Динаміка політичної довіри сучасних українських громадян

Передбачуване людиною майбутнє, що спрямовує та формує її поточну поведінку, існує, зрештою, лише в її уяві і за необхідності відрізняється від послідовності реальних подій,  що розгортаються в об’єктивній реальності з плином часу.  Саме такі розбіжності між внутрішніми проекціями та зовнішніми обставинами відображаються в концепції невизначеності. Під невизначеністю розуміють як стан навколишнього світу, що породжує потребу в довірі, так і розрив у його осмисленні, що усувається завдяки довірчим відносинам. Дотримуючись інтелектуальної традиції,  закладеної

Ф. Найтом,  невизначеність,  на відміну від ризику,  зазвичай трактують як стан, у якому розподіл можливих подій є невідомим. Ф. Найт вважав, що суб’єктивні оцінки ймовірностей є припустимими навіть у ситуації невизначеності,  забезпечуючи,  таким чином,  агентів хоча б частковим знанням, необхідним для прийняття рішень

[10, с. 13]. Коли спостерігається дефіцит надійних свідчень,  довіра виступає гарантом того, що бажаний хід дій буде наявним у неопізнаному майбутньому, так само, якби він був гарантований у невідомому минулому.

Крім виявленого ключового елемента довіри – невизначеності, критеріями оцінювання її рівня можуть бути також передбачуваність, наявні ресурси, добровільність,  результативність і наслідки,  залежність та вигода [10, с. 14]. Щодо передбачуваності, то вона існує, як правило, у таких довірчих відносинах, коли між їх учасниками вже є певний досвід взаємодії, адже передбачуваність дає змогу суб’єктам не підтримувати постійно високий рівень пильності один до одного. Як бачимо, між довірою та передбачуваністю існує прямо пропорційна залежність:  рівень довіри тим вищий,  чим більш передбачуваним є рівень безпеки та надійності налагодженого контакту. Зрозуміло, що налагодження довірчих відносин відбувається задля якоїсь конкретної мети, тобто для забезпечення надійного стану певних ресурсів як об’єкта довірчих відносин  (чи то матеріальних, чи то духовних). Тому чим більшого ризику пошкодження або втрати зазнають наявні ресурси, тим більшим є загальний ризик і, відповідно, тим вищими є вимоги до довіри.

Довіряючи,  індивід ризикує,  проте цей ризик є добровільним і пов’язаний із процесом прийняття рішення. На думку Д. Гамбетти, довіра як очікування сприятливої чи хоча б не негативної поведінки в умовах, коли ця поведінка є непідконтрольною, дає змогу подолати невпевненість, зумовлену нестачею інформації про партнера [10, с. 14].

Як уже зазначалось вище,  існує також зв’язок між рівнем ризику надання довіри/недовіри, результативністю та наслідками. Так, високий рівень ризику при позитивному результаті призводить до встановлення високого рівня довіри,  при негативному –  низького.  Середні ризики у випадку успіху призводять до середнього рівня довіри, а у випадку неуспіху – до низького.

Низький рівень ризику,  незалежно від результатів,  визначає низький рівень довіри. Таким чином, незважаючи на початковий рівень ризику, негативний результат взаємодії закономірно призводить до падіння довіри. Тільки високий рівень ризику й позитивний результат призводять до високого рівня довіри.

Що стосується присутності в довірчих відносинах понять  “залежність” та  “вигода”,  то довіру доцільно розуміти як наслідок оцінювання одним суб’єктом цих відносин міри залежності від іншого та як потенційну вигоду від прийняття рішення про довіру.

З вищесказаного випливає, що поняття  “довіра” тісно пов’язане з іншим поняттям – “ризик”. Вивченню сутності довіри в такому ракурсі приділив багато уваги

П. Штомпка відзначає, що “довіряти” – означає діяти так, ніби ризику й не було. Разом з тим виявлення довіри пов’язане з ризиком, з рядом несприятливих обставин. Зокрема, це може бути: ризик невиправданих очікувань від дій інших; ризик отримання моральної травми в результаті невиправдання довіри тощо. Проблема довіри з’являється у випадку невизначеності та неконтрольованості майбутнього,  тобто вона є необхідною тоді, коли немає впевненості в повному контролі над майбутніми подіями, що залежать від людських дій [11, с. 10–11].

