Підсудність цивільних справ суду

Міністерство  освіти та науки України

Львівський  Національний Університет  імені І. Франка 
 

                                                                                             Кафедра  
 
 
 
 

Курсова робота

на  тему:

«Підсудність цивільних справ суду» 
 
 
 

Виконав:

студент ___ групи __ курсу

юридичного  факультету 
 

Перевірив:

Кандидат  юридичних наук,

Доцент  
 
 
 
 

Львів-2011

ЗМІСТ

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

      Актуальність  теми курсової роботи. Конституція України поширила правозахисну функцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). В Основному Законі визначена система судів загальної юрисдикції, закріплені основні початки правосуддя, втілення яких у життя повинне істотно підвищити ефективність судової діяльності й підсилити роль судової влади у становленні України як правової держави.

     В Україні діє система судів  загальної юрисдикції в складі місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих  судів, а також Верховного Суду України  як вищого судового органа.

     Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називається підсудністю. На відміну від підвідомчості, яка розмежовує компетенцію між державними органами і громадськими організаціями щодо вирішення цивільних справ, підсудність розмежовує компетенцію в тій же сфері (щодо вирішення цивільних справ), але між різними судами. Тому підсудністю називають ще коло цивільних справ, вирішений яких віднесено до компетенції певного суду. Визначення компетенції різних судів системи провадиться залежно від виконуваних ними функцій, від роду (предмета) справи, суб'єктів спору, що підлягає розгляду, і місця (території), на яку поширюється діяльність певного суду.            

 У  порядку цивільного судочинства районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами розглядаються справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

     Правосуддя  в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій  іншими органами чи посадовими особами не допускається. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Але який конкретно суд повинен розглядати ту чи іншу цивільну справу, залежить від інституту підсудності. Тому виникає необхідність розмежувати повноваження різних ланок судової системи, а також окремих судів кожної ланки, щодо здійснення правосуддя в конкретних цивільних справах. Таке розмежування проводиться за допомогою правил про підсудність. У науці та практиці цивільного процесу під підсудністю розуміють розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки, щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ.

     Визначити підсудність означає встановити суд, який згідно із законом повинен здійснювати правосуддя. Правила про підсудність мають велике практичне значення. Чітке, юридично обґрунтоване розмежування повноважень кожної ланки судової системи, а також однойменних судів однієї ланки щодо розгляду і вирішення цивільних справ забезпечує правильність функціонування всієї судової системи, здійснення покладених на неї завдань, є однією з правових гарантій справедливого правосуддя.

     Додержання  правил про підсудність сприяє швидкому, всебічному і повному розгляду цивільної  справи з урахуванням її конкретних особливостей та з найменшими затратами, здійсненню принципу рівності всіх громадян перед законом і судом, підвищує виховне значення правосуддя, забезпечує реалізацію права сторін на компетентний суд.

     В цивілістичній процесуальній літературі не приділялося належної уваги аналізу даної теми, хоча поставленна проблема розглядалась у працях Червоного Ю. С., Губенка М.М., Оверчука С.В., Прядка Д.В, Соловйова В.М, Промова Н.К, Симшина В.Н, ЖилінаГ.А., Каллистратової Р.Ф., Луспенник Д.Д., Осіпова Ю.К., Семенова В.М., Трубникова П.Я., Фурса С.Я., Штефана М.И., Тертишнікова В.Й. й інших. Однак, внаслідок різного підходу до дослідження питань, наприклад про види підсудності цивільних справ, дотепер немає єдності думок з питань про співвідношення цивільної юрисдикції загальних судів (підвідомчості) і підсудності, про виділення родової підсудності в якості самостійного її виду, про доцільність закріплення в законодавстві правила про неприпустимість спорів про підсудність між окремими судами й ін. Варто помітити й ту обставину, що норми ЦПК України про підсудність, також не завжди чітко й послідовно регулюють ці відносини, внаслідок чого й у практичній діяльності судів допускаються помилки при визначенні підсудності конкретних цивільних справ.

     Мета  курсової роботи полягає у комплексному аналізі чинної нормативно-правової бази, яка регулює підсудність, виявленні основних проблем, що виникають у правозастосувальній практиці.

     Метою роботи зумовлено виконання таких  завдань:

• проаналізувати систему судів цивільної юрисдикції;
• провести порівняльний аналіз підсудності та підвідомчості цивільних справ;
• з’ясувати правову природу підсудності цивільних справ;
• виділити та охарактеризувати види підсудності;
• дослідити види  територіальної підсудності;
• розглянути порядок передачі справи з одного суду до іншого.

