Динаміка політичної довіри сучасних українських громадян

• класичний етап розвитку соціології політики (друга половина XIX ст. — 20-ті роки XX ст.), що поділяється на універсалістський (з сер. XIX ст. — перша пол. XX ст.) і емпірико-прикладний (з 20-х років XX століття).

Універсалістський, пов'язаний з утворенням цілісних соціологічних  концепцій суспільства, влади і  політики, пізнанням усталених причинних  зв'язків між політикою та іншими явищами суспільства. Відбувається утворення цілісних соціологічних концепцій суспільства, влади та політики; пояснення політики крізь призму соціальних взаємодій та інтересів. Розвиток позитивного, історико-соціологічного, порівняльно-організмічного, психологічного методів соціології. Основні представники: Конт Огюст — "фазиси інтелектуального розвитку", концепція еволюції суспільного устрою;

позитивний  метод; Мілль Джон Стюарт — концепція "суспільного інтересу" та ліберальної  держави; Спенсер Герберт — концепція  еволюції суспільства; концепція політики як інституту; Маркс Карл та Енгельс Фрідріх — концепції суспільно-історичного процесу, суспільних формацій, революції, класової боротьби, класових партій; Дюркгейм Бміль — концепція "суспільної солідарності"; Вебер Макс — концепції "соціальної дії", "легітимного порядку", "панування" бюрократії; Парето Вільфредо — концепції соціальної системи та політичної еліти; Моска Гаетано — концепція правлячого класу; Острогорський Максим — перша концепція політичної партії; Костомаров Микола — концепція федеративної держави; Драгоманов Михайло — концепція походження держави і права, концепція "громади"; Ленін Володимир — концепція держави, пролетарської революції та диктатури пролетаріату; Мікелс Роберт — концепція політичної партії, "залізного закону олігархії"; Тард Габріель — психологічна концепція суспільства, концепція "натовпу"; Фрейд Зігмунд — психоаналітична концепція лідерства; Юнг Карл Густав — концепція "архетипів колективного несвідомого" та "ірраціональних вождів"; Бентлі Артур — концепція "суспільних тисків та груп інтересів"; Грушевський Михайло — концепція держави та національна політична доктрина; Липинський В'ячеслав — типи політичної влади. Концепція "класократії";[3, с. 56]

Емпірико-прикладний — розвиток методології емпіричних соціологічних досліджень явищ політики, увага до особливостей поведінки людини у сфері політики. Характерно повернення до людини як суб'єкта, учасника політичного процесу. Обгрунтування методів емпіричних досліджень політичної поведінки та процесів; соціологічні дослідження окремих проблем політичної сфери. Великий внесок зробили такі вчені: Меріам Чарлз — емпіричні дослідження політичної поведінки; Ліппман Уіліям — концепція "громадської думки"; Райт Квінсі — обґрунтування кількісних методів дослідження політики; Зігфрид Андре — геодемографічна концепція політичної поведінки; Лассуел Гарольд — концепції соціальних установок, політичної поведшки, політичних комунікацій, впливу засобів масової комунікації на формування символіки політичної влади; Лазарсфельд Пол — кількісні методи дослідження політичної поведінки та громадської думки; Доунс — концепція раціонального актора.[3, с 57]

• Посткласичний етап, протягом якого сталося визнання плюралістичності знання про політику та методів її дослідження ролі не тільки політичних режимів та структур, а й людської свідомості, дії та культури, випадкових факторів у політичному процесі; орієнтація на зв'язки між макро- та мікросвітом політичних взаємодій. Цей етап також поділяється на період фундаменталізації та плюралізації знання (з 50-х – до початку 80-х років XX ст.) і Постмодерністський (з 80-х роківXX ст.).

