Формування пізнавальної активності студентів соціально-педагогічних спеціальностей

Зазначено, що психологічні чинники, як правило менше підлягають керуванню, часто вони є об’єктивними тобто заданими незалежно від зовнішнього впливу. Соціально-психологічні чинники – як фактори, що характеризують виховне і професійне середовище особистості, є більш гнучкими та підлягають педагогічному впливу.

Одним з таких соціально-психологічних чинників є власно особистість викладача, стиль викладання, особливості спілкування зі студентською аудиторією. Очевидно, що необхідність розв'язання проблем, пов'язаних із активною самореалізацією особистості студента у навчальному процесі, вимагає високопрофесійного, компетентного викладача, який би втілював сучасні принципи навчання, поважав суверенність особистості та одним з головних завдань вважав виховання у студентів прагнення до самореалізації. Вирішити завдання самореалізації особистості належить саме викладачу вищого навчального закладу, який здатен формувати гуманістичну спрямованість майбутніх спеціалістів, забезпечити їх особистісне і професійне зростання, створити умови для розкриття духовного потенціалу і саморозвитку творчої індивідуальності.

У педагогічній діяльності викладачу важливо використовувати і наукові знання, і накопичений досвід, причому не просто їх відтворювати, а й сформувати у студентів прагнення до знань та активізувати їх розумові процеси. Для успішного вирішення науково-теоретичних питань у реалізації навчальних і професійних завдань студенти повинні переконатися в їх практичній значущості, вміти працювати з науковими джерелами й управляти потоками інформації. Позиція викладача вищого навчального закладу полягає не стільки в тому, щоб передавати, повідомляти про досягнення в різних галузях знання, скільки надавати своєчасну допомогу студентам у межах доцільності та їхньої особистої зацікавленості в оволодінні основами професіоналізму й майстерності [22, С. 71-74].

Ще одним соціально-психологічним чинником, який створює освітнє середовище навколо студента є побудова навчального матеріалу та форми навчально-виховної  діяльності.

Інтерес до наукової теорії як стійка особистісна освіта формується в тому випадку, якщо навчальний матеріал подається не в готовому вигляді, а набувається студентами в активній пізнавальній діяльності. Він повинен містити у собі проблему, творче, пізнавальне завдання, що стимулює у студентів внутрішню суперечність між тим, що подано, що необхідно знайти в навчальному завданні, й тими знаннями, вміннями та якостями, які має в своєму розпорядженні майбутній фахівець. Подолання цієї суперечності слугує механізмом виникнення інтересу до знань і основою активної пізнавальної діяльності студентів в оволодінні наукою.

Рівні пізнавального інтересу студентів значною мірою визначаються активністю їхньої позиції у навчальному процесі, використанням різних форм і методів навчання. У ході рольових ситуацій, пізнавальних та ділових ігор, вирішення професійних завдань, імітації студент вивчає мету, конкретизує навчальні завдання, котрі випливають з неї, шукає оптимальні шляхи і раціональні способи їх досягнення, що ставить його в позицію інтелектуально активного учасника навчального процесу. Використання в навчальному процесі професійних завдань, ігор, рольових ситуацій та імітацій змінює позицію студентів з пасивно сприймаючих на тих, хто активно засвоює навчальну інформацію, сприяє самореалізації особистості, тобто передбачає досягнення студентами особистісного успіху, перемоги, що веде до самовираження, самореалізації. Така різноманітність навчальної діяльності забезпечує максимальну активність студентів, збуджує інтерес до самостійної роботи й потребу в ній, відповідальне ставлення до своїх обов'язків, надає можливість випробувати себе в незвичних ролях, поставити себе на місце іншої людини, вийти за межі звичної соціальної та особистісної поведінки.

З метою стимулювання пізнавальної активності студентів звичні форми навчально-виховного процесу (лекція, семінарсько-практичне та лабораторне заняття, практикум) необхідно збагачувати інноваційними методами та засобами.

Найбільш поширеним на заняттях зі студентами є частково-пошуковий метод, під час якого студенті розв'язують проблемні завдання за допомогою педагога. Застосування цього методу передбачає використання евристично-пошукової бесіди, в якій кожне наступне питання випливає з попереднього. Проблемне викладання полягає в тому, що педагог систематично створює проблемні ситуації й організовує навчально-пізнавальну діяльність студентів для їх розв'язання. Якщо новий матеріал певної теми вивчається за допомогою проблемних методів, то й наступні етапи роботи повинні здійснюватися в такому аспекті.

