Договор поручительства в Украине

Так, у лютому 2003 року ТОВ "Терра Нова" звернулося до господарського суду м. Києва з позовом  до ТОВ "Есма.) та АТ "Лебідь" про  стягнення 876364 грн.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що АТ "Лебідь" не виконало зобов'язань  за Форвардним договором про поставку сільськогосподарської продукції № 21-03-01 від 23.03.2001 року, укладеного між ним та позивачем, де п.2.2 передбачено, щО АТ "Лебідь" поставляє ТОВ "Терра Нова.) на умовах самовивозу продукцію в термін до 1 березня 2002 року.

Позивач також просив стягнути з ТОВ "Есма" 79800 грн. штрафу відповідно до П.2.2 Договору поруки № 4/21 від 23.03.2001 року, згідно з яким у випадку неналежного виконання договірних зобов'язань продавцем ТОВ "Есма" сплачує покупцю штраф у розмірі 10% від суми контракту.

Відповідач 1 проти позову заперечував, посилаючись на те, що сільськогосподарська продукція була в необхідній кількості готова для поставки, але позивач всупереч п.2.2 Договору М21-03-01 в термін до 1 березня 2002 року не забрав продукцію на умовах самовивозу.

Відповідач 2 проти позову заперечував, посилаючись на те, що відповідно до договору поруки №4/21 встановлено граничний розмір виплати зобов'язання, що дорівнює 50000 грн.

Рішенням господарського суду м. Києва від 25.03.2003 року, залишеним  без зміни постановою Вищого господарського суду України від 16.10.2003 року та постановою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 3 лютого 2004 року, позов задоволено частково. Стягнуто з ТОВ "Есма" на користь ТОВ "Терра Нова" 50000 грн. штрафу та стягнуто з АТ "Лебідь" 798000 грн. основного боргу та 14364 грн. неустойки. Суд виходив з того, що АТ "Лебідь" документально не підтвердило готовність своєчасно відвантажити продукцію позивачу, оскільки згідно положень Форвардного договору зобов'язання вважається виконаним з моменту підписання акта приймання-передачі [68].

Про вид поруки повинно  бути чітко вказано в договорі. Спори на практиці виникають тоді, коли сторони не визначили: є порука повною чи частковою. Законодавець у  ч.2 ст.553 ЦК України обмежується лише вказівкою на те, що порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. З метою усунення зазначеної прогалини пропонуємо ч.2 ст.553 ЦК України доповнити абзацом другим такого змісту: "Поручитель вважається зобов'язаним в повному обсязі перед кредитором, якщо інше не передбачено договором".

Ситуації, коли кредитор сумнівається лише частково у платоспроможності  боржника, виникають дуже часто. Крім того, на практиці легше знайти декількох  поручителів (кожного в частині), ніж одного в розмірі всього зобов'язання.

3. Залежно від черговості  заявлення вимог кредитора порука  може бути:

солідарною, за якої кредитор вправі вимагати виконання як від  боржника та поручителя разом, так і  від кожного з них окремо, причому  як повністю, так і в частині боргу. Таким чином, сутність солідарного обов'язку поручителя та боржника полягає у тому, що кожен з них, до кого пред'явлена вимога кредитора, повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. При цьому кредитор, вирішуючи питання щодо пред'явлення вимоги до боржника та поручителя разом чи до кожного з них окремо, діє на свій власний розсуд та не зобов'язаний дотримуватись будь-якої послідовності;

субсидіарною, за якої кредитор вправі вимагати виконання від поручителя лише після звернення з відповідною вимогою до основного боржника і лише у випадку, якщо той відмовився від ЇЇ задоволення, задовольнив її частково або якщо кредитор не отримав на неї відповіді в розумний строк.

4. За характером відносин  між поручителем і боржником  та критерієм відплатності порука поділяється на:

некомерційну, при якій наявність фактичних відносин між  боржником і поручителем має  значення для її виникнення. Такі відносини  можуть мати як цивільно-правовий, так  і інший характер, (наприклад, сімейні (родинні) зв'язки, трудові відносини - роботодавець і працівник, відносини підпорядкування тощо). Вони можуть базуватися на договорі страхування, договорі про спільну діяльність, членстві в організації, інших правових засадах. Найчастіше цей різновид поруки здійснюється на безвідплатній основі.