В період фундаменталізації та плюралізації знання акцент робиться на проблематику функціонування та змін політичних систем та режимів. Важливою є роль культури у політичному житті. Велика увага приділяється процесам модернізації. З’являються порівняльні дослідження політичних систем та режимів. Представники: Маркузе Герберт – концепція "одномірної людини"; Поппер Карл — концепція "відкритого суспільства"; Парсонс Толкотт — концепція соціальної системи; Дарендорф Ральф — концепція класового та політичного конфлікту у демократіях; Дюверже Моріс — концепції політичного режиму та сучасної політичної партії; Сарторі Джованні — порівняльний аналіз політичних партій; Алмонд Габріель — концепції політичної системи та громадянської політичної культури; Істон Девід — концепція політичної системи та політичної поведінки; Дал Роберт — плюралістична концепція демократії, концепція поліархії; Лейпхарт Арент — концепція демократії у багатоскладових суспільствах; Козер Люїс — політичні аспекти соціального конфлікту.[3, с.58]

У постмодерністський період дослідники прагнули до синтезу теорій та методологічних підходів, якісних та кількісних методів дослідження. Вони визнали взаємний вплив людської дії, соціальних структур та культур на політичний процес. Відбувся перегляд класичних концепцій демократії, громадянського суспільства, політичного розвитку та системних змін. Найвідоміші дослідники цього періоду: Фуко Мішель — концепції реалізації влади, дискурсів; Ролз Джон — концепція справедливості; Луман Ніклас — концепції аутопоетичної системи, влади; Гідденс Ентоні — концепції структурації, "третього шляху" у сучасній політиці; Бурд'є П'єр — концепції політичного поля, легітимації дискурсів, символічної боротьби; Хіглі Джон — концепція демократичного елітизму; Габермас Юрген — концепції де-ліберативної демократії, "активної громадськості".[3, с. 60] 

1.3Теоретико-методологічні підходи до вивчення політичних феноменів

Методологія — це вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати? Методологічний інструментарій оснащення політичної науки — різноманітний, він охоплює загальнотеоретичні, загальнологічні та емпіричні методи дослідження. Група загальнотеоретичних методів сучасної політології охоплює соціологічний, культурологічний, нормативний, функціональний, біхевіористський, структурно-функціональний, системний, інституціональний, антропологічний, психологічний, діяльнісний, критико-діалектичний, історичний, термінологічний підходи. [4, с. 46]

Соціологічний підхід — це аналіз політики "від  суспільства", з'ясування соціальної обумовленості політичних явищ, впливу на політичну систему відносин, що складаються в інших соціальних підсистемах.

Культурологічний  підхід, як окремий вияв соціологічного методу, розкриває обумовленість політичної системи сукупністю культурних чинників, і залежність від політичної культури.

Нормативний (нормативно-ціннісний) підхід вимагає  здійснювати оцінку політичного  через етичні норми й цінності та з'ясовувати значення політичних явищ для суспільства і особистості з позиції поєднання суспільного й індивідуального блага, свободи, добробуту тощо.

Функціональний  підхід полягає у вивченні залежностей  між політичними явищами, окресленими  в досвіді, — взаємозв'язків між рівнем економічного розвитку і політичною активністю населення, між кількістю партій і виборчою системою тощо.

Біхевіористський  метод передбачає вивчення поведінки  окремих осіб та груп і вимагає  експліцитності (зрозумілого пояснення) й верифікації (достовірності) напрацьованих теоретичних знань практичним досвідом.

Структурно-функціональний метод розглядає політику як цілісність, систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення  і виконує певні функції, спрямовані на задоволення потреб системи.

Системний підхід передбачає аналіз політики як складноорганізованого, саморегульованого  механізму, що перебуває в безперервній взаємодії з навколишнім середовищем  через "вхід" і "вихід" системи.

Інституціональний підхід полягає у вивченні інститутів, за допомогою яких здійснюється державна влада, тощо.

Антропологічний підхід походить з обумовленості  політики не соціальними чинниками, на відміну від соціологічного, а  природою людини як родової істоти з оригінальним набором основних потреб.

Психологічний підхід схожий на антропологічний, але, на відміну від нього, розглядає  не людину взагалі, а конкретного  індивіда, враховуючи його родові характеристики, соціальне оточення, суб'єктивні  механізми поведінки, типові психологічні мотивації та роль підсвідомого чинника у його поведінці.

Діяльнісний підхід розглядає політику як циклічний  процес, що має певні етапи та стадії.

Критико-діалектичний підхід полягає у вивченні суперечностей  у політичних явищах та інститутах як джерела їх руху та соціально-політичних змін.

