Аналіз правового регулювання неплатоспроможності в законодавстві України

3. Мирова  угода.

      Під мировою угодою в справі про банкрутство  розуміється домовленість між боржником  і кредиторами щодо відстрочки і/чи розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, що оформляється угодою сторін.

      Мирова  угода є особою (специфічної) угодою, у якої маються свої ознаки, що відрізняють  її від інших цивільно-правових угод. По-перше, мирова угода укладається  в процедурі банкрутства; по-друге, вона набирає сили з моменту затвердження її господарським судом; по-третє, сторони угоди не можуть надалі вносити зміни; по-четверте, сторони угоди не можуть самостійно її розірвати. Для цього необхідно рішення господарського суду; по-п'яте, розірвання мирової  угоди чи визнання її недійсною спричиняє поновлення провадження у справі про банкрутство і відновлення колишніх вимог у незадоволеній частині.

      Крім  того, варто розрізняти мирову угоду  як процесуальну угоду і процедуру  банкрутства.  Процедура мирової угоди являє собою порядок досягнення домовленості між кредиторами і боржником про умови відстрочки (розстрочки), прощення боргів, а також сам процес затвердження господарським судом мирової угоди.

      Мирова  угода може бути укладена на всіх стадіях банкрутства. Правда, є визначені етапи банкрутства, де мирову угоду неможливо укласти. Наприклад, у процедурі розпорядження майном мирова угода можлива лише після попереднього засідання суду і затвердження реєстру вимог кредиторів.

      До  публікації в газеті мирова угода не укладається, а використовується такий інструмент, як відкликання заяви кредитора (ст. 10 Закону). У процедурі ліквідації і санації мирова угода можлива до погашення повноти всієї заборгованості на етапі розрахунків із кредиторами.

      Значення  мирової угоди полягає в тому, що вона є механізмом фінансового  оздоровлення фінансово неспроможних підприємств. Тут застосовуються пільги в частині прощення і розстрочки (відстрочки) податкової заборгованості, обмін боргів на акції. Найчастіше вона використовується при банкрутстві підприємств, що випускають планово-збиткову продукцію, де процедура санації не застосовується. Інститут мирової угоди в процедурі банкрутства сприяє розвитку ринкових відносин в економіці України, оскільки сприяє досягненню компромісу між боржником і кредиторами.

      У 2000 р. мирова угода була затверджена  господарським судом Донецької  області по 20 справам про банкрутство.

      Рішення про укладання мирової угоди  від імені кредиторів приймається  більшістю голосів членів комітету кредиторів і вважається прийнятим за умови, що всі заставні кредитори дали письмову згоду на її укладання.

      Рішення про укладання мирової угоди  приймається від імені боржника керівником боржника (у процедурі  розпорядження майном) чи арбітражним  керуючим (у процедурі санації і ліквідації).

      Мирова  угода укладається в письмовій  формі. Вона підписується з боку боржника  керівником чи арбітражним керуючим (керуючим санацією, ліквідатором), а  від імені кредиторів — головою  комітету кредиторів.

      У мировій угоді містяться належні і можливі умови. Мирова угода повинна  містити  положення про  розміри,  порядок і терміни  виконання  зобов'язань  боржника,    відстрочку чи розстрочку,  прощення (списання боргів і їхньої частини).

      Мирова  угода може містити умови про: виконання зобов'язань боржника третіми особами; обмін вимог кредиторів на акції боржника, задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать законодавству. Для кредиторів, що не брали участь у  голосуванні чи проголосували проти укладання мирової угоди, не можуть бути встановлені умови ті ж, які встановлені для кредиторів тієї ж черги, що голосували за її укладання.

      Мирова  угода є глобальною і охоплює  всіх кредиторів забезпечених заставою, вимог другої і наступної черг, визначених статтею 31 Закону. Важливим моментом укладанні мирової угоди є застосування пільг по податках і інших обов'язкових платежах. Закон закріпив за органами стягнення обов'язок погодитися на задоволення частини вимог по податках і зборам (обов'язковим платежам) на умовах мирової угоди.

