Паливно-енергетичний комплекс України

Підсумовуючи вищенаведене, можна визначити, що запропоновані  ініціативи значною мірою закріплюють  домінуюче положення експортерів  ПЕР, гарантуючи їм вільний доступ до енергетичних ринків, технологій, інвестицій тощо, при цьому зменшуючи вплив  споживачів і транзитерів ПЕР (у першу чергу України) на забезпечення глобальної енергетичної безпеки, зводячи їх роль до простих виконавців.

Серед інших стратегічних партнерів України – виробників ПЕР –  необхідно відзначити країни Каспійсько-Центральноазійського регіону (Азербайджан, Казахстан, Туркменістан та ін.). На відміну від Росії, ці країни дещо обмежені в можливостях експорту наявних енергетичних ресурсів, у першу чергу, через відсутність диверсифікованих шляхів їх постачання на енергетичні ринки (здебільшого основні обсяги постачання ПЕР контролюються Росією або проходять її територією). У таких умовах стратегічні пріоритети цих країн спрямовані на розробку та ефективну реалізацію альтернативних маршрутів транспортування ПЕР не тільки в Європу, а й у східному напрямку (Китай). У той же час, не зважаючи на аналогічну зацікавленість й України в наявності альтернативних маршрутів транспортування ПЕР в Європу, неодноразові контакти та домовленості на вищому рівні, практична реалізація таких проектів відбувається дуже повільно.

Щодо стратегії забезпечення енергетичної безпеки Європи, то у документі Європейської комісії „Енергетична політика Європи” [9] визначено, що Європа стає все більш залежною від імпорту ПЕР. Так, якщо в дійсний час залежність від імпорту енергоресурсів в Європу складає 50 % від загального його споживання, то до 2030 року ця залежність сягне вже 65 % (залежність від імпорту газу збільшиться з 57 % до 84 % (2030 р.), а нафти – з 82 % до 93 % (2030 р.). Безумовно таке становище несе в собі як політичні, так і економічні ризики. Крім того, значно зросте тиск на глобальні енергетичні ринки, що робить ситуацію ще більш напруженою, виходячи з того, що механізми щодо забезпечення солідарності між державами-членами спільноти в разі енергетичної кризи відсутні (деякі країни-члени ЄС значною мірою або повністю залежать від єдиного постачальника ПЕР).

Передбачається, що Європейська  енергетична політика повинна підкріплюватися  суттєвим скороченням негативного  впливу на навколишнє середовище (в  якості мети ЄС на глобальному рівні, у разі прийняття відповідних заходів на міжнародному рівні, передбачається скорочення викидів парникових газів для промислово розвинутих країн на 30 % порівняно з 1990 р. до 2030 і до 50 % до 2050 р.). ЄС бере на себе зобов'язання в будь-якому випадку скоротити викиди парникових газів принаймні на 20 % до 2020 р.

Європейська енергетична  політика повинна базуватися на трьох  головних напрямах [9]:

· обмеження зовнішньої вразливості ЄС при імпорті ПЕР;

· проведення подальшої  лібералізації внутрішніх енергоринків, що сприятиме подальшому економічному розвитку ЄС, створенню нових робочих місць та забезпеченню надійності енергопостачань;

· боротьба зі змінами  клімату.

У цьому документі  підкреслюється, що країни ЄС не спромоглися  досягти мети надійного, конкурентоспроможного та сталого розвитку поодинці, тому в якості стратегічного завдання ставиться ціль створення умов співробітництва країн (як розвинутих, так і країн, що розвиваються), споживачів, виробників та транзитерів енергії. У такому разі, для забезпечення ефективності та узгодженості дій вкрай важливим є створення спільної енергетичної політики (умов, щоб країни ЄС здатні були говорити єдиним голосом щодо питань міжнародної енергетики). Тому відносини ЄС і країн споживачів (США, Індія, Бразилія та Китай), країн-виробників (Росія, Норвегія, країни ОПЕК, Алжир) і країн-транзитерів (тут у першу чергу приводиться Україна) мають першорядне значення з точки зору геополітичної безпеки та економічної стабільності. ЄС буде прагнути до розвитку партнерських взаємовідносин у галузі енергетики з цими країнами, які повинні бути прозорими, передбачуваними та взаємоприйнятними.

