворіші наслідки наступали для  злодія, що реалізував свій злочинний  намір шляхом викрадення майна чи тварин із закритого приміщення —  хліва, будинку тощо;

- знищення чужого майна. "Руська правда" розрізняє підпал рухомих і нерухомих речей. В першому випадку передбачався штраф у 3 гривні, а в іншому — підпал будинку і присадибних будівель карався "потоком і пограбуванням";

- злочини проти шлюбу та моралі. Виникають після прийняття християнства, містяться в церковних уставах. До цієї категорії злочинів належали:

-   злочини, що підлягали церковному суду та грошовому штрафу на користь церковної влади. А саме: шлюб між родичами; двоєженство як чоловіка, так і жінки; розлучення, не освячене єпископом, тощо;

-   злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. А саме: викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо. В цьому разі штраф ділився між церквою і світською (державною) владами;