Соціолог вважає довіру ставкою стосовно майбутніх непередбачуваних дій інших. Виходячи із цього, довіра передбачає два основних компоненти: особливі очікування  (як буде вести себе інший у певній майбутній ситуації) та впевненість у дії (ставка). Тому і ризики можуть бути виправданими та невиправданими – залежно від рівня ризику (ймовірність виграти або програти) і ставки (цінність того, що може бути втраченим чи набутим) [10, с. 17].

На думку вченого, у сучасному світі  “профіль ризику”, як об’єктивно, так і суб’єктивно, є вираженим дужче, ніж будь-коли раніше. Серед об’єктивних факторів він називає такі:  універсалізація,  глобалізація,  інституціоналізація  (поява організацій, що  “грають” на ризику, зокрема спортивних,  страхових, інвестиційних тощо) та інтроспективність ризику  (поява та інтенсифікація ризику як ненавмисних побічних результатів людських дій та  “ефектів бумерангу”).

Серед факторів, що роблять ризик суб’єктивно більш помітним, можна назвати такі: більша чутливість до загроз та небезпек  (зникнення магічних і релігійних виправдань та раціоналізацій);  більша обізнаність про загрози (підвищення освітнього рівня); більше визнання обмеженості компетентності та багаторазові порушення у роботі  “абстрактних систем” (Е. Гідденс) – тих комплексних, великих технологічних утворень, принципи роботи яких є непрозорими для звичайних людей, але від надійності яких залежить їх повсякденне життя  (транспорт, телекомунікації, фінансові ринки, ядерні виробництва тощо) [12].

П. Штомпка підкреслює, що довіра в цілому виконує позитивну функцію для того, хто довіряє, для того, кому довіряють, для їх відносин, для групи, організацій та ширших спільнот [10, с. 18]. Вона звільняє і мобілізує людську дію, сприяє підвищенню творчого, інноваційного, підприємницького активізму до інших людей; знижує невизначеність та ризик, пов’язані з людськими діями, і нарешті, як зазначив Н. Луман, “можливості дії зростають пропорційно до зростання довіри” [13, с. 132]. 
 
 

2.3 Провідні теоретичні обґрунтування детермінант довіри.

На думку більшості вчених, в соціології виділяються дві провідні теоретичні традиції пояснення детермінант довіри: культурологічна та інституційна, у кожній з яких ще виділяється два рівні аналізу детермінант довіри: мікрорівень і макрорівень. На мікрорівні основний акцент робиться на окремій особистості, особливості її соціалізації, сприйняття, оцінок. Базова теза мікрорівневих теорій довіри до політичних інститутів полягає в тому, що довіра відрізняється серед членів певного суспільства в силу того, що у всіх різні умови соціалізації, норми і цінності. Аналіз факторів довіри на макрорівні передбачає розгляд, в першу чергу, культурних особливостей і

попереднього досвіду жителів країни в цілому. Основною тезою макрівневих теорій є положення про те, що всі члени певного суспільства довіряють або не довіряють політичним інститутам. Звичайно ж, абсолютно у всіх членів суспільства не може бути однаковий рівень довіри / недовіри політичним інститутам, але макрорівневі теорії роблять акцент на тому, що середній рівень довіри / недовіри варіює в залежності від країни.

Прихильники культурологічних теорій (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Інглехарта,

Р. Патнем, М. Фолі, Б. Едвардс, Р. Джекмен, Р. Міллер, М. Леві) виходять з того, що довіра до політичних інститутів визначається зовнішніми (екзогенними) по відношенню до них факторами. Воно виникає поза політичної сфери, з глибоко укорінених переконань людей, загальних орієнтацій, культурних норм, що виникли на ранніх етапах соціалізації, і є наслідком того, наскільки люди довіряють один одному взагалі [14].

Таким чином, з точки зору прихильників культурологічної точки зору, політична довіра є продовження, свого роду проекція міжособистісної довіри, сприйнятї в ранній період життя і виявляє вплив на подальші індивідуальні оцінки діяльності уряду. Таким чином, міжособистісна довіра

розглядається як основа формування політичної довіри [17, с. 474]. На думку Р. Патнема, завдяки міжособистісній довірі, люди більш схильні формувати як формальні, так і неформальні інститути. Міжособистісна довіра "вихлюпується" в суспільство і створює "національну мережу інститутів,

необхідних для уряду "[17, с. 474].

У рамках культурологічних концепцій політична довіра розглядається як складова соціального капіталу. В рамках даних теорій довіра суспільства розглядається як одна з передумов ефективності діяльності уряду та успішної роботи демократії [17, с. 474] і економічного благополуччя [16].

