Паливно-енергетичний комплекс України

Прогнозованим розвитком економіки держави до 2030 року визначено три періоди: до 2010 р. – період структурної перебудови інноваційного напряму; 2011-2020 рр. – період випереджального розвитку традиційних галузей сфери послуг в економіці України. У ці періоди формуються підвалини постіндустріального способу виробництва. У період 2021-2030 рр. прогнозується завершення переходу до постіндустріального суспільства з характерною зміною структури економіки [15].

Перший період (до 2010 рр.) – передбачає відродження та перебудову промисловості і формування гарантованої основи для фундаментальних змін і формування раціонального промислового комплексу у подальшій перспективі. У цьому періоді передбачається досягнення стійкої стабілізації та економічного зростання на основі випереджального розвитку наукоємних галузей, стимулювання виробництв, орієнтованих на внутрішній ринок споживчих товарів тощо. Цей період поєднує в собі оздоровлення та відродження виробництва зі структурною перебудовою, стале зростання обсягів виробництва.

Стратегічна мета другого періоду (2011–2015–2020 рр.) - формування єдиної промислової системи країни як органічної частини європейського простору, що використовує всі переваги своєї ресурсної бази, технологій, високорозвиненого інтелектуального потенціалу нації. Цей період визначається як інвестиційно-інноваційний і характеризується переходом на капіталомісткий шлях розвитку зі значними обсягами капіталовкладень у докорінну реконструкцію всіх галузей промисловості. При цьому передбачається широко використовувати накопичений потенціал ресурсів для інвестування [15].

Третій період (2021–2030 рр.) може бути окреслено як переважно інноваційний. Стратегічною метою розвитку промислового комплексу України в цей період передбачено еволюційний перехід до сталого розвитку в постіндустріальному світовому суспільстві на підґрунті збереження та безпеки життєвого простору людини, здійснення промислової діяльності з найменшими витратами за рахунок високоефективного використання матеріального та інтелектуального потенціалу. Можливо, наприкінці третього періоду промисловість сформується як цілісна виробничо-економічна система екзогенного типу (тобто, не замкнена лише на себе). Така система забезпечує економічну незалежність держави та реалізацію стратегічної мети – входження України на паритетних умовах до числа провідних, технологічно розвинених країн світу.

Прогнозування розвитку української економіки проводилось в умовах значної невизначеності основних чинників, тому було розраховано цілий сектор можливих траєкторій її розвитку. Цей сектор обмежено найбільш сприятливими (оптимістичний сценарій) та найменш сприятливими (песимістичний сценарій) умовами розвитку економіки України. Між ними виділено сектор найбільш вірогідного (базового) сценарію.

 Особливості економічного розвитку країни до 2030 р. відображено на рис. 2.5. враховано в прогнозах споживання паливно-енергетичних ресурсів, зокрема, через прогнозні макропоказники енергоємності.

Рис. 2.5. Прогноз динаміки споживання первинних ресурсів, рівнів структурного та технологічного енергозбереження до 2030 року, [15].

 Впровадження енергозберігаючих технологій можливе тільки за умови переходу на ринкове формування цін на енергетичні ресурси, що передбачається здійснити переважно у 2010 - 2012 роках. 

Таким чином, згідно з базовим сценарієм до 2030 року прогнозується збільшення обсягу виробництва ВВП майже в 3 рази, а споживання первинних енергоресурсів – тільки на 51% за даними рис. 2.6. (з 200,6 млн. т у.п. у 2005 р. до 302,7 млн. т у.п. – у 2030 р.).

Рис. 2.6 Прогноз динаміки структурного та технологічного енергозабезпечення і споживання первинних енергоресурсів протягом 2005- 2030 рр.

Випереджання темпів економічного зростання порівняно з темпами споживання первинних енергоресурсів має забезпечуватися шляхом реалізації стратегічної мети, спрямованої на досягнення до 2030 року світового рівня показників енергетичної ефективності. Досягнення такого рівня планується здійснити за рахунок двох основних факторів:

• технічного (технологічного) енергозбереження, що передбачає модернізацію або заміну енергоємних наявних технологій, підвищення енергоефективності промисловості і соціально-комунального сектора економіки та зменшення втрат енергоресурсів;
• структурного енергозбереження, що передбачає докорінні структурні зміни для створення малоенергоємної та малоресурсної економіки шляхом впровадження новітніх технологій [15].

РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ТА ЗМІНИ СТРУКТУРИ СПОЖИВАННЯ ПАЛИВНИХ ТА ЕНЕРГЕТИЧНИХ ТОВАРІВ У РІЗНИХ КРАЇНАХ

На сьогодні, як визначено в основних положеннях Прогнозу світової енергетики 2008 (World Energy Outlook 2008) Міжнародної енергетичної Агенції (МЕА) [13], світова енергетична система знаходиться у стані невизначеності. Поточні глобальні тенденції в постачанні та споживанні енергії є вочевидь нестійкими – нестійкими в екологічному, економічному та соціальному плані… За даними експертів та спеціалістів можна заявити, що майбутній сталий розвиток людства буде залежати від того, наскільки вдало світова спільнота зможе впоратися з двома ключовими проблемами: забезпечити надійні шляхи постачання енергії та здійснити достатньо швидкий перехід до більш ефективних та екологічно безпечних систем енергозабезпечення.

Серед інших ключових моментів, які визначають стратегічні  напрями розвитку енергетики можна визначити:

• збереження традиційних видів палива (нафти та природного газу) в якості привалюючих джерел енергії у світі, навіть при реалізації найбільш оптимістичних передбачень про темпи розвитку та впровадження альтернативних технологій;
• негайна необхідність запобігання катастрофічному та незворотньому кліматичному збитку у світовому масштабі, що, в остаточному підсумку, потребує значного зниження вуглеводної ємності джерел енергії, яка використовується;
• визнання, що необхідність забезпечення надійних постачань енергоносіїв та прискорення переходу до більш екологічно чистих енергетичних систем потребують радикальних дій з боку урядів як на національному, так і на місцевому рівнях, та їх участі у спільних міжнародних механізмах.

У таких умовах країни-учасники енергетичних ринків (постачальники, транзитери та споживачі) розробляють та втілюють національну та спільну енергетичну політику, спрямовану на забезпечення сталого економічного розвитку та енергетичної безпеки кожної національної держави чи держав співдружності.

На сьогодні стратегічні  наміри Росії викладено в Енергетичній стратегії Росії до 2020 року (ЕС РФ 2020) [12], в якій визначається, що для Росії саме значні запаси ПЕР та потужний ПЕК є базою розвитку економіки країни, інструментом проведення внутрішньої та зовнішньої політики. При цьому роль країни на світових енергетичних ринках багато в чому і визначає її геополітичний вплив.

Як визначено в ЕС РФ 2020 для відповідності вимогам нового часу необхідно побудувати новий ПЕК – фінансово стійкий, економічно ефективний та такий, що динамічно розвивається, але прийнятний для оточуючого середовища, який оснащений передовими технологіями та висококваліфікованими кадрами. Таким чином, для довгострокового забезпечення економіки країни та населення усіма видами енергії розроблена науково обґрунтована та сприйнята суспільством та інститутами державної влади довгострокова енергетична політика країни.

В якості головної цілі енергетичної політики Росії є максимально ефективне використання природних ПЕР та потенціалу енергетичного сектору для зростання економіки та підвищення якості життя населення країни.

Головним завданням  ЕС РФ 2020 є визначення шляхів досягнення якісно нового стану ПЕК, підвищення конкурентоспроможності його продукції  та послуг на світовому ринку на основі використання потенціалу та встановлення пріоритетів розвитку комплексу, формування заходів та механізмів державної енергетичної політики з урахуванням прогнозованих результатів її реалізації.

В якості таких пріоритетних завдань визначено:

• повне та надійне забезпечення економіки та населення країни енергоресурсами за доступними, але разом з цим, стимулюючими енергозбереження, цінами, зниження ризиків та недопущення кризових ситуацій в енергозабезпеченні країни;
• зниження питомих витрат на виробництво та використання ПЕР за рахунок раціоналізації його споживання, застосування енергозберігаючих технологій та обладнання, скорочення витрат при видобутку, переробці, транспортуванні та збуту продукції ПЕК;
• підвищення фінансової стійкості та ефективності використання потенціалу енергетичного сектору для забезпечення соціально-економічного розвитку країни;
• мінімізація техногенного впливу на оточуюче середовище на підставі застосування економічних стимулів, удосконалення структури виробництва, втілення нових технологій видобутку, переробки, транспортування, збуту та споживання продукції.

Головним засобом вирішення  поставлених завдань є формування цивілізованого енергетичного ринку  та недискримінаційних економічних  взаємовідносин його суб'єктів між собою та з державою. При цьому держава, обмежуючі свої функції як господарюючого суб'єкту, посилює свою роль у формуванні ринкової інфраструктури як регулятора ринкових взаємовідносин.

