Аналіз правового регулювання неплатоспроможності в законодавстві України

     Заява органу стягнення обов'язкових платежів про порушення справи про банкрутство  платника податків повинна відповідати  вимогам ст. 7 Закону "Про відновлення  платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Зокрема, у цій заяві мають бути викладені обставини, які підтверджують неплатоспроможність платника податків із зазначенням суми податкового боргу, а також строку його погашення, розміру пені та штрафних санкцій, реквізити податкових декларацій платника податків або податкового повідомлення і першої та другої податкових вимог податкових органів, рішення (вищого) контролюючого органу на скаргу платника податків або судове рішення про перевірку акту вищого (центрального) органу на цю скаргу (у разі оскарження), суми коштів, виручених від продажу активів платника податків, які не входять до складу його цілісного майнового комплексу, реквізити та зміст звернення органу стягнення до органу виконавчої влади з пропозиціями про способи розв'язання проблеми податкового боргу та відповіді органу виконавчої влади (за її наявності).

     До  заяви податкового органу мають  додаватись копії податкової декларації або податкового повідомлення а  також податкових вимог та докази їх вручення (надіслання) платнику податків, документів про продаж активів платника податків, які не входять до складу ного цілісного майнового комплексу (розрахункові документи, документи про організацію та проведення торгів, угоди купівлі-продажу тощо), звернення (подання) органу стягнення та відповіді органу виконавчої влади про способи врегулювання проблеми податкового боргу.

     Підстави  для порушення справи про банкрутство, в тому числі й щодо платника податків, викладені у ст. 6 Закону "Про  відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Справа про банкрутство платника податків за заявою органу стягнення обов'язкових платежів порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги цього органу сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були сплачені платником податків протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку. Причому безспірними вимогами органу стягнення обов'язкових платежів слід вважати узгоджену суму податкового зобов'язання, не сплачену платником податку у строки, визначені ст. 5 Закону "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами". Ця сума визнається сумою податкового боргу платника податків.

     Певна річ, не зовсім узгоджується з визначенням безспірної вимоги кредиторів, що викладена у ст. 1 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", категорія узгодженої суми податкового зобов'язання. Однак, оскільки за Законом "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" повністю змінений правовий механізм стягнення недоїмок за обов'язковими платежами, об'єктивно змінились і визначення безспірної вимоги органу стягнення цих платежів і документарний порядок її підтвердження. Так, розрахунковий документ, за яким відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів" від 21.01.93 р. № 8-93 здійснювалось списання коштів з рахунків платника податків, вже не може застосовуватись як Інструмент стягнення. За новим Законом цим інструментом став продаж активів, що перебувають у податковій заставі. Тому господарські суди мають вважати безспірною вимогою органу стягнення узгоджену суму податкового зобов'язання, яка за цим Законом визнається податковим боргом. Звідси випливає термінова необхідність законодавчої корекції визначення категорії безспірної вимоги кредиторів щодо вимог податкових органів про стягнення податкового боргу у справі про банкрутство.

     Господарський суд не може відмовити у прийнятті  заяви податкового органу про  порушення справи про банкрутство  платника податків за обов'язковими платежами  на підставі ч. 2 ст. 8 Закону "Про відновлення  платоспроможності боржника або  визнання його банкрутом" за мотивом повного забезпечення вимоги кредитора податковою заставою. Припис цієї норми поширюється виключно на категорію застав, що забезпечують виконання грошових зобов'язань. Інший висновок зумовлював би надання податковим органам у справі про банкрутство прав кредитора, вимоги якого забезпечені заставою. І відповідно до нього висновку вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) тоді мали відноситись до першої черги задоволення у ліквідаційній процедурі. Однак згідно зі ст. 31 зазначеного вище Закону ця категорія вимог відноситься до третьої черги задоволення.

     Після порушення справи про банкрутство  платника податків податковий орган  має в межах цього провадження  права та обов'язки звичайного кредитора, але з певними особливостями.

     Так, органи стягнення обов'язкових платежів, як і інші кредитори, мають на зборах кредиторів кількість голосів, пропорційну  сумі вимог кредиторів, включених  до реєстру вимог кредиторів, кратній  тисячі гривень. На зборах вони разом  з Іншими кредиторами утворюють комітет кредиторів.