Історичний  метод дає змогу дослідити  виникнення, формування і розвиток процесів та явищ у хронологічній  послідовності з метою виявлення  внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей  та суперечностей, притаманних об'єктові дослідження.

Загальна  кількість методів, які застосовують у політичній науці, — надзвичайно  велика. Та лише органічне поєднання  можливостей різних методів допомагає  фахівцям усебічно і максимально  об'єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне рішення, співвідносне з призначенням науки. [4, с. 55-56]  
 

Розділ  ІІ. Довіра як предмет  політичної соціології

2.1 Поняття  політичної довіри

У філософському  розумінні "довіра" - це полюс у  системі координат повсякденного  людського існування. Етимологічно "мати довіру" (латин. - credo) означає "серце даю", або "серце кладу" [5, с. 66]. Це одна із найперших категорій, яка формується у людини з її приходом у світ, ключовий критерій, на підставі якого індивід пізнає навколишню дійсність, аналізує її. Проблема довіри займає ключове місце при аналізі поведінки людини в складних ситуаціях взаємодії, наприклад, при вивченні міжособистісних конфліктів, соціальної напруженості в суспільстві. В останньому випадку одним із найважливіших чинників, що викликає соціальну напруженість, вважається недовіра до влади.

Поняття "довіра" у публічному управлінні завжди передбачає наявність щонайменше двох сторін у здійсненні взаємодії  влади з громадськістю. Під політичною довірою ми розуміємо такий формат двостороннього взаємозумовленого зв'язку двох або більше рівноправних суб'єктів, який характеризується відповідністю цілей діяльності об'єкта і суб'єкта політики, визнання можливостей суб'єкта задовольнити потреби об'єкта [6, с. 165].

Довіра, яка спочатку формується в міру міжособистісної взаємодії й співпраці в рамках формальних і неформальних інститутів громадянського суспільства, згодом стає основою для створення не тільки загальнонаціональної мережі інститутів громадянського суспільства, але й сприяє посиленню довіри до політичних інститутів, які діють, що сприяє формуванню громадянської культури.

Підтвердження цього знаходимо в концепції  Т. Парсонса, згідно з якою, довіра є  однією з умов, що забезпечують суспільну  стабільність. Проблема довіри розглядається  науковцем у рамках концепції взаємообмінів ресурсами між підсистемами суспільства. Зокрема, у взаємообмінах із підсистемою інтеграції політика обмінює зобов'язання ефективної реалізації колективної мети на довіру соціуму. Довіра виборців виступає як своєрідне кредитування політики [7, с. 2426].

Досліджуючи феномен довіри, неможливо не звернутися до праць 

Дж. Коулмена, Р. Патнема та Ф. Фукуями. На їх думку, довіра є, перш за все, соціальним капіталом, безпосередньою основою побудови суспільних відносин. Тобто соціальний капітал -це щось інше, ніж "людський капітал" -знання й навики конкретного індивіда, здібності до спілкування. Людський капітал використовується особисто, маючи приватну мету. Соціальний же капітал формується соціальними відносинами, він "менш відчувається, оскільки існує тільки у взаємостосунках індивідів" [8, с. 126].

Як вважає Ф. Фукуяма, особливу роль у забезпеченні ефективності політичних демократичних  інститутів відіграє соціальний капітал. Інакше кажучи, довіра - це відмова від  завдання збитку, чесна поведінка у дусі співпраці, готовність до взаємодії та взаємодопомоги [9, с. 167].

На думку  більшості науковців, поняття довіри спрямовано на очікування певної поведінки  з боку об'єкта довіри, найчастіше - очікування виключно добрих намірів від партнера по взаємодії. Як правило, довіра надається тим, хто демонструє своєю поведінкою, що заслуговує цього. Партнеру по взаємодії приписується те, що він при нагоді докладе всі зусилля для того, щоб застерегти від можливої шкоди того, хто йому довіряє. В цю ознаку вкладаються такі властивості, як розуміння, чесність, виконання обіцянок, сприяння, підтримка, допомога, вірність, відвертість тощо. Довіра до влади є вираженням сподівання, що органи публічної влади діятимуть на благо народу, задовольнятимуть нагальні інтереси та потреби суспільства. 

2.2 Критерії  оцінювання рівня довіри