Формування пізнавальної активності студентів соціально-педагогічних спеціальностей

3. Пошукову активність, яка характерна для студентів, які виявляють евристичний рівень пізнавальної ініціативності, трансформуючу самостійність, глибоке знання програмного матеріалу, здатність здобути суб'єктивно нову інформацію у процесі самостійної трансформації відомої орієнтовної системи типової дії та побудови суб'єктивно нової орієнтовної основи для розв'язування нетипової задачі.

4. Творчу активність. Вона виявляється через креативний рівень сформованості пізнавального інтересу, творчу самостійність, ґрунтовне знання програмного матеріалу, володіння елементами знань і навичок понад програму, здатність самостійно конструювати об'єктивно нову орієнтовну основу діяльності, у процесі виконання якої одержується об'єктивно нова інформація [14, С. 73-80].

У працях П. Лебедєва, залежно від значення та основної ролі, яку відіграє активність у навчанні, знаходимо такі види пізнавальної активності:  перцептивно-мнемічну, наочно-практичну, операційно-дійову, творчо-пізнавальну, мотиваційну. На думку вченого, твердження деяких авторів (А. Брушлінський, В. Заботін та ін.) про те, що в процесі навчання можлива тільки творча активність, не має достатніх підстав. Він вважає, що творча активність базується на репродуктивній і тісно пов'язана з нею. Прийоми ж активізації недостатньо розроблені як для першого, так і для другого видів активності. Тому розглянемо основні шляхи здійснення в процесі початкового навчання всіх згаданих видів пізнавальної активності.

Перцептивно-мнемічна активність - це головним чином активність сприймання і запам'ятовування знань студентами. Звичайно, в «живому» процесі засвоєння знань сприймання нерозривно пов'язане з осмисленням, проте в навчанні можливі ситуації, в яких сприймання і запам'ятовування виступає на перший план. Це особливо характерно для навчання молодих людей у початкових класах і менш притаманно студентам.

Наочно-практична активність є різновидом перцептивно-мнемічної активності. Вона виявляється в процесі сприймання наочних посібників та практичних дій з предметами вивчення.

Мобілізації уваги студентів, їх інтересу до навчального матеріалу, а також міцності запам'ятовування сприяє наочно-дійова методика вивчення окремих тем з різних дисциплін. Розвитку комунікативних здібностей студентів-майбутніх соціальних педагогів, наприклад, ефективно допомагають спостереження за соціальними процесами у реальному житті. Для цього необхідно давати спеціальні завдання студентам (спостерігати та класифікувати конфліктні ситуації, аналізувати їх структуру; виявляти соціально-педагогічні проблеми; створювати виховні ситуації). Розширюється запас уявлень студентів і в процесі показу та аналізу слайдів, кінофільмів, відео-роликів тощо На основі спостережень в студентів створюється потрібний для розвитку мислення запас уявлень про навколишній світ, а з ними і відповідний соціально-педагогічний словник, яким вони активно користуються в процесі мовлення.

Вагому роль відіграє в процесі навчання операційно-дійова активність, пов'язана з виконанням студентами різних розумових дій у внутрішньому плані.

Водночас зі знаннями дітям та молоді, що навчаються, необхідно засвоїти способи розумової діяльності, тобто правила чи рекомендації для виконання певних розумових дій, вважає П. Лебедєв. Це сприятиме активізації самостійної пізнавальної діяльності студентів. Раціональні прийоми навчальної роботи мають велике значення у формуванні інтелектуальних умінь та навичок. Педагогам треба формувати у молодих людей певні системи таких прийомів: одні з них є специфічними для певної дисципліни, інші, формуючись у різних навчальних предметах, мають загальнодидактичне значення. До останніх автор відносить прийоми встановлення причино-наслідкових зв'язків, формування уявлень, понять, способи розгляду предметів з різних точок зору, розчленовану абстракцію та ін., до них належать також логічні прийоми аналізу і синтезу, узагальнення, порівняння, класифікації, конкретизації, систематизації та. ін.

Отже, дієвість у процесі засвоєння та застосування знань буває «зовнішньою» і «внутрішньою». Опанування  студентами прийомів розумової діяльності формує в них упевненість у своїх силах, виховує «відчуття істинності знань».

Творчо-пізнавальна активність насамперед передбачає розвиток творчої діяльності студентів. На думку психологів та педагогів, вона полягає у самостійному перенесенні знань, умінь та навичок  студентами у нові ситуації, у вишукуванні в навчальному матеріалі проблеми, нової функції об'єктів та їх структури, у комбінації вже відомих способів та в пошуках нових прийомів розв'язання завдань [20, С. 69-70].

Важливе значення в активізації творчої діяльності має проблемність у навчанні, тобто організація самостійної діяльності  студента для здобування нових знань методом розв'язання навчальних проблем.

Мотиваційна активність, або активність мотивації – це стимулювання різних видів пізнавальної активності, формування в студентів позитивного ставлення до засвоєння матеріалу, вироблення вмінь та навичок.