     Органи  стягнення можуть бути обрані до складу комітету кредиторів, де мають ухвалювати рішення, що належать до його компетенції.

     У разі, якщо справу про банкрутство  платника податків, який має податковий борг, порушено не за заявою податкового органу, останній має відповідно до вимог ст. 14 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" подати в господарський суд письмову заяву про податковий борг боржника та документи, що його підтверджують. Розмір податкового боргу має бути визначений без суми пені та штрафних санкцій. Вимоги податкових органів за даних обставин розглядаються у загальному порядку, передбаченому цією нормою.

     В ухвалі господарського суду про порушення  справи про банкрутство, зокрема, вказується про введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, в тому числі і щодо вимог податкових органів стосовно сплати податкового боргу. Тому в межах провадження у справі про банкрутство платника податків не може бути проведений продаж його активів, що перебувають у податковій заставі, на підставі та у порядку, передбаченому ст. 10 Закону "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами".

     Протягом  дії мораторію не нараховують  пеню та штрафні санкції за невиконання зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів). Сума пені та штрафних санкцій може бути заявлена податковим органом до сплати в розмірах, які існували на дату введення мораторію, але вже після припинення провадження у справі про банкрутство платника податків.

     За  змістом положень ст. 9 зазначеного  вище Закону адміністративний арешт  активів платника податків не може бути застосований після порушення  справи про його банкрутство, а якщо він був застосований до дати порушення зазначеної справи, цей арешт підлягає зупиненню.

     Мають свої особливості умови укладання  мирової угоди щодо податкових зобов'язань. Ці умови можуть передбачати відстрочку та/або розстрочку, а також прощення (списання) податкового боргу. На відміну  від інших кредиторів податковий орган не має права відмовитись від укладання мирової угоди, що містить умови, визначені у ч. 2 ст. 36 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Тому при ухваленні комітетом кредиторів рішень щодо підготовки та укладення мирової угоди голоси податкового органу мають бути подані за укладення мирової угоди із зазначеними умовами. Причому припис даної норми передбачає, що зазначену мирову угоду підписує керівник відповідного податкового органу за місцезнаходженням боржника.

     Певні особливості має порядок задоволення  вимог щодо сплати податкового боргу  і у ліквідаційній процедурі.

     Згідно  з п. 7.8 ст. 7 Закону "Про порядок  погашення зобов'язань платників  податків" з моменту прийняття  ухвали господарським судом про порушення провадження у справі про банкрутство платника податків порядок сплати податкового зобов'язання або податкового боргу такого платника податків визначається згідно з нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" без застосування норм цього Закону. Однак при цьому порядок продажу активів у рахунок погашення податкового боргу боржника визначає державна госпрозрахункова установа України з питань банкрутства.

     Отже, з цієї норми випливає, що порядок продажу активів банкрута, які перебувають у податковій заставі, склад, умови та строки придбання цього майна має визначати не ліквідатор за погодженням з комітетом кредиторів відповідно до вимог ч. 2 ст. 30 Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а Агентство з питань банкрутства.

     Згідно  з пп. 3.1.1 ст. З Закону "Про порядок  погашення зобов'язань платників  податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" у разі, якщо такого платника податків визнано банкрутом, черговість задоволення претензій кредиторів визначається законодавством про банкрутство. Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (ст. 31) відносить вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до третьої черги задоволення.

     Проблематичною  є можливість погашення у провадженні  у справах про банкрутство  податкового боргу платників  податків, активи яких не підлягають приватизації, оскільки згідно з ч. 5 ст. 5 Закону "Про  відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" положення цього Закону застосовуються до зазначеної категорії підприємств у частині санації чи ліквідації лише після виключення їх у встановленому порядку з переліку об'єктів, які не підлягають приватизації. Отже, за логікою цієї норми до таких підприємств можливо застосовувати виключно процедури розпорядження майном та мирову угоду. Тому втрачається будь-який сенс для податкових органів ініціювати порушення справи про банкрутство даної категорії підприємств.

     Якщо недоїмником за податками є комерційний банк, справа про його неплатоспроможність порушується відповідно до вимог гл. 16 Закону України "Про банки І банківську діяльність" від 07.12.2000 р. За правилами цього Закону задовольняється І податковий борг комерційного байку, який неспроможний його погасити. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      Висновки. 