Слід зауважити, що в  цілому ми поділяємо позицію тих  науковців, які вважають, що взаємовідносини  між поручителем і боржником  не впливають на правове регулювання  відносин поруки. Навіть незаконність правочину між боржником і  поручителем, що спричинив видачу поруки, не впливає на дійсність договору поруки [25,126]. Проте, на наш погляд, наявність чи відсутність таких взаємовідносин суттєво впливає на можливість отримання відплатної чи безвідплатної поруки [44,29]. Таким чином, наявність будь-яких відносин між боржником і майбутнім поручителем (договірних, дружніх, родинних) може бути підставою для отримання безвідплатної поруки. У протилежному випадку боржник змушений звертатися до спеціальних (професійних) суб'єктів, які надають поруку виключно на платній основі;

комерційну або фінансову, що здійснюється на платній основі суб'єктами, для яких надання поруки є видом їх підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Фактичні взаємовідносини боржника та поручителя у цьому випадку не мають жодного значення і на умови поруки ніяким чином не впливають. Тут діє виключно заінтересованість боржника в отриманні поруки та можливість одержати прибуток від її надання зі сторони поручителя.

5. До спеціальних видів  поруки, які не підпадають під дію норм параграфа 3 глави 49 "Порука" ЦК України, слід віднести:

майнову поруку, при якій майновий поручитель відповідає не всім майном, а виділяє з його складу одну або декілька речей "визначене  майно" (нерухомість, грошова сума, що знаходиться на рахунку у банку тощо) [41,728].

Як уже зазначалося, визначення в договорі поруки майна, за рахунок якого підлягає задоволенню  вимога кредитора до поручителя суперечить правовій конструкції поруки. Звернення  стягнення на конкретне, наперед  визначене майно, що має місце при майновій поруці (заставі), а не на будь-яке майно, як при поруці, реалізується в рамках інституту застави і жодного відношення попри лінгвістичну схожість до поруки, як такої, не має. Тому правові підстави для застосовування норм інституту поруки до правовідносин заставодавця (майнового поручителя) і заставодержателя за договором застави відсутні. Недарма в літературі висловлювалися пропозиції про заміну терміну "майновий поручитель" на "заставний поручитель" в законодавстві про заставу та іпотеку [31,18].

Такий підхід послідовно проводиться у судовій практиці. Зокрема, рішенням господарського суду Запорізької області відмовлено у задоволенні позовних вимог  банку до відкритого акціонерного товариства (далі - ВАТ) про звернення стягнення  на заставлене майно з посиланням на пропуск ним тримісячного строку, передбаченого статтею 194 ЦК УРСР. Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду вищевказане рішення скасовано, позов задоволено, звернуто стягнення на заставлене майно за договором застави. Постановою Вищого господарського суду вказані рішення скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі до Верховного Суду України банк просив скасувати  постанову Вищого господарського суду України зі справи, посилаючись на безпідставність застосування до спірних правовідносин статті 194 ЦК УРСР з огляду на укладення ним з відповідачем договору застави, а не поруки.

Перевіривши матеріали  справи, судова палата у господарських  справах Верховного Суду України встановила наступне.

Відповідно до укладеного кредитного договору банком надано товариству з обмеженою відповідальністю строковий  кредит у національній валюті України.

На забезпечення повернення кредиту банком укладено з ВАТ  договір застави, предметом якого є 5 авіаційних турбінних двигунів, належних ВАТ. Ці дії свідчать про те, що ВАТ виступило майновим поручителем позичальника (стаття 11 Закону України "Про заставу").

Оскільки порука і  застава є різними самостійними способами забезпечення виконання зобов'язань, тому встановлений статтею 194 ЦК УРСР строк для подання позову до поручителя не може застосовуватися до правовідносин заставодавця (майнового поручителя) і заставодержателя за договором застави, а, отже, позовні вимоги про звернення стягнення на майно є обгрунтованими і підлягають задоволенню.

За таких обставин судовою палатою у господарських  справах Верховного Суду України  постанову Вищого господарського суду України скасовано, а постанову  Дніпропетровського апеляційного господарського суду залишено в силі [71]. Аналогічна позиція відображена у Оглядовому листі Вищого арбітражного суду України № 01-8/637 від 30.05.2001 р. "Про практику вирішення окремих спорів, пов’язаних із забезпеченням виконання зобов'язань" [7].