На думку експертів [10], можна визначити три найважливіші позиції щодо вразливості Європейської енергетичної політики:

• відсутність єдності – спільної та взаємовизнаної енергетичної політики ЄС (таке положення дає змогу Росії укладати сепаратні угоди з окремими країнами ЄС, змушуючи їх конкурувати між собою за російський газ);
• наявність політичної та економічної залежності від Росії деяких країн-членів ЄС (у тому числі й старих), що дає змогу Росії, надаючи преференції окремим країнам ЄС, вимагати від них відповідних зустрічних кроків та політичної лояльністі. „Європа залишається вразливою до можливого політичного тиску доти, доки європейські країни не будуть сполучені між собою газогонами. Бо тоді, у разі потреби, європейські країни зможуть надати підтримку одна одній, і таким чином можна було б зменшити політизацію цього питання” [8];
• існуюча практика країн ЄС надмірно (у деяких випадках до 100%)  на покладанні у забезпеченні ПЕР на Росію, що викликає необхідність для забезпечення власної енергетичної безпеки, пошуку та реалізації альтернативних джерел енергії та шляхів їх постачання.

Серед пріоритетних проектів реалізації існуючих стратегічних намірів ЄС необхідно визначити:

у газовій  сфері:

• будівництво газопроводу „Набукко” для транспортування середньоазійського газу в Європу;
• будівництво низки внутрішніх газопроводів для з'єднання окремих країн-членів ЄС (Словаччина-Угорщина, Болгарія-Греція, Румунія-Угорщина тощо);
• будівництво терміналів для прийому скрапленого природного газу (СПГ).

у сфері  електроенергетики:

• будівництво Балтійської об'єднаної електросистеми;
• будівництво інших електромереж для з'єднання окремих країн та регіонів ЄС (Франції, Іспанії, Португалії, Німеччини тощо);

у сфері  нетрадиційних та відновлюваних  джерел енергії:

• інтеграцію офшорної вітроенергетики Балтійського (Данія, Швеція, Німеччина, Польща) та Північного моря (Велика Британія, Нідерланди та ін.);

уловлювання та зберігання вуглецю.

У загальному плані на реалізацію 47 енергетичних проектів у  рамках Європейського плану стимулювання економіки ЄС до 2010 року передбачається виділення 3,98 млрд євро (у тому числі: на 18 проектів у газовій сфері  – 1,44 млрд євро, на 8 проектів у галузі електроенергетичних мереж – 0,91 млрд євро та на 13 проектів у галузі уловлювання та зберігання вуглецю – 1,05 млрд євро) [8].

  Щодо стратегічних намірів України, та головних стратегічних цілей України, які визначені у прийнятій в 2006 р. Енергетичній стратегії [15],  відносять:

• створенні умов для постійного та якісного задоволення попиту на енергетичні продукти;
• визначенні шляхів і створенні умов для безпечного, надійного та сталого функціонування енергетики та її максимально ефективного розвитку;
• підвищенні рівня енергетичної безпеки держави;
• зменшенні техногенного навантаження на довкілля та забезпечення цивільного захисту у сфері техногенної безпеки ПЕК;
• зниженні питомих витрат у виробництві та використанні енергопродуктів за рахунок раціонального їх споживання, упровадження енергозберігаючих технологій та обладнання, раціоналізації структури суспільного виробництва і зниження питомої ваги енергоємних технологій;
• інтеграції Об`єднаної енергосистеми України до європейської енергосистеми з послідовним збільшенням експорту електроенергії, зміцнення позицій України як транзитної держави нафти і газу.

У стратегії визначено  основні завдання та напрями її реалізації. Крім того, у цій Стратегії визначається, що з точки зору глобальних енергетичних процесів необхідно враховувати вигідне геополітичне та географічне становище України та пов’язану з цим роль її як транзитної держави.

Особлива увага надається  питанню інтеграції української  енергосистеми до європейської, що визначено як складова частина стратегічної мети України про входження до ЄС. Визначається, що на відміну від країн нової хвилі розширення ЄС, Україна має достатньо потужні та розвинуті газо-, нафтотранспортні та електричні мережі, поєднані з транспортними мережами ЄС і країн СНД, що дозволяє їй брати участь у формуванні Європейської енергетичної політики та спільного енергетичного ринку, відігравати важливу роль в енергетичній співпраці країн СНД і ЄС.

У Стратегії визначається і пріоритетність започаткованих проектів щодо участі українських компаній у видобутку вуглеводнів в інших країнах світу (Казахстан, Туркменістан, Лівія, Іран, Ірак тощо) та у будівництві електростанцій і електромереж (В’єтнам, Куба).

Визначено, що реалізація Енергетичної Стратегії має забезпечити  перетворення України на впливового та активного учасника міжнародних відносин у сфері енергетики, зокрема, через участь у міжнародних та міждержавних утвореннях та енергетичних проектах. Для цього уряд має створювати умови для діяльності відповідних суб‘єктів у таких напрямах: імпорт-експорт енергопродуктів; реалізація та розвиток транзитного потенціалу; участь у розробленні енергетичних ресурсів та спорудженні енергетичних об‘єктів за межами України тощо.

