Правова політика: поняття, форми, принципи

1 Лейст О.Э. История политических и правовых учений – 1997 – С. 10-16. 

                                                          РОЗДІЛ 2

Поняття, сутність, принципи, суб’єкти, ефективність та форми     

                                           правової політики 

2.1. Правова політика у «широкому» і «вузькому» розумінні слова 

Правова політика – це певна форма безпосереднього  правового вираження держави  у будь-якій загальнозначущій сфері  суспільного життя, яке упорядковується  та управляється органами державної  влади і органами місцевого самоврядування. По суті, це процес формування заснованих на праві і здійснення за допомогою правових засобів державою ідей, цілей, принципів, програм, заходів реалізації державної влади у різних сферах життєдіяльності суспільства. Тобто, право політика у широкому розумінні, - це та ж державна політика організації та управління сукупністю сфер суспільних відносин за для досягнення на основі права легітимними засобами загального блага, задоволення публічних інтересів, вирішення певних конкретних завдань, обумовлених реальними актуальними загальносуспільними, публічними потребами та інтересами. 2

   Проте правова основа державної  політики і правове «оформлення»  окремих заходів її реалізації, не спростовує її багатоаспектного  характеру  правової сфери суспільної життєдіяльності як окремої самостійної сфери політичного впливу та державного управління. Йдеться про правову політику як відносно самостійний різновид державної політики у безпосередній сфері правової дійсності суспільства, тобто у сфері юридичних відносин, побудови та функціонування правової системи. В даному випадку термін «правова політика» означає певний, окремий напрям державної діяльності, спрямованої на управління процесом правового розвитку країни, підтримання і подальше упорядкування правового буття, тобто йдеться про політику у вузькому розумінні слова.

   Правова політика як форма  і різновид державної політики обслуговує, насамперед, інтереси держави, персоніфікованої державної влади, що об’єктивно обумовлені суспільними потребами, волею народу, яка виражається певними структурами громадянського суспільства і опосередковується та юридично оформлюється державою як політичною організацією державної влади. Саме тому правової політиці властиві державно-владний вольовий характер та імперативне оформлення.

   Аналізуючи правову політику  як самостійний різновид державної  політики, як начало, що об’єднує  юридичну теорію та практику, можна оцінити ступінь скоординованості  окремих видів юридичної діяльності, ефективність формування, організації  та реалізації державної політики у сфері права на основі та за допомогою права. 3  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2 Селиванов В.М. Правова політика України // Право України. -2001. -№12. –С.6-13    

3 Рыбаков О.Ю. Правовая политика как юридическая категория: понятие и признаки // Журнал российского права – 2002.- №3. –С. 71.

2.2. Сутність правової політики 

   Правову політику можна визначити як комплекс ідей, заходів, завдань, цілей, програм, методів, установок, що реалізуються у сфері дії права і за допомогою права. Мається на увазі область відносин, зв'язків та інтересів, що охоплюються поняттям 'правовий простір' і об'єктивно потребують регулятивного опосередкування (впорядкування) з боку публічної влади, щоб гарантувати їх 'від простого випадку і простого свавілля' (К. Маркс).

Переважна частина внутрішньої і зовнішньої політики держави реалізується через  право, його норми, перш за все конституційні; вбирається в законодавчі форми  і спирається на можливість примусу  з боку 'особливого апарату'. Вона базується  також на міжнародно-правових принципах і стандартах, вироблених світовим співтовариством. Сама державність без права, поза правом немислима, бо вони генетично припускають один одного.

Правова політика - особлива форма вираження  державної політики, засіб юридичної легітимації, закріплення і здійснення політичного курсу країни, волі її офіційних лідерів і владних структур. Будучи усвідомленою, консолідованою, ця політика втілюється насамперед у законах, Конституції, кодексах, інших основоположних нормативно-правових актах, спрямована на охорону і захист даного соціального ладу, розвиток і вдосконалення суспільних відносин. Правова політика - могутній засіб перетворення суспільства.

   Головне завдання української юридичної політики - правове забезпечення реформ, що проводяться, демократизація суспільного життя, стабільність та правопорядок в країні. Сьогодні з цим завданням вона, на жаль, повною мірою не справляється. Багато важливих законодавчих актів ще не прийняті, хоча потреба в них відчувається дуже гостро. Це означає, що відповідні суспільні відносини залишаються неврегульованими, пущені на самоплив і стихію.

Найважливіша  властивість правової політики - її державно-вольовий характер, владно-імперативне  зміст. Правова політика тому й називається правовою, що вона, по-перше, ґрунтується на праві і пов'язана з правом, по-друге, здійснюється правовими методами, по-третє, охоплює головним чином правову сферу діяльності; по-четверте, спирається, коли це необхідно, на примус; по-п'яте, є публічною, офіційної; по-шосте, відрізняється нормативно-організаційними засадами.

Феномен правової політики, крім того, можна  характеризувати через сукупність властивих йому атрибутивних рис i ознак. Найважливіша властивість правової політики – її державно-вольовий характер і владно-імперативний зміст. Звідси витікають невід'ємні риси правової політики. Вона: 1) заснована на праві і здійснюється юридичними методами і засобами; 2) охоплює головним чином правову сферу діяльності; 3) при необхідності спирається на легальний примус за допомогою «особливого апарата» держави; 4) є публічною, офіційною; 5) вирізняється нормативно-організаційними засадами. 4

   Основними методами здійснення правової політики є переконання у раціональності, доцільності певних рішень та нормативних закріплень, а також - примус (легітимний, соціально виправданий). Різні форми прояву і сполучення цих методів створюють широкий арсенал засобів і технологічних прийомів правового впливу на людей: виховання, покарання, юридичну відповідальність (позитивну і негативну), санкції (заохочувальні i карні), превенцію, юридичну освіту, розвиток правової культури і правосвідомості. Можна також стверджувати, що більшість форм реалізації права (дотримання, виконання, використання і застосування) за суттю своєю співпадають з формами проведення правової політики.