      Консервативний  характер кредиторів по податкам і  зборам (податковий кредитор), законодавець припустив їхньою згодою на умовах мирової угоди. Іншими словами, згода  податкового кредитора на укладання  мирової угоди не потрібна. Умова  тут єдина: мирова угода повинна забезпечувати відновлення платоспроможності боржника. При цьому Закон встановив, що якщо податковий борг виник у термін, що передував трьом повним календарним рокам до дня подачі заяви про порушення справи про банкрутство, то він визнається безнадійним і списується. Якщо податкові зобов'язання чи податковий борг складають менш трьох років, то вони підлягають розстрочці (відстрочці) прощенню чи списанню на умовах мирової угоди. У цьому випадку мирова угода підписується окремо керівником відповідного податкового органа за місцем перебування боржника (п. 2 ст. 36 Закону). Так, при банкрутстві однієї хлопчатопрядильної фабрики умови мирової угоди передбачали списання більш 10 млн. грн. заборгованості по платежах у бюджет, страховим зборам, в Пенсійний фонд України. Така мирова угода не суперечила законодавству і була затверджена господарським судом.

      Після того, як мирова угода буде підписана  всіма діючими сторонами, заява  про її затвердження повинна бути передана арбітражним керуючим у 5-денний термін у господарський суд. До заяви арбітражного керуючого додаються документи, перераховані в п. 1 ст. 38 Закону. Господарський суд, одержавши таку заяву разом з додатками, зобов'язаний призначити засідання суду для розгляду мирової угоди, про що повідомляється сторонам угоди.

      Задача  господарського суду в такім засіданні  складається лише в перевірці  відповідності законодавству умов мирової угоди, а також в дотриманні порядку її укладання. Якщо мирова угода  відповідає перерахованим вимогам, то господарський суд її  затверджує і припиняє провадження у справі про банкрутство.

      Мирова  угода набирає сили з дня її затвердження господарським судом. З цього моменту боржник приступає  до погашення вимог кредиторів відповідно до умов мирової угоди. Мирова угода є обов'язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої і наступної черг. Однобічне відмовлення від виконання умов мирової угоди не допускається.

      З дня затвердження господарським  судом мирової угоди припиняються повноваження арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). Господарський суд може відмовити у затвердженні мирової угоди у випадку: якщо порушений встановлений Законом порядок укладання мирової угоди; якщо умови мирової угоди суперечать законодавству. Винесення господарським судом ухвали про відмову у затвердженні мирової угоди  не  перешкоджає укладанню нової  мирової угоди  на інших умовах.

      Мирова  угода, що вступила в силу, може бути визнана недійсною чи розірвана  тим же господарським судом, що її затверджував, за заявою кого-небудь із кредиторів на підставах і в порядку, встановлених ст. 39 Закону. Визнання мирової  угоди недійсною є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство. У Законі прямо не зазначені наслідки розірвання мирової угоди, однак зі змісту ст. 39 можна зробити висновок, що вони ті ж, що і для визнання мирової угоди недійсною. Це означає, що розірвання мирової угоди також є підставою для поновлення провадження у справі про банкрутство.

      У випадках визнання мирової угоди  недійсною чи її розірвання повідомлення про поновлення провадження у  справі про банкрутство повинні  публікуватися в офіційних друкованих органах. Крім того, Закон встановлює правові наслідки для кредиторів. Так, вимоги кредиторів, по яких проведені розрахунки відповідно до умов мирової угоди, вважаються погашеними. Кредитори, чиї вимоги при їхньому задоволенні обмежували права і законні інтереси інших осіб, зобов'язані повернути все отримане в порядку виконання мирової угоди.

      Крім  того, вимоги кредиторів, у відношенні яких були надані відстрочка і /чи розстрочка платежів чи прощення (списання) боргів, відновлюються в повному обсязі в незадоволеній частині. Якщо буде порушена справа про банкрутство цього ж боржника, то обсяг вимог кредиторів, у відношенні яких була укладена мирова угода, визначається в межах, передбачених зазначеною угодою. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     3. Особливості задоволення  вимог із зобов’язань, щодо сплати обов’язкових платежів у провадженні у справах про банкрутство. 