У той же час сьогодні вже можна констатувати, що закладені в Стратегії цілі та завдання, у тому числі й механізми їх реалізації не реалізуються. Як зазначено в рішенні РНБОУ від 5 червня 2009 р. [14] система державного управління та регулювання у сфері ПЕР визнана такою, що не забезпечує реалізацію основних напрямів державної політики з питань національної безпеки щодо прискорення прогресивних структурних та інституціональних змін в економіці держави і потребує оптимізації.

Як зазначено в Меморандумі Україна-ЄС щодо співробітництва в енергетичній сфері [6], ЄС та Україна мають спільні інтереси в енергетичній галузі, і як ЄС, так й Україна можуть мати користь від інтеграції своїх енергоринків, тим самим підвищуючи рівень енергетичної безпеки Європейського континенту. Але не зважаючи на значний потенціал співробітництва та наявність багатьох спільних стратегічних проектів ефективність їх реалізації дуже низька.

Як приклад можна  навести реалізацію домовленостей  з модернізації української ГТС, підписаних цього року в Брюсселі. Взяті Україною зобов'язання щодо створення прозорого газового ринку, а саме: забезпечення незалежності оператору з транзиту газу, забезпечення прозорості та відкритості для інвесторів, надання рівного доступу до відповідної фінансової та технічної інформації, забезпечення контролю над отриманими на модернізацію коштами, забезпечення доступу третіх сторін до підземних сховищ газу тощо реалізуються вкрай повільно [6].

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження  дозволило зробити наступні висновки:

Світовий  попит на первинні енергетичні ресурси (ПЕР) з 1995 –  2015 рр. буде зростати повільніше, ніж у 80-і роки ХХ ст. (без урахування колишнього СРСР), і ця тенденція збережеться в наступні десятиліття XXI ст. Одночасно буде підвищуватися ефективність їхнього використання, особливо в промислово розвинутих країнах. Як вважають фахівці, у цей період загальне споживання усіх видів ПЕР у світі може зрости приблизно в 1,6 – 1,7 рази і складе близько 17 млрд. т умовного палива. При цьому в структурі споживання домінуючий стан збережеться за паливно-енергетичними ресурсами органічного походження (більш 94%). Частка енергії АЕС, ГЕС і інших не перевищить 6%.

У загальному обсязі виробництва і споживання ПЕР лідируючу роль збереже нафта, на другому місці залишиться вугілля, і на третьому – газ. Проте в структурі споживання частка нафти упаде з 39,4% до 35% при зростанні частки газу з 23,7% до 28%. Трохи знизиться частка вугілля – з 31,7% до 31,2%. Невелике  збільшення частки неорганічних енергоресурсів буде відбуватися на тлі скорочення питомої ваги атомної енергії – з 2,3% у 1995 р. до 2% до 2015 р.

Україна належить до країн  частково забезпечених традиційними видами первинної енергії, а отже змушена  вдаватися до їх імпорту.

Енергетична залежність України від поставок органічного  палива, з урахуванням умовно - первинної  ядерної енергії, у 2000 та 2005 роках становила 60,7%, країн ЄС – 51%. Подібною або близькою до української є енергозалежність таких розвинутих країн Європи, як Німеччина – 61,4%, Франція – 50%, Австрія – 64,7%. Багато країн світу мають значно нижчі показники забезпечення власними первинними ПЕР, зокрема Японія використовує їх близько 7%, Італія – близько 18%.

Інтеграція української  енергосистеми до європейської є  складовою стратегічної мети України  щодо входження до ЄС. На відміну  від країн нової хвилі розширення ЄС Україна має достатньо потужні та розвинуті газо-, нафтотранспортні та електричні мережі, поєднані з транспортними мережами ЄС і країн СНД, що дозволяє їй брати участь у формуванні Європейської енергетичної політики та спільного енергетичного ринку, відігравати важливу роль в енергетичній співпраці країн СНД і ЄС.

Започатковано проекти  участі українських компаній у видобутку  вуглеводнів в інших країнах  світу (Казахстан, Туркменістан, Лівія, Іран, Ірак тощо)та у будівництві  електростанцій і електромереж (В’єтнам, Куба).

Реалізація Енергетичної стратегії має забезпечити перетворення України на впливового та активного  учасника міжнародних відносин у  сфері енергетики, зокрема через  участь у міжнародних і міждержавних утвореннях та енергетичних проектах. Для цього уряд має створювати умови для діяльності відповідних суб‘єктів за такими напрямами: імпорт-експорт енергопродуктів; реалізація та розвиток транзитного потенціалу; участь у розробленні енергетичних ресурсів та спорудженні енергетичних об‘єктів за межами України тощо.