   Правова політика - найбільш прийнятна, розумна, ефективна і цивілізована форма керівництва суспільством в умовах побудови правової держави, вільних економічних відносин. 5 
 
 
 
 
 
 

4 Авер ҆ янова В.Б.. Державне управління: теорія і практика.- 1998- С. 432.

5 Алексеев С.С Основы правовой политики России. -1995. – С.128. 

2.3 Принципи правової політики

      Поняття «принцип» походить від лат. рrincipium  - основа, початок і трактується воно так: 1) основне, вихідне положення теорії, вчення тощо, керівна ідея, основне правило діяльності; 2)внутрішнє переконання, погляд, що означає норму поведінки;

3) основа  устрою, дії будь-якого механізму,  приладу. Отже, наведені значення  вказують на тісний зв'язок  між об’єктивно існуючими певними правилами, що мають основне, вихідне значення, й такими суб’єктивними властивостями, як внутрішнє переконання, погляди.

     Поняття «принцип» доцільно розуміти як вихідні, керівні ідеї, положення виникнення, розвитку та функціонування суспільних явищ. Тому принципи правової політики необхідно тлумачити як вихідні, керівні ідеї, завдання, програми та методи виникнення, розвитку і функціонування суспільних відносин за допомогою права.

     До системи принципів правової  політики, можна віднести тільки ті положення, в яких розкривається головне, суттєве, основне у змісті. Наприклад, визначення стратегічних і тактичних напрямів і перспектив розвитку законодавства, форм і методів правового впливу тощо.

     З урахуванням викладеного, до  принципів правової політики можна віднести:

1) принцип  пріоритету і свобод людини;

2) принцип  законності;

3) принцип соціальної необхідності та наукової обґрунтованості;

4)принцип  забезпечення пропорційного співвідношення  інтересів особи, суспільства  та держави;

5) гуманістична спрямованість та демократичний характер інструментарію.6

    Зробимо загальний аналіз принципів  правової політики.

Принцип пріоритету прав і  свобод людини.

У ст.3 Конституції  України закріплено, що «людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визнають зміст і спрямованість діяльності держави… забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави»

   Із даних положень стає зрозумілим, що будь-яка діяльність держави, в тому числі і правова політика, спрямована на задоволення прав і свобод людини.

   За логікою речей, виникає ланцюжок: правова політика особи – правова політика суспільства – правова політика держави. Тобто кожна особа, маючи певну сукупність ідей та поглядів стосовно політичного і правового життя країни, керується власною правовою політикою, яка, у свою чергу, формує правову політику суспільства, що складається з людей. Ідеї суспільства можуть бути втілені у життя через правову політику держави.

Принцип законності.

    Одним із головних принципів  діяльності всіх державних органів  є принцип законності. Законність  – це конституційний прийом, який  конкретизується в інших нормативних  актах. Згідно за ст.6 Конституції  України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Дотримання принципу законності є найважливішим  напрямком формування правової держави, оскільки остання покликана охороняти суспільні відносини, соціальну справедливість, забезпечувати права і свободи громадян.

    Дотримання принципу законності  забезпечується наявним в арсеналі  держави методами переконання  і примусу. Адже поширення такого  явища, як правовий нігілізм, змушує дедалі частіше звертатись до примусу, тобто до необхідності виконання правових приписів через силу держави. До того ж, принципом законності останнім часом дуже часто маніпулюють, наприклад, коли стосовно одного і того ж питання суб’єкти правовідносин, рішення яких є обов’язковим до виконання, висловлюють зовсім не схожі між собою думки (спір екс-Президента України В. Ющенка з Верховною Радою України стосовно дати проведення президентських виборів). Принцип законності являє собою необхідну межу, в рамках якої можливе нормальне функціонування як державного, так і суспільного організмів.

   Законність є своєрідним стрижнем, який пронизує всю правову  матерію, в тому числі й правову  політику.

Принцип соціальної необхідності та наукової обґрунтованості.

   Під соціальною необхідністю ми розуміємо певну проблему «гостре питання» в українському суспільстві, які сьогодні потребують вирішення. Вони можуть мати різний характер або будь-яке забарвлення: політичне, житлове, економічне, сімейне. Їх найгостріше відчувають верстви населення, добробут яких визначається як середній або нижче. Саме такі питання формують ядро програми політичної партії, що береться за владу: комунальні платежі, співвідношення заробітної плати з прогресією зростання цін або з рівнем інфляції в державі тощо.

   Інакше кажучи, соціальну необхідність можна назвати буденною нагальністю, тим, чим приймається суспільство. Саме на вирішення «народних проблем» і має бути спрямована правова політика. Але для того, щоб вирішити чи розв’язати будь-яку проблему, необхідно розробити певну стратегію чи тактику, залежно від значущості ситуації та відповідного часу. Під час вирішення питань державного рівня застосовують науковий підхід. Висувають пропозиції (тези, гіпотези), на їх основі будують модель вирішення проблеми, після чого їх спростовують чи підтверджують повністю або частково. Таким чином забезпечується наукова обґрунтованість  під час прогнозування майбутнього конструктивного процесу.