Міжнародні відносини та зовнішня політика. Лекции

      Створилося  дві держави. Кі Мер Сен розпочинає формувати армію, яка повинна  була бути готова на вторгнення південної  Кореї. Після 49 року проголошення Китайської НР, Кім Ір Сен їде до Радянського  Союзу, але Сталін в цей період не дає згоди на агресію. Але все таки Кім Ір Сен вмовив СРСР, але з тим, що основна допомога буде йти від Китаю. Кім Ір Сен отримує підтримку від Мао Цзедуна і 25 червня 50 року розпочинається операція проти Південної Кореї. Через півтора-2 тижні війська вийшли на столицю. Сен скликає Раду Безпеки ООН і пропонує резолюцію по визнанню Північної Кореї агресором. В цей час СРСР провадив геніальну політику по ігноруванню Ради Безпеки. Представником Китаю в Раді Безпеки  залишався представник Чан Кай Ші. І СРСР в знак протесту не ходили на засідання Ради Безпеки. США цим скористалося і Рада Безпеки визнала Північну Корею агресором. Було вирішено направити війська ООН. 14 держав прийняли участь у військах ООН. До вересня фактично вся територія Південної Кореї знаходилася під контролем Північної але 15 вересня американці висаджують десант в районі Інчхоана. Армія Північної Кореї змушена відступити і розпочинається віддзеркалювання. З півдня на північ іде армія. І вже  19 жовтня було взято Тхенян. І вже реальна загроза існуванню Північної Кореї.

      Кімер Сен звертається до Сталіна, який не бажаючи прямого втручання  відсилає його до Мао Цзедуна.  В  кінці жовтня Мао Цзедун приймає  рішення і група китайських добровольців переходить кордон з Кореєю. США  розгубились. Досить швидко дійшли до 38 паралелі. З точки зору МП є агресія однієї країни проти іншої, є рішення Ради Безпеки, тобто США проводили свою операцію легально. Не дуже легально це робили Китайці.  Генерал Макартур, який командував військами Південною Кореї пропонує кинути бомбу на Китай, розглядаючи це як втручання у внутрішні справи. Але вже був договір між Китаєм і СРСР і тому на всякий випадок Макартура відправили у відставку. І війна в Кореї стала війною позиційною. 38 паралель з одного боку ті, з іншого ці і 2 роки це тривало. Там загинув син Мао Цзедуна. Влітку 55 року помер Сталін і вирішили домовитися хоча б про припинення вогню. Було проведено демаркаційну лінію. Результати корейської війни були жахливі. Втрати: Південна Корея до 400 000 військовослужбовців; США – 142 000; КНДР І КНР до 2 000 000. Близько 300 радянських спеціалістів загинуло.

      Війна закінчилася без переможців. Але  результати зіграли на розстановку  сил. Китай почав претендувати на більшу вагу в міжнародних відносинах. Поступово змінювалася ситуація після смерті Сталіна. З Хрущовим у Мао Цзедуна не склалося. Тим більше, що КНР не був молодшим братом СРСР, він мав свою вільність, свою армію. Після 56 року Китай розуміє що розраховувати може тільки на себе. І тому в 58 році Китай вводить політику великого стрибка. Одним з основних показників економічної міці країни є виплавка заліза, сталі, чавуну. Це оборона, металургія. Китай відставав у цій сфері. Мао Цзедун вирішує, що Китай всіх перегонить. Він наказує у кожному дворі поставити маленьку пічечку на якій виплавляти сталь. І весь китайський народ починає виплавляти цю сталь. Потім нова кампанія. Проблеми з їжею. Хто винен? – горобці. За кожного горобця давали десь 20 грам рису. Це не спасло китайський народ. Починається так звана культурна революція. Це не боротьба з неписьменністю, а боротьба за чистоту рядів. Створюються спеціальні органі, які повинні були розпаленим залізом вижигати ідеологію. Кун Вей Біни вкладали в голови людей ідеї Мао Цзедуна.

      Китаєм  зацікавилися США. На той час розуміючи, що СРСР як би там не було поступово  стає наддержавою. Ціною дуже серйозних  втрат але військовий і економічний  потенціал не давав шансів США  щоб вони задавили СРСР. І тому для  США важливо було “розіграти китайську карту”. Тобто залучити на свій бік дуже впливового союзника. Що роблять США. Було очевидно що СРСР з Китаєм у найближчі часи не домовляться. Були дуже серйозні протиріччя. І в 60 роках СРСР розглядав Китай як вірогідного супротивника. США розуміючи, що друзями вони не стануть розпочинає поступово проникати до Китаю. У США існувала інша проблема – Тайваню. США не хотіли образити своїх класичних союзників. В лютому 71 року президент Ніксон озвучує бажання і готовність США встановити діалог. США сказали, що дві великі держави повинні знайти загальну мову. І поступово. “Пінг понгова дипломатія”. Перші американці, які ступили на територію Китаю були командою з пінг-понгу, які грали з китайцями в цю гру.