Створенню позитивних внутрішніх мотивів до навчання сприяють насамперед пізнавальні потреби та інтереси. Серед основних прийомів та методів їх формування виділяють такі прийоми: здійснення зв'язку навчання з життям; добір цікавих фактів і матеріалів; використання х дидактичних ігор [20, С. 71-72].

Визначення вище згаданих видів активності дає нам змогу уявити ідеал активної особистості: всебічний, тривалий характер активності у всіх видах діяльності, позитивна мотивація, прагнення до творчої діяльності.

Формування активності в будь-якому виді діяльності відбувається лише в процесі організації певної діяльності. Творча діяльність – це найвища форма людської діяльності, активна взаємодія людини з навколишнім світом, у результаті якої людина цілеспрямовано змінює цей світ і створює щось нове, яке до цього не існувало і має суспільне значення.

Отже, у процесі творчої діяльності змінюється не тільки довкілля, але й, що особливо важливо, змінюється сама людина, розвиваються її духовні сили і здібності. Творча людина здатна здобувати знання самостійно, а не тільки отримувати їх у готовому вигляді, а потім застосовувати у вирішенні нових завдань. Ось чому творчій навчально-пізнавальній діяльності студентів належить особливе місце у навчальному процесі, оскільки якраз творча діяльність, як найбільш продуктивна, має великі можливості для розвитку особистості [14, С. 73-74].

Недостатньо розроблено в дидактиці питання про емоційні прийоми стимулювання пізнавальної активності студентів. Відомо, що емоційний виклад матеріалу вчителем значно ефективніший за байдужий, який викликає гальмівні процеси в корі великих півкуль головного мозку. Варто звернути увагу на умови, за яких в процесі навчання виникають позитивні емоції та почуття в студентів (почуття задоволення, любові до навчання, почуття нового і т. ін.).

Важливо також акцентувати увагу на проблемі активізації навчально-пізнавальної діяльності, адже вона є однією з найактуальніших на сучасному етапі розвитку вищої школи, від неї залежить ефективність навчання: свідоме і міцне здобуття знань, перетворення знань у переконання, розвиток інтересу до навчальної діяльності, самостійність думки та практичних дій студентів. Активізація навчально-пізнавальної діяльності – «це процес, спрямований на посилену спільну навчально-пізнавальну діяльність вчителя і студентів, на спонукання до її енергійного цілеспрямованого здійснення, на подолання інерції, пасивності та стереотипних форм викладання і навчання» [43, С. 135].

Головна мета активізації – поліпшення якості навчально-виховного процесу, яке досягається формуванням активності та самостійності студентів.

Сам процес формування активності й самостійності вимагає певної спільної діяльності студентів і викладача.

Активізація пізнавальної діяльності вимагає застосування різних методів, засобів, форм навчання, які спонукають особу до виявлення активності. Для цього потрібна така організація процесу пізнання, в якій об'єкт пізнання був би включеним у сферу діяльності студента і діалектична взаємодія між ними створювала б передумови виявлення активності особистості. На заняттях це можуть бути ситуації, в яких студент повинен:  захищати свою думку, наводити на її захист аргументи, докази, користуватися здобутими знаннями; ставити запитання викладачеві, товаришам; з'ясовувати незрозуміле, поглиблювати процес пізнання; рецензувати відповіді товаришів, твори, інші творчі роботи, вносити корективи, давати поради; ділитися своїми знаннями з іншими; допомагати товаришам, коли вони відчувають утруднення, пояснювати незрозуміле; спонукати студентів знаходити не одне лише рішення з декілька самостійно зроблених; практикувати вільний вибір завдань, переважно пошукових, творчих; створювати ситуації самоперевірки, аналізу особистих пізнавальних і практичних дій; урізноманітнювати діяльність, включати в пізнання елементи праці, гри, цікавинки, художньої, громадської та інших видів діяльності; викликати інтерес до колективної діяльності, на основі якої відбувається формування активної позиції членів колективу.

Педагоги-дидакти вважають, що основними засобами пізнавальної діяльності є: проблемний підхід у навчанні; самостійна робота студентів; раціональне поєднання дидактичної гри і навчання; застосування наочності, схем, опор, текстів-опор; використання ситуативних завдань; програмоване навчання. Вони також звертають увагу на те, що зараз виникли нові дидактичні методи, які сприяють формуванню пізнавальної активності. Основні з них такі: інформаційно-проблемний виклад; проблемно-пошуковий метод;  дослідницький метод.

Варто наголосити, що для активізації навчання необхідне глибоке розуміння викладачем можливостей тих чи інших засобів збудження активності студентів даної групи, точне врахування рівнів їх розвитку, щоб правильно визначити співвідношення між репродуктивною і пошуковою діяльністю.

Педагог з передавача інформації повинен стати організатором пізнавальної пошукової діяльності студентів, а студент – активним співучасником педагогічного процесу.

1.3. Чинники стимулювання пізнавальної активності студентів майбутніх соціальних педагогів у різних формах навчально-виховної діяльності

В умовах сьогодення формування нової парадигми професійної підготовки вимагає більш цілеспрямованого впливу на студентів та посилення їх навчально-пізнавальної діяльності. Педагогічною наукою накопичено значний досвід щодо активізації навчально-пізнавальної діяльності студентів. Однак, відомі педагоги, психологи й дидакти мають різні погляди щодо стимулювання пізнавальної активності.