При такому підході постає проблема: як у разі звернення стягнення на майно майнового поручителя захистити права останнього, адже положення ч.2 ст.556 ЦК України, згідно з якою до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, застосуванню не підлягає, оскільки, як вже зазначалося, порука і застава - це різні способи забезпечення зобов'язань. З огляду на вказане та з метою забезпечення прав майнового поручителя вважаємо за необхідне доповнити ч.1 ст.583 ЦК України та ч.2 ст.11ЗУ "Про заставу"), виклавши їх в такій редакції: "Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). У разі задоволення вимог заставодержателя за рахунок предмета застави майновий поручитель набуває прав кредитора за основним зобов'язанням". ЗУ "Про іпотеку" вже врахував подібне упущення законодавця і містить у ст.11 аналогічне положення;

податкову поруку, яка  запроваджена у вітчизняну законодавчу  практику ЗУ "Про порядок погашення  зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2000 р. № 2181-ІІІ. Незважаючи на деяку схожість із порукою цивільно-правовою, вона є виключно категорією фінансового права, [61, 195] а тому в рамках даного моно графічного дослідження розглядатися не буде;

кримінально-процесуальну поруку, яка застосовується в якості одного із запобіжних заходів у кримінальному процесі (ст. ст.149, 152, 153, 154 КПК України). Згідно ст.152 КПК України суть поруки як запобіжного заходу полягає у тому, що від осіб, що заслуговують довір'я, відбирається письмове зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу. У випадку, якщо обвинувачений, щодо якого обраний даний запобіжний захід, ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладене грошове стягнення.

Із наведеного визначення стає очевидним, що кримінально-процесуальна порука за своєю суттю схожа з  римською порукою та порукою, яка історично застосовувалася на території Української держави на ранніх етапах. У подальшому процесуальна або судова порука відокремилася в самостійний правовий інститут. У сучасному розумінні вона є категорією кримінально-процесуального права.

Підводячи підсумки, варто  відзначити наступне:

1. Багатоаспектна правова  природа поруки дозволяє провести  класифікацію її на види, виокремивши  наступні критерії поділу: а) за  характером відносин між поручителем  і боржником та ознакою відплатності порука може бути комерційною (фінансовою) та некомерційною; б) за обсягом зобов'язання поручителя - повною та частковою; в) залежно від змісту основного обов'язку поручителя доцільно розрізняти взаємозамінну поруку або поруку-виконання, компенсаційну або поруку-відповідальність та заміщуючи-компенсаційну поруку; г) за критерієм черговості заявлення вимог кредитора до поручителя та боржника можна виділити солідарну та субсидіарну поруку.

2. На підставі здійсненого  аналізу правової природи майнової, податкової та кримінально-процесуальної поруки зроблено висновок про те, що вказані правові інститути є самостійними і жодного відношення до поруки як способу забезпечення зобов'язань не мають. З огляду на це норми глави 49 ЦК України на дані відносини не поширюються.

Отже, якщо жодною із сторін не заявлено вимогу про умови, щодо яких необхідно досягти згоду, то у відповідності до ч.1 ст.638 ЦК України  договір поруки можна вважати  укладеним при узгодженні умови  про предмет договору, в тому числі  чітко визначивши його елементи:

1. вичерпний перелік дій, які зобов’язаний вчинити поручитель у випадку невиконання основного обов’язку боржника;
2. вказівка на зобов’язання боржника, що забезпечується порукою;
3. реквізити основного договору.

Наведені умови є  обов’язковими при укладення договору поруки. Невиконання цього припису може призвести до визнання договору поруки неукладеним.

2.2 Особливості правового регулювання  фінансової поруки

Необхідність виділення  і детального дослідження фінансової (комерційної) поруки обумовлена наступним. Як свідчить аналіз застосування норм ЦК України на практиці, найчастіше порукою забезпечуються грошові зобов'язання боржників, що виникають із кредитних договорів. Останнім часом великого значення набула порука зі сторони банків, для яких укладення договорів поруки є одним із видів банківських операцій [3]. До того ж порука стала професійним інструментом на ринку фінансових послуг. У зв'язку з чим на практиці досить часто вживається новий термін "фінансова порука".