      У липні 71? року радник президента з питань національної безпеки Кісенджер таємно приїжджає до Пекіну і зустрічається з Мао Цзедуном. США розуміли, що Китаї розглядав саме СРСР головним своїм ворогом і тому треба було для Китаю отримати заяву, що СРСР не буде блокуватися з США проти Китаю. Тобто мова йшла про збереження рівноваги. Існує три сили: США, СРСР, Китай. Блокування будь-яких забезпечує перемогу над третьою. В лютому 73 ? року Ніксон їде до Китаю. Але не в Пекін а в Шан Хаї, де підписується комюніке. Там було затверджено прогрес в напрямі нормалізації відносин між КНР і США служить інтересам всіх країн. Ось тут важливий пункт. Жодна країна не претендує на гегемонію в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Результат Комюніке: ми вас не чіпаємо і ви нас не чіпайте.  Були отримані гарантії для кожної з країни. Для США це те, що Китай не буде мати справи з СРСР. Наступного року 73? знову підписується нове спільне комюніке: “Обидві країни будуть спільно протидіяти спробам будь-якої держави встановити світове панування”. В 71 році представник КНР зайняв місце в ООН (Рада Безпеки). На кінець 60 початок 70 років структура трохи змінюється. Отримавши таку підтримку Китай розпочинає самостійну гру. З’являється теорія трьох світів. Мається на увазі що весь світ поділяється на дві наддержави США і СРСР – це перший світ. Другий світ – це розвинені європейські капіталістичні і соціалістичні країни. І третій світ – країн, що звільнилися і ось лідером цих країн претендував бути Китай. І в рамках цієї концепції і США і СРСР були на одному щабелі для Китаю. Основне завдання Китай бачив створення ситуації для керування третім світом.

      В середині 70 років Китай стає реальним центром сили, з яким змушені були рахуватися і СРСР і США не без  допомоги і тієї і іншої країни. Намагалися розіграти власну карту, а Китай розіграв всіх.  

Міжнародні  відносини в південній  Азії.

В результаті антиколоніальної боротьбі на карті світу з’являється Індія. І зразу після утворення двох держав Індії і Пакистану виникає  проблема Кашміру. Це одне з князівств, яке саме повинно було вирішувати свою долю, чи приєднатись до когось чи залишитись самостійними. Населення там в більшості було мусульманське і спочатку в 47 році магараджа Кашміру проголосив незалежність. В жовтні Пакистан розпочинає війну про приєднання. Магараджа звертається до Індії за умови що Кашмір приєднається до Індії. Розпочинається перша індо-пакистанська війна яка тривала до 1 січня 49 роки, коли були поділено Кашмір.

      Ще  одна проблема для Індії – проблема португальських мореплавців, які застолбили територію Індії.

Було  три території: Гууа, Діу, Даман. В 55 році Португалія оголосила ці території провінціями Португалії. Індія розриває відносини з Португалією і заручившись підтримкою місцевого населення вводить сюди свої війська. Португалія поскаржилася в Раду Безпеки. Але отримавши підтримку інших країн Індія отримала ці території в подарунок.

      Загострюються відносини між Індією і Китаєм в кінці 50 років. Виникає територіальна  проблема. Колись не дуже чітко були прописані кордони і до 50 років  цієї проблеми не було. Але Китай  розпочинає будувати стратегічна каракорумське шосе і як вважала Індія, воно проходило по індійській території.    

Країни  Африки в міжнародних  відносинах.

1. Завоювання незалежності країнами Африки в кінці 50-х, на початку 60 років;
2. Створення організації Африканської Єдності;
3. Боротьба Алжиру за незалежність. Евіанські угоди.
4. Конголезька криза.
5. Громадянська війна в Нігерії 67 року.

В Африці 2 країни не були колоніями (Ліберія, Ефіопія). Зараз в Африці 57 країн. В 51 році незалежність отримує Лівія  скидуючи мандат; 56 рік – Судан, Марокко, Туніс, 57 – Дана, 58 рік – Гвінея. 60 рік – рік Африки, незалежність отримали 17 країн. Безумовно кінець 50-початок 60 років – значний період холодної війни і Африка теж стала регіоном де зіткались інтереси наддержав. Але на той час СРСР робив тільки перші кроки в Африці. В СРСР не вистачало коштів. Підтримка національно-визвольних рухів це дуже недешева справа. І тому майже всі процеси ішли під контролем Заходу. Краще дати самому незалежність ніж потім отримати головну біль, коли африканці самі захочуть взяти владу в свої руки. Тому спочатку цей процес ішов досить спокійно.

      Але африканські країни, які в основному  не в боротьбі отримали цю незалежність зразу ж після того як стали  незалежними починають для себе вирішувати значну проблему – проблема інтеграції Африки. Намагання створити якщо не єдину африканську країни, то хоча б міжафриканську організацію. Перші спроби – 58 рік – в Акрі перша всеафриканська конференція – 8 країн. В 60 році друга конференція в Адісабебі. Основні завдання цих конференцій – це ліквідація колоніалізму і забезпечення миру. Вирішальна роль в інтеграційних процесах – найбільш впливовим Квамен Трума (лідер Гани). Як завжди зразу ж виникли проблеми хто головніше. Чия програма краще. І в 60 році, коли вже 17 країн стали незалежними відбуваються сепаратні процесі (одна група країн збирається в одному місці і проголошує свою програму, інша – в іншому). В жовтні 60 року в Абіджані збираються наступні країни: Дагомея (зараз Пінін), Габон, Верхня Уольта, Камерун, Конго зі столицею в бразивілі, Нігер, Сенегал і Центральна  Африканська Республіка. Офіційна мета – це проблема Алжиру але розпочинається вирішення інтеграційного формування. Пізніше конференція переїхала до Бразивілю і отримала назвою Бразивільської. Тут