Створення проблемних ситуацій, вирішення проблем у навчанні відповідає сучасним вимогам психології та педагогіки навчання і розвитку студентів, оскільки сприяє формуванню самостійності та творчої активності. Активність виникає саме тоді, коли з'являється необхідність, яка спонукає людину до самодіяльності [21, С. 7]. Варто зауважити, що найважливішим засобом активізації пізнавальної діяльності студентів є раціональне поєднання дидактичної гри (рольова гра, вікторина, кросворд) і навчання; використання ситуативних завдань, що сприяють розвиткові самостійності й активності студентів у здобуванні знань; самостійна робота, що сприяє актуалізації опорних знань.

Педагоги вважають, що для кращого забезпечення пізнавальної активності студентів доцільно використовувати метод програмованого навчання, який сприяє розвитку в студентів самостійного розуміння соціально-педагогічних явищ, індивідуалізує процес навчання. Важливим елементом є алгоритм – струнка логічна послідовність розумових операцій, що передбачає правильність висновків. Узагальнюючи ефективні засоби активізації студентів, зауважуємо, що студент починає активно мислити, якщо:

– педагог уміє добре активізувати попередній досвід шляхом проведення підготовчих вправ, попередніх дослідницьких завдань;

– повідомляє студентам яскраві, незвичайні відомості, факти, заохочує до зіставлення відомого і невідомого;

– у вступній бесіді чи розповіді показує практичне значення нових знань у майбутній професійній діяльності;

– постановка нової теми або спосіб її пояснення здійснюється через ситуацію дидактичної гри;

– раніше відоме порівнюється з тим, що засвоюється, доводиться чиєсь положення чи власна думка;

– розпізнається певний об'єкт за відомими ознаками тощо.

Спостереження показують, що у всіх названих ситуаціях студенти починають розмірковувати, з'являється інтерес і, як наслідок, виникає розумова активність [19, С. 36-38].

Отже, засобів і способів активізації в арсеналі педагога чимало, і треба їх широко й уміло застосовувати, враховуючи при цьому мету заняття, характер матеріалу, рівень підготовки студентів, власні можливості.

Процес активізації навчання вимагає певної спільної діяльності викладача і студента, застосування різноманітних засобів, форм, системи дій, прийомів, спрямованих на розв’язання навчальних завдань. Останнім часом все більше уваги звертається приділяється застосуванню в навчанні передових інформаційних технологій, методів імітаційного моделювання, педагогічної взаємодії тощо.

Найбільш сприятливими для стимулювання пізнавальної активності студентів традиційно вважаються такі форми організації навчально-виховного процесу ВНЗ як семінарські та практичні заняття, практикуми, лабораторні заняття. На нашу ж думку, активізацію пізнання необхідно розпочинати саме під час лекційного заняття, що дозволить уникнути формування у студентів споживацької позиції у навчанні. В системі активізації навчання лекція займає провідне місце, бо лекція – основна форма проведення навчальних занять у навчальному закладі, призначених для засвоєння теоретичного матеріалу.

На думку вчених (Г. Ващенко, А. Гуменюк, Л. Охитина тощо), лекція – це логічно викладений, системно послідовний комплекс усних методів навчання (інформаційне повідомлення, пояснення, розповідь, бесіда), спрямований на реалізацію студентами репродуктивної або продуктивної творчої активності. В своїй структурі лекції базуються на основі поєднання історичного та логічного принципів, а в окремих лекціях можлива перевага одного з них. Зовнішня структура лекції – вступ, виклад, заключна частина. Це необов’язкові складові кожної лекції, однак “логічна стрункість, зіставляння і взаємозв’язків окремих частин лекції – необхідні умови її успіху” [12, С. 34].

Вступ має бути коротким, живим та виразним: функціонально це “камертон”, який має настроїти аудиторію на продуктивну навчальну роботу. В подальшому викладі, як правило, лектор послідовно називаючи свою думку, спрямовує слухачів на розуміння ідей лекції, застосовуючи різні докази правильності науково-теоретичних положень, ілюструючи їх прикладними, цифровими, наочними посібниками. Дуже важко давати короткі узагальнюючі висновки з окремих питань теми. У заключній частині підводиться підсумок, дається необхідне узагальнення, робляться науково-теоретичні і практичні висновки для спрямування подальшої самосійної роботи студентів та створення наукової основи для наступної лекції.