Можна виділити два сучасних підходи до здійснення активізації навчально-пізнавальної діяльності студентів. Одні автори розглядають активізацію пізнавальних інтересів як діяльність студентів на окремих етапах навчального процесу за умов використання різноманітних форм і методів навчання (А. Вербицький, А. Вергасов, В. Перевозкіна, В. Рибальський, А. Смолкін та ін.).

Друга частина авторів вважає активний пізнавальний інтерес рисою особистості, тобто передбачають створення необхідних і достатніх умов, які сприятимуть підтримці активності студентів протягом всього освітнього процесу. Тоді пізнавальний інтерес набуває стійкого характеру і стає особистісною якістю студента як суб’єкта навчально-пізнавальної діяльності (Л. Аврамчук, Л. Богоявленська, І. Ільясов, О. Конопкін та ін.).

Кожен з цих підходів є доцільним і важливим. Не дивлячись на наявність різних підходів до здійснення активізації навчально-пізнавальної діяльності, дослідники цієї проблеми погоджуються в одному, що активізація – це й процес, й результат стимулювання активності особистості студентів за рахунок знаходження оптимального співвідношення між традиційними та інноваційними педагогічними методами, організаційними формами й засобами в сучасній освіті.

На думку Т. Шамової, використання обох підходів в діалектичній єдності дозволяє сформувати єдину точку зору на поняття сутності пізнавальної активності, яку необхідно розглядати і як мету діяльності, і як засіб її досягнення, і як результат [41].

З. Слєпкань вважає «що активізація навчально-пізнавальної діяльності студентів розуміється як цілеспрямована діяльність викладача, спрямована на розробку і використання такого змісту, форм, методів, прийомів і засобів навчання, які сприяють підвищенню пізнавального інтересу, активності, творчої самостійності студентів у засвоєнні знань, формування навичок і вмінь, застосування їх на практиці. Це напрямок діяльності студентів на пошуки вдосконалення нових знань» [36, 64].

В процесі активізації навчально-пізнавальної діяльності студентів та розвитку особистих здібностей і нахилів велику роль відіграє мотивація діяльності та створення відповідної ціннісно-мотиваційної сфери. Виняткову важливість мотивації в розвитку інтелекту підкреслює К. Ізард: «вона необхідна для творчості» [33, С. 453-455].

Уперше слово «мотивація» вжив німецький філософ А. Шопенгауер в статті «Чотири принципи достатньої причини». Потім цей термін міцно увійшов у побут для пояснення причин поведінки людини. Мотивацію досягнень почали вивчати у 40-х роках XX століття психологи Г. Маррей та Давид К. Мак Клелланд.

Проблема мотивації навчання давно стоїть і перед педагогічною теорією та практикою. Ще Я. Коменський писав, що всіма можливими засобами треба запалювати в дітях палке прагнення до знань та навчання.

Велику увагу питанням формування мотивації до навчання приділяли Ю. Бабанський, Г. Бевз, В. Вергасов, А. Маркова, А. Маслоу, М. Махмутов, С. Рубінштейн, М. Скаткін, Г. Щукіна та ін. Зокрема, О. Реан, Т. Андреєва і Н. Кіреєва, доводять, що висока позитивна мотивація може компенсувати відсутність високих здібностей, а І. Ільїн визначив найважливіші фактори, які значно впливають на формування позитивних мотивів до навчання.

Багато уваги цій проблемі приділяли психологи П. Гальперин, Н. Менчинська, В. Ямницький та ін. За твердженням В. Бережної і О. Хоменко «серед усіх існуючих мотивів можна виділити первинні (що зумовлені фізіологією), загальні (природжені, але не зумовлені природою) та вторинні (набуті). Домінують вторинні мотиви, серед яких ключовими є мотиви влади, досягнень, статусу та безпеки» [25, С. 16].

Аналіз наукової літератури показує, що у дослідників немає єдиної думки щодо класифікації мотивів професійної мотивації. Ми схиляємося до думки, що професійні мотивації можна розподілити за факторами впливу, а саме: на психологічні та соціально-психологічні. До психологічних факторів ми відносимо об’єктивні, тобто вікові особливості, типологічні особливості особистості та суб’єктивні. Соціально-психологічні фактори – це фактори, що характеризують виховне і професійне середовище особистості. Виходячи з цього, до складу умов формування професійної мотивації ми включаємо як психологічні, так і соціально-психологічні фактори. Під мотивацією розуміємо систему психологічних факторів, що визначають активність навчально-пізнавальної діяльності студентів з витратою зазначених зусиль на рівні старанності, сумлінності, наполегливості прагнення до самоудосконалення для досягнення поставленої мети. Слід підкреслити, що для кожної окремої особистості мотиви можуть бути по різному співвіднесені один з одним, взаємодіяти, виступати, як головні та підрядні.