Розглянемо відмінності культурологічних теорій довіри в залежності від рівня проведеного аналізу.

Макрокультурологічні теорії підкреслюють, насамперед, подібність загальних тенденцій і характеристик національних традицій, норм і цінностей, у той час як мікрокультурологічні теорії довіри фокусують увагу на відмінностях індивідуального досвіду соціалізації як основного джерела різноманітності характеристик політичної довіри в різних країнах. Концепція соціалізації використовується для пояснення різного впливу культури на процес формування довіри у окремої особистості, що пояснює розбіжності в рівні довіри до політичних інститутів на індивідуальному рівні [17, с. 474].

Культурологічні теорії детермінант довіри до політичних інститутів піддаються справедливій критиці з боку деяких авторів. Так, наприклад,

Ф. Фукуяма говорить про подібність рівня міжособистісної довіри в суспільних групах у різних суспільствах, тоді як "радіус довіри", під яким розуміється ефект розширення міжособистісної довіри до масштабу довіри до політичних інститутів, істотно розрізняється в різних культурах [16].

Р. Роуз і В. Шлапентох говорять про те, що суспільна довіра дарується тепер не політичним інститутам, а суспільно-політичним групам, таким чином формується суспільство "Пісочного годинника" (Р. Роуз) [17, с. 474]. К. Ньютон вважає, що спостерігаються значні відмінності в природі міжособистісної і політичної довіри, і зв'язок між ними насправді слабкий [17, с. 474]. Також

А. Селигман дотримується точки зору, згідно якої міжособистісна довіра і довіра до політичних інститутів принципово відрізняються і одне не може виникати з іншого [15]. На думку Дж. Брема і У. Рона, зв'язок між політичною і міжособистісною довірою існує, але цими вченими додатково вводиться зворотний вектор зв'язку, у порівнянні з трактуванням, прийнятим в культурологічних теоріях: політична довіра чи недовіра впливає на міжособистісну довіру, причому цей вплив може бути сильніший, ніж вплив міжособистісної довіри на довіру до політичних інститутів. Е. Мюллер і

М. Селігсон навіть стверджують, що "міжособистісна довіра виявляється скоріше продуктом демократії, а не її причиною» [17, с. 474].

Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що найбільш вразливою ланкою є положення про перехід міжособистісного довіри на рівень політичної довіри.

Прихильники інституційних теорій (Дж. Колеман, П. Дазгупта, К. Оррен, С. Скоуронек, К. Шепсл, Д. Старк) припускають, що політична довіра має політичне походження (акцент на ендогенної (Внутрішньої) природі) і є наслідком успішності роботи політичних інститутів. Довіра має раціональні підстави, вона залежить від оцінки громадянами роботи інститутів влади, обраного урядом політичного та економічного курсу [14]. Згідно з положеннями інституційних теорій, міжособистісну довіру і довіру до політичних інститутів розглядаються як практично незв'язані між собою елементи, що існують як би в паралельних площинах, що мають різну природу і походження.

Положення про ендогенності і раціональності довіри розробляється в рамках теорії раціонального вибору і включає найважливіший постулат даної теорії про корисність та ефективності діючих політичних інститутів. Логіка теорії така, що інституційна довіра суспільства розглядається як наслідки, а не причини ефективності діючих політичних інститутів [14]. Ефективно діючі політичні інститути генерують довіру, а неефективно діючі, відповідно, - недовіру суспільства.

Інституційні теорії довіри, як і культурологічні теорії, різняться в залежності від рівня проведеного аналізу - автори виділяють макроінстітуційні і мікроінстітуційні теорії.

Причому, як макро-, так і мікроінстітуційні теорії в свою чергу поділяються на дві групи в залежності від ступеня акцентування уваги або на політичному, або на економічному аспекті діяльності політичних інститутів.

Макроінстітуційніе теорії довіри акцентують увагу на таку проблему, як загальні показники ефективності політики щодо забезпечення розвитку макроекономіки та демократизації, ефективності управління та зниження корупції і т.д. У країнах "старої" демократії, де характер і структура політичних інститутів усталилися і є незмінними, населення, в першу чергу, оцінює економічний аспект діяльності політичних інститутів, так як, передбачається, що політичний аспект діяльності не викликає особливої ​​уваги через свою явну благополучність. У країнах "молодої" демократії на рівень довіри населення до політичних інститутів в рівній мірі вплив мають, як політичний, так і економічний результат їх діяльності [17, с. 476].