Значну допомогу у визначенні структурі лекції та відборі навчального матеріалу надає план лекції з приблизним розподілом часу з окремих питань. Для кінцевого визначення змісту та структури лекції необхідний конспект різного ступеня деталізації в залежності від досвіду викладача. Для викладача-початківця необхідно мати повний текст лекції. Але в аудиторії викладач не повинен дослівно її зачитувати студентам. Хороші результати при підготовці до лекції дає повний чи фрагментарний запис її на магнітофон з подальшим прослуховуванням для вдосконалення. Рукопис чи конспект може бути використаний під час лекції для довідок чи точного формулювання положень, правил, законів тощо.

Дуже важливо, щоб навчальний матеріал був науковим. Лекція буде мати значну навчальну цінність, якщо матеріал аргументуватиметься  результатами сучасних наукових досліджень. Важливим чинником зацікавленості студентів є поєднання лектором власних наукових результатів, що значно впливає на його авторитет як викладача.

Лекція повинна читатись образно, викладачу необхідно користуватись образами і порівняннями, взятими з реального життя чи народної творчості. Не можна спілкуватися з аудиторією лише мовою цифр, наукових фактів, законів, висновків. Однак, не слід надмірно використовувати “крилаті” вислови, цитати, бо їх надлишок може спричинити втрату самостійної думки лектора. Вирішальне значення для реалізації мети відіграє мова лектора.

Уміння говорити, тримати в напруженні аудиторію – це велике мистецтво, яким оволодівають роками. Природно, що чим складніший зміст лекцій, тим простішою і яснішою повинна бути мова. Разом з тим, не можна в аудиторії говорити завченими, готовими фразами. Мова повинна бути живою і природною, формулювання точними і короткими.

Дуже важливим є темп лекції. Темп лекції виробляється під впливом слухачів. Досвідчений викладач бачить, чи встигають студенти конспектувати, як вони сприймають навчальний матеріал, чи достатньо він керує їх увагою і т. ін.

Узагальнюючи погляди вчених [6; 12; 27; 28; 38] наведемо деякі методичні поради до проведення лекції, які дозволять активізувати увагу студентів. За своїм змістом лекція має відповідати належному науковому рівню. Лекція мусить мати струнку структуру. Вступ, у якому висвітлюється актуальність теми, має мобілізувати увагу учнів і зацікавити їх. План лекцій має допомагати студентам слідувати за думками лектора, легше і ґрунтовніше засвоїти їх. Центральна частина лекції – виклад теми – має, відповідно до плану, послідовно розкрити зміст теми. В заключній частині лектор робить підсумки думок, підкреслює основні твердження лекції. Мова лекції повинна бути правильно як з боку граматичного, так і стилістичного. Форма лекції має бути живою, цікавою.

Лектор має звертати увагу на вимову, яка має бути зразком для студентів, володіти голосом. Лектор повинен звертати увагу на допоміжні засоби мови: інтонацію, міміку, жести. Під час лекції викладач має сидіти, або, краще, стояти, щоб бачити всіх учнів.  Лектор мусить виготовити перед лекцією конспект. Треба звертати увагу і на темп лекції. Лектор мусить тримати повний контакт з аудиторією

Ці вимоги – є комплексом зовнішніх педагогічних умов, які є необхідними, але недостатніми для забезпечення продуктивної навчально-пізнавальної активності студентів на лекції. Ці умови завжди переломлюються через індивідуальні особливості особистості, її діяльність, взаємовідносини між студентами. Ефективність навчання залежить від рівня розумового розвитку студента, його пізнавальних здібностей, відношення до праці, особливостей розумової діяльності.

Значна роль у формуванні продуктивних пізнавальних потреб на лекції належить установці – це готовність до певної активності, спрямованої на задоволення тієї чи іншої потреби. Перед тим як діяти згідно з поставленим навчальним завданням, студент повинен прийти в стан внутрішньої готовності.

Потреба в активних пізнавальних діях виражається установкою “Потрібно!”, “Повинен!”. Значна роль при цьому належить викладачу, його вмінню через впливи та навіювання організувати робочий настрій студентів.

Також важливою умовою формування продуктивних пізнавальних потреб слід віднести організацію усвідомленості сприймання. Сприймання об’єктів, предметів зводиться до їх впізнавання – подумки назвати його, визначити призначення, віднести до певного класу чи виду. Сутність усвідомленості сприймання полягає в тому, що студенти, сприймаючи навчальні об’єкти, предмети намагаються віднайти в них схожість з вже відомим їм, знайти відповідне місце в системі особистих понять і уявлень. Студенти повинні постійно знати, що, з якою метою і як вони повинні сприймати. Цьому сприяють вступне слово, виділення провідних інформативних центрів, пояснення висловлювань, уточнення розумових значень наукових термінів чи маловживаних слів.