      Виконавши дану курсову роботу, можна дійти  висновку, що інститут банкрутства  в України сформований більш-менш вдало, але все ж таки має певні  недоліки. Слід зазначити, що за часів  Радянського союзу таке поняття як „банкрутство” взагалі не визнавалось, хоча формально існувало - існувала велика кількість неспроможних господарюючих суб’єктів, але ніхто не ставив питання про їх фінансове оздоровлення чи ліквідацію, покриваючи борги таких суб’єктів за рахунок держави.

      Значним кроком вперед щодо проводження в  незалежній Україні інституту банкрутства  було прийняття Верховною Радою  УРСР Закону України „ Про власність” від 07.02.1991 р., який чітко встановив  три форми власності: державну, колективну та приватну, які є рівноправними. Внаслідок цього в нових умовах господарювання, коли майно будь-якого підприємства відокремлене від майна інших підприємств та держави, кожен підприємець повинен розраховувати тільки на себе, тобто на те майно, яким він володіє на праві власності чи повного господарського управління. Саме за таких обставин і виникла різка необхідність в законодавчому регулюванні неплатоспроможних підприємств.

  Закон України від 14 травня 1992 р. „Про банкрутство” визначив поняття банкрутства в умовах переходу України до ринкової економіки і сформулював основні положення судового розгляду питань по даній категорії справ. Застосування на практиці Закону „Про банкрутство” 1992 р. свідчить про суттєві недоліки у вирішенні ним цілого ряду питань. Для їх усунення в Закон неодноразово вносились зміни та доповнення, Верховна Рада 30 червня 1999 р. прийняла Закон про банкрутство у новій редакції, назвавши його „Про відновлення платоспроможності боржника і визнання його банкрутом”, який усунув цілий ряд недоліків Закону України „Про банкрутство” і його неспроможність дати повну об’єктивну  оцінку таким правовим явищам як: поняття неплатоспроможності, поняття банкрутства, чітке визначення суми заборгованості по підприємству за наявності якої кредитори чи власник підприємства мають право звернутися до Господарського суду з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство.

      В даний час зберігається тенденція  росту кількості справ про  банкрутство. Так, господарський суд  Донецької області в 2000 р. розглянув 1281 справу (у 1999 м — 1090 справ).

     З іншого боку, поява нового Закону сприяє активізації роботи з кодификації  господарського законодавства. Таким  кодифікованим актом міг би стати  Господарський кодекс, а його інститутом — інститут неплатоспроможності і банкрутства (далі — інститут банкрутства). Особливість інституту банкрутства полягає в тому, що в ньому переплітаються матеріальні і процесуальні норми. Це веде до того, що нереально відокремити одну норму від іншої. Іншими словами, тут має місце «сплав» норм матеріального і процесуального права.

  Якщо  колишня редакція Закону по неурегульованим  відносинам широко застосовувала по бланкетному принципі Арбітражний  процесуальний кодекс, то нова редакція помітно звузила сферу такого застосування. Але навіть залишилася частина відносин, що попадає під дію ГПК, не стикується з ним, що цілком природно, тому що не можна правові відносини, що виникли з нових економічних відносин, регулювати законодавством, заснованим на іншій економічній і правовій системі.

  Своєрідність  Закону полягає в тому, що він  має пріоритет перед іншими законами, зокрема Цивільним, Господарським  і Цивільно-процесуальним кодексами.

  На  відміну від цих законів, де мається  рівність сторін, інтереси кредитора  як окремої особи, Закон містить інші принципи, оскільки тут загальний інтерес, в остаточному підсумку, суспільний, котрий спрямований на збереження суб'єкта, що хазяює. Інститут банкрутства починає діяти тоді, коли норми інших інститутів уже нічого не можуть зробити в сформованій ситуації — неплатоспроможності боржника. Вони неспроможні, тому що розраховані на приватний інтерес. Коли вступає в роботу інститут банкрутства, інші інститути господарського права припиняють свою роботу з відношення до боржника. На відміну від деяких інших інститутів господарського права, в інституті банкрутства має місце пріоритет державних інтересів. Держава вивела з процедури банкрутства казенні підприємства й установило особливий порядок реалізації майна державних підприємств у процедурі санації і ліквідації.