     Вимоги  органів державної податкової служби та інших державних органів, що здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів, до платника податків у зв'язку з його зобов'язаннями перед бюджетами та державними цільовими фондами можуть задовольнятись у судових процедурах, які застосовуються до боржника відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під 14.05.92 р. Отже, органи стягнення обов'язкових платежів діють у цих процедурах як кредитори, а платник податку, що має податковий борг (недоїмку), - як боржник (ст. 1 Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”).

     Однак порядок задоволення вимог цієї категорії кредиторів у межах провадження у справах про банкрутство має свої особливості.

Так, після  набрання чинності статтями 8 і 10 Закону України "Про порядок погашення  зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2001 р. у органів стягнення обов'язкових платежів зникнуть стимули звертатись до господарського суду із заявами про порушення справи про банкрутство платника податків у зв'язку з його неспроможністю виконати податкові зобов'язання, якщо цей платник податків не належить до категорії державних або комунальних підприємств. Зникнення стимулу пов'язане із запровадженням інституту податкової застави на всі активи платника податків, що належать йому на праві власності або повного господарського відання, як способу забезпечення податкового зобов'язання, не погашеного у строк. У силу податкової застави орган стягнення має першочергове право у разі невиконання забезпеченого податковою заставою податкового зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна перед Іншими кредиторами. Причому право податкової застави має пріоритет перед будь-якими правами інших застав, що виникли у той самий день або після моменту виникнення такого права на податкову заставу або які не були зареєстровані у державних реєстрах застав рухомого чи нерухомого майна.

     Оскільки  орган стягнення має пріоритет  перед іншими категоріями кредиторів неплатоспроможного боржника і він  може звернути стягнення на всі активи цього боржника в установленому зазначеним вище Законом порядку, природно, що для нього немає сенсу ініціювати справу про банкрутство платника податків, який неспроможний сплатити обов'язкові платежі. Однак цей висновок щодо відсутності стимулів у податкових органів для порушення справи про банкрутство платників податків не стосується категорії тих платників, які перебувають у державній або комунальній власності. Згідно з п. 11.3 ст. 11 Закону “Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" орган стягнення обов'язкових платежів може звернуті стягнення лише на такі активи цієї категорії податків, які не входять до складу цілісного майнового комплексу, що забезпечують здійснення основної діяльності платника податків. За цією нормою орган стягнення має здійснити заходи щодо продажу інших видів активів платника податків. У разі браку коштів, отриманих від її продажу, для покриття суми податкового боргу та витрат, пов'язаних з продажем активів, орган стягнення зобов'язаний звернутись до органу виконавчої влади, що здійснює управління платником податків, з пропозицією щодо прийняття рішення про продаж частини акцій корпоратизованого підприємства за кошти або під зобов'язання щодо погашення його податкового боргу протягом поточного бюджетного року. Інформація зазначеного органу управління щодо прийняття або відхилення цієї пропозиції має бути надіслана органу стягнення протягом тридцяти календарних днів з дня отримання такого звернення. У разі коли орган управління не приймає такого рішення, орган стягнення зобов'язаний у місячний строк з дня отримання такої відповіді або після закінчення встановленого строку для відповіді звернутися до господарського суду із заявою про визнання такого платника податків банкрутом.

     Приблизно такий самий порядок встановлений у п. 11.2 цієї статті і щодо випадків, коли платником податків є державне або комунальне підприємство, цілісний майновий комплекс якого не підлягає приватизації. Проте у цих випадках подання органу стягнення до органу виконавчої влади має містити кілька альтернативних пропозицій щодо способів урегулювання проблеми податкового боргу, одним з яких є звернення до суду із заявою про визнання платника податку банкрутом. У разі негативної відповіді або неотримання відповіді орган стягнення також зобов'язаний звернутись із заявою про визнання платника податків банкрутом.