     Об’єктом  курсової роботи є засади здійснення правосуддя, які проявляються через правовідносини судів цивільної юрисдикції, у сфері яких реалізується інститут підсудності цивільних справ.

     Предметом роботи є визначення підсудності цивільних справ судам загальної юрисдикції України по розгляду й вирішенню цивільних справ.

     В процесі дослідження підсудності  у цивільному процесі застосовувався діалектичний метод наукового пізнання, а також інші наукові методи: логічний, системно-структурний, порівняльно-правовий, історичний і т.д.  
 
 
 
 

Розділ  І. Поняття і види підсудності 

     Розвиток  цивільної процесуальної науки, а в тім і проведення різного  роду реформ у сфері процесуального законодавства можливі лише за умов наукового переосмислення багатьох теоретичних концепцій, законодавчих конструкцій історичного досвіду функціонування судової влади. Однією з них є інститут підсудності цивільних справ, саме з огляду на принципи цивільного процесуального права, дослідження якого має не тільки наукову значущість, а й сприяє вирішенню практичних завдань, а саме: визначенню такого суду, що має здійснювати захист порушеного права й окреслювати їх конкретні повноваження.

     Не  можна сказати, що у цьому напрямі зовсім не проводилося досліджень. Однак, є безперечним той факт, що найбільшу увагу цій проблематиці приділяли щодо проблем подання позову, а також найактуальнішим питанням розгляду цивільних справ уцілому. Про це свідчать праці В.В. Комарова, М.І. Штефана, Д.Д. Луспеника, С.С. Бичкової, С.Я. Фурси та інших. Проте інститут підсудності, що пройшов певні етапи свого розвитку, дає основу для нового погляду на проблеми визначення поняття підсудності та її видів, розмежування із суміжними юридичними категоріями, законодавчого закріплення правил підсудності.

     Термін  «підсудність» став уперше вживатися  у Соборному Уложенні 1949 р., де він  пов’язувався з предметом справи. Це, звичайно ж , не було новелою в  буквальному її розумінні, зв'язок підсудності  і предмета справи визнавався і до того часу, проте в Уложенні законодавче закріплення терміна з’явилося вперше.

     Були  розвинені й вдосконалені й підстави підсудності, причому за основні  були прийняті найпростіші. Наприклад, підсудність могла бути визначена: 1) місцем проживання особи, під яким розумілося місце, де особа приписано, тобто записана у книгах міських і дворянських; 2) Званням особи, що припускало розгляд справи лише з участю в ній осіб, що мають військові звання; 3) родом справ існували заборона на подання скарги безпосередньо государю, були відсутні будь-які переваги й винятки із загальних правил підсудності.

     Цілком  нова епоха у сфері правосуддя настала після прийняття у  середині 19 ст. відомих судових статутів Олександра другого. Законодавець, конструюючи  у Статуті цивільного судочинства правила про підсудність, виходив із того, що остання повинна визначатися виключно через два критерії: заявленої у позовному проханні ціни позову і роду справи. Зокрема, у загальних судових установленнях діяли правила загальної та особливої територіальної підсудності. Сутність першої полягала у тому , що позови подавалися за місцем справжнього місця проживання відповідача, під яким розумілося місце, де той відповідно до свого заняття , промислу, майна, служби військової чи цивільної, мав осілість і домашнє улаштування. Винятки із цього правила були передбачені для деяких категорій справ, розгляд яких мали здійснювати лише суди, прямо зазначені в законі ( виключна підсудність ) чи в окремих випадках позивач міг сам вибрати суд, що є компетентним вирішити його спір ( елективна підсудність ).

     Правосуддя  в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій  іншими органами чи посадовими особами  не допускається. Особи, які незаконно  взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, участь яких у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком. Але який конкретно суд повинен розглядати ту чи іншу цивільну справу, залежить від інституту підсудності. Тому виникає необхідність розмежувати повноваження різних ланок судової системи, а також окремих судів кожної ланки щодо здійснення правосуддя в конкретних цивільних справах. Таке розмежування проводиться за допомогою правил про підсудність.

Система судів загальної юрисдикції у  відповідності зі ст. 125 Конституції  України будується по принципах  територіальності та спеціалізації [1].

     Цивільне  процесуальне законодавство не містить переліку справ, що відносяться до числа цивільних. Разом з тим, у відповідності зі ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства . Суди розглядають зазначені справи в порядку позовного, наказного й окремого провадження [3].