В якості головних механізмів державного регулювання передбачені:

• заходи по створенню раціонального ринкового середовища (взаємопов'язане тарифне, податкове, митне, антимонопольне регулювання та інституційні перетворення в ПЕК);
• підвищення ефективності керування державною власністю;
• введення системи перспективних технічних регламентів, національних стандартів та норм, таких, що підвищують керованість процесу розвитку енергетики та стимулюють енергозбереження;
• стимулювання та підтримка стратегічних ініціатив у сфері інвестиційної, інноваційної та енергозберігаючої активності суб'єктів господарювання.

Таким чином можна  констатувати, що енергетична стратегія  Росії базується, перш за все, на отриманні  максимального зиску від наявних  запасів ПЕР. При цьому стратегічні  наміри Росії активно реалізуються в достатньо великій кількості власних та спільних проектів. Серед таких проектів слід визначити:

у нафтовій сфері:

• нафтопровід БТС та БТС-2  для транспортування російської нафти в Європу з російських нафтотерміналів Приморськ та Усть-Луга без участі транзитних держав;
• будівництво нафтопроводу Бургас – Алексанруполіс для транспортування нафти в Європу, минаючи Турецькі протоки й який стане першим нафтопроводом на території ЄСЮ, контрольованим Росією;

у газовій сфері:

• будівництво газогонів „Північного” та „Південного” потоків для транспортування природного газу в Європу, минаючи територію України;
• домовленості щодо будівництва газопроводу „Голубий потік”-2 з транспортування природного газу в Туреччину з можливістю його подальшого транспортування в країни південної Європи (Грецію, Болгарію та ін.);
• будівництво Прикаспійського газопроводу з метою монопольного транзиту середньоазійського газу в Європу через територію Казахстану та Росії.

Основні стратегічні  напрями в енергетичній політиці Росії знайшли своє відображення і в проекті нової енергетичної стратегії до 2030 року [11], робота над яким ще продовжується.

Необхідно відзначити і  запропоновані Росією нові альтернативні  існуючому Договору Енергетичної Хартії концептуальні підходи щодо правової бази міжнародного співробітництва в енергетиці, оприлюднені Президентом Медвєдєвим [9]. В якості основних принципів нової правової бази глобального енергетичного співробітництва запропоновані:

• визнання неподільності сталої глобальної енергетичної безпеки та взаємозалежності усіх учасників світового енергообміну;
• взаємна відповідальність країн-споживачів та постачальників ПЕР, а також транзитних країн за забезпечення глобальної енергетичної безпеки;
• визнання безпеки пропозиції (постачань) та попиту (прозорий та передбачений збут) в якості ключових аспектів глобальної енергетичної безпеки;
• безумовний державний суверенітет над національними енергоресурсами;
• забезпечення недискримінаційного доступу до міжнародних енергетичних ринків, їх відкриття та розвиток їх конкурентного характеру;
• охват усіх видів енергії й енергоносіїв і пов'язаних з ними матеріалів та устаткування;
• транспарентність усіх сегментів міжнародних енергетичних ринків (виробництва/експорту, транзиту, споживання/імпорту);
• недискримінаційне заохочення та захист інвестицій, у тому числі й нових інвестувань в усі ланки енергетичного ланцюга;
• заохочення до взаємного обміну активами енергетичного бізнесу в рамках інвестиційної діяльності;
• забезпечення недискримінаційного доступу до енергетичних технологій та участь у переданні технологій;
• забезпечення можливості безперешкодного постачання енергоресурсів на міжнародні ринки, у тому числі й через транзитні системи;
• забезпечення технологічної надійності усіх елементів енергетичної інфраструктури, у тому числі й транзитної;
• забезпечення фізичної безпеки життєво важливої енергетичної інфраструктури;
• сприяння здійсненню суттєвих інфраструктурних проектів, які мають важливе значення для забезпечення глобальної та регіональної енергетичної безпеки;
• обов'язкові консультації та координація енергетичної політики та пов'язаних із нею заходів, у тому числі у сфері формування майбутньої структури енергетичних балансів, диверсифікації енергозабезпечення, регуляторних документів у сфері виробництва, торгівлі, транзиту та споживання енергії, планування та здійснення інфраструктурних проектів, які мають вплив на глобальну та регіональну безпеку;
• створення та вдосконалення механізмів раннього попередження за участю постачальників, споживачів та транзитних держав;
• підвищення ефективності виробництва, переробки, транспортування та використання енергоресурсів за рахунок ініціатив, які реалізуються на національному та міжнародному рівні;
• стимулювання широкого міжнародного науково-технічного співробітництва в енергетиці, включаючи питання альтернативних та поновлюваних джерел енергії, підвищення енергоефективності та енергозбереження в усіх ланках енергетичного ланцюга;
• спільна робота з охорони оточуючого середовища, запобігання та боротьба з наслідками несприятливих кліматичних змін, які відбуваються.