Правова політика: поняття, форми, принципи

   Ефективність  правової  політики,  на  думку автора, є результативною характеристикою її дії, яка  свідчить  про  здатність  права  вирішувати відповідні соціально-правові  проблеми. Проблему  ефективності  правової  політики  слід починати досліджувати з аналізу факторів, що її визначають.  Як  правило,  основу  правової політики складає законодавство держави, норми якого втілюються в конкретні життєві ситуації. Враховуючи  існуючі  в  правовій  літературі підходи  до  характеристики  факторів ефективності правової  політики,  можна виділити  наступні  основні фактори,  що визначають її:

1.  Правильне  визначення  мети – важлива умова   для   забезпечення  ефективності  правової політики.  Мета  правової  політики – це передбачувані та  бажані  для законодавця результати  здійснення  правової  політики.  Мета відіграє важливу роль як у процесі правотворчості, так  і  в  процесі  реалізації  права,  оскільки  момент цілеспрямування  значною  мірою  визначає  весь процес  дії  норми  права.  Ігнорування цільового моменту в праві означає,  по  суті,  заперечення активної ролі права, заперечення його як одного із засобів  цілеспрямованого  управління  суспільним розвитком. На  думку  автора,  під  час  вивчення ефективності необхідно дотримуватися підходу, завдяки  якому  визначатиметься  реальний соціальний  ефект  правової  політики.  Про  ті  чи інші позитивні наслідки соціальної ефективності правової політики можна  вести мову  тоді,  коли досягається  узгодженість  індивідуальних, групових  і  суспільних  інтересів.  Правова політика може бути спрямована на перетворення існуючих відносин. Відповідно й ефект правової політики  слід  оцінювати,  виходячи  з  того,  в якому  напрямку  і  яким  чином  за  допомогою права  здійснився  вплив  на  суспільні  відносини, як  саме  змінився  їх  зміст під впливом юридичних засобів.

2.  Подальше  вдосконалення  чинного законодавства,  а  тому  і  права  як  сукупності юридичних  норм.  Вдосконалення  законодавства означає  вдосконалення  правової  політики,  а останнє пов’язане з удосконаленням  суспільних відносин, з економічним і соціальним розвитком. Юридичні  норми повинні  фіксувати  лише реально  існуючі  можливості.  Вони  не  можуть відриватися від реальної дійсності. Норми права мають  моделювати  лише  суспільні  відносини, що  вже  існують,  які  досить "зрілі",  вже визначились,  хоча  ще  й  не  остаточно розвинулися. Тому  ефективна  правова  політика може бути забезпечена на основі тісної взаємодії відображеного  в  праві  досягнутого  рівня розвитку   суспільних   відносин   з прогностичними,  програмними  моментами, тобто  закріплення  в  праві  найближчих  і перспективних цілей.

3.Врахування  засобів  досягнення  ціле й  правових норм  і соціальної  корисності самих норм.  У  широкому  розумінні,  корисність -  це співвідношення  намічених  результатів  і  тих результатів, які не передбачалися законодавцем. Непередбачувані  результати  можуть  бути корисними  і  некорисними,  навіть шкідливими  і тим  самим  характеризувати  правову  норму  чи законодавство  в  цілому.  Тому  отримані результати,  як  позитивні,  так  і  негативні, можуть  бути  зовсім  не  передбачені законодавцем.  До  того  ж  законодавство  щодо досягнення  цілей  правових  норм  може  бути ефективним,  але  через  великий  обсяг негативних  результатів  може  бути  соціально шкідливим, не корисним для суспільства.

4.Послідовна  інтенсифікація  правової політики.  Право,  законодавство  повинні розвиватися  не  лише  екстенсивним  шляхом, тобто  за  рахунок  прийняття  все  нових  і  нових юридичних  норм,  а  переважно  завдяки підвищенню  якості  вже  діючих,  посилення  їх соціальної  віддачі.  Адже  екстенсивні  фактори, по-перше,  не  безмежні,  по-друге,  не  завжди досягають  потрібного  результату,  а  інколи навіть  призводять  до  небажаних  наслідків. Необхідно робити все можливе для  того, щоб  у правовій  системі  не  існувало “непрацюючих” або  погано “працюючих”  норм,  інших компонентів,  а  для  цього  вони  мають  якомога повніше (адекватно)  відображати  потреби людей, суспільства, держави.

5. Підвищення  ефективності  процесу правореалізації. Вдосконалення правореалізації – одне  з найбільш  актуальних  і першочергових завдань,  які постають  у наш час перед юридичною наукою  та  практикою,  перед правовою  системою.  Ефективність  закону виявляється  під  час  його  застосування  або  в процесі  дії.  Недіючий  закон –  це  ніщо,  його ефективність дорівнює нулеві. Чим більше актів застосування  закону,  тим  імовірніша  його ефективність.  У  такому випадку закон виконує не  лише  регулятивну,  а й своєрідну охоронну функцію,  оскільки  стає  перешкодою  на  шляху беззаконня  і можливості  вирішення проблем протиправними засобами.

6. Вдосконалення  механізму  правового регулювання  суспільних відносин. Це передбачає  комплексний,  сукупний  вплив  усіх елементів  правової  системи  на  основні  сфери суспільного  життя,  що  перебувають  в  її  полі зору.  При  цьому  особливого  значення  набуває правове  регулювання  господарських  відносин. Чітка робота  правового механізму може здійснити прямий вплив на ефективність і якість

7.  Належний  рівень  правосвідомості  і  правової  культури.  Це  передбачає  не  лише обізнаність  учасників  суспільних  відносин  з нормами  права,  але  й  усвідомлення  ними необхідності,  цінності  та  справедливості вказаних  норм,  перетворення  їх  велінь  у  свої особисті  установки,  оволодіння  досягненнями  в правовому  спілкуванні.  Ця  умова  впливає  на зміст  правових  норм,  їх  потенційну  енергію, перетворюючу  силу,  адже  правосвідомість і правова культура  складають  певний “будівельний  матеріал”  для  законодавця  і враховуються під час прогнозування тієї реакції, яку  отримають  після встановлення  й  реалізації тих  чи  інших  норм  права в реальному житті. виробничої  діяльності,  реалізацію  соціально-економічних програм уряду. Правосвідомість  як  психологічне (оціночне) відношення  учасників  правовідносин  до  закону й  механізму  його  реалізації  здатна  виступити  і гальмуючим фактором  у  випадку,  коли  правові норми не  співпадають  з  об’єктивно  усталеними соціальними  зв’язками.  За  таких  умов  у суспільстві  формується  правовий нігілізм,  що може супроводжуватися негативним ставленням до  правової  системи держави  в  цілому. Правосвідомість  пов’язана  з  соціальними інтересами  різних  груп  населення  та  окремих індивідів, а оскільки  інтереси різних соціальних прошарків  населення  не  співпадають,  дуже важко  вплинути  на  правосвідомість,  яка  є масовим уявленням про право. Отже,  ефективність  правової  політики  є своєрідною “продуктивністю праці”  соціальної цінності  правових  стимулів  та  обмежень, коефіцієнт  їх  корисної  дії.  На  думку автора, умовами ефективності  можна назвати такі обставини,  які: 1)  сприяють  оптимальній реалізації  цінності  права,  що  дозволяє  краще задовольнити  інтереси  суб’єктів права; 2) допомагають суб’єктам у досягненні  цієї цінності, її використанні. У  правовій  політиці  кожна  з  її  сторін  має протилежну сторону – “анти”, наприклад, правове стимулювання  обмеження,  а  правове  обмеження стимулювання.  У  процесі  своєї  дії  будь-яка правова  настанова  рано  чи  пізно  перетворюється на  свою  власну  протилежність:  на  даний  момент вона  сприяє  задоволенню  певних  громадських потреб,  є  корисною  і  необхідною,  а  через  деякий час  починає  гірше задовольняти  ці  потреби; нарешті,  перетворюється  на  перешкоду  для  їх задоволення,  стає  шкідливим  засобом,  який потрібно  знищити.  Тому  оптимальна  міра ефективності правових стимулів – це максимально можлива  за  даних  умов  реалізація  правомірних інтересів якомога більшої кількості суб’єктів. 13 
 
 
 
 
 
 

11 Матузова Н.И. и А.В.Малько. Политология для юристов: Курс лекций. – М., 2007.

12 Цвік М .В. Загальна теорія держави та права – Харків, 2002.-С. 428.

13 Панарин А.С. Василенко И.А. Политология. Общий курс. - 2003г. –С. 26-30.

2.6. Форми правової політики

В сучасній правовій політиці держави є такі форми правової політики:

1. Правотворча  форма втілюється в ухваленні, зміні і скасуванні нормативних актів договорів. Головна проблема тут полягає не в кількості нормативних актів і договорів, а в тому, щоб вони були пов’язані в єдину систему. Законотворчість передбачає достатньо високий рівень правосвідомості і правової культури депутатського корпусу.

2. Правозастосовча  форма переважно втілюється в застосовних актах. Особливістю цієї форми є те, що в сучасних умовах значно розширився суб’єктний склад правозастосування. Тепер активно, але не завжди, на жаль, законно застосовують право і недержавні структури: органи місцевого самоврядування, керівники приватних фірм, банків, громадських об ҆ єднань тощо.

3. Правоінтерпретаційна форма переважно втілюється в актах тлумачення правових норм (інтерпретаційних актах).

4. Доктринальна  форма переважно втілюється в концепціях і проектах правових актів, у науковому передбачення розвитку юридичних ситуацій. Юридичні переконання концепції є надзвичайно значущими для формування моделі правового регулювання, для вдосконалення законодавства, для оптимізації методології тлумачення юридичних норм, для правореалізаційного процесу.

5. Правонавчаюча форма виявляється в підготовці юристів нового покоління, готових творчо діяти в новій політико – правовій ситуації. Правова політика значною мірою розробляється, фіксується, проводиться юристами. 14 
 
 

14 Крестовська Н.М. Теорія держави та права. –С. 386-387.

                                                             РОЗДІЛ 3

                                 Правова політика в Україні

3.1 Стан теоретичної розробленості проблеми правової політики в Україні

   Правова політика – це своєрідний соціальний феномен, який виникає в суспільстві лише за умови розвитку останнього демократичним, правовим шляхом.

   В умовах незалежності України,  формування громадянського суспільства  і побудови демократичної, соціальної, правової держави все більше  поглиблюється суспільне розуміння,  що право є основою процесу  демократичної трансформації всіх сфер життєдіяльності України, держава має перетворитися на функцію права, а закон – стати не лише політико – юридичним засобом, що використовується державою для вирішення різноманітних суспільних проблем, а й метою, реалізація якої створює можливості більш упорядкованого, безпечного та гідного суспільного життя. Необміркована і слабка правова політика, поєднана з недосконалою і такою, що має прогалини, юридичною базою, з суперечностями в юридичних актах, з нечіткими пріоритетами призводить до неспрацьованості і в здійсненні інших видів державної політики – соціальної, культурної, національної, економічної тощо. 15

   За роки незалежності України ще не визріла суспільна потреба у пізнанні такого реального багатоаспектного і багатовимірного соціального явища, як правова політика. Держава мало і неохоче займалася проблемами правової політики як явища нового для суверенної України, значення якого для правової політики ще не усвідомлено. Безумовно, великим досягненням українського суспільства було закріплено в Основному Законі держави норм про демократичну, соціальну, правову державу, про верховенство права тощо.

   Сучасна правова політика української держави – це політика ритму життя перехідного періоду, із властивими їй недосконалостями, зиґзаґами і непослідовністю. Перехідні стани суспільства («транзит у демократію») є природно нестабільними і суперечливими, звідси пробіли, вади, «забігання вперед» чи відставання в правовій політиці, в тому числі, застосування «шокової терапії» радикальних реформ, які випереджують правосприйняття їх населенням. 16 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

15 Коробова А.П. О многозначности понятия «правовая политика» // Правоведение.- 1999.- №4. –С. 156-165

16 Тодика О.Ю. Проблеми правової політики у сфері забезпечення народовладдя // Бюлетень Міністерства Юстиції України. – 2005. - №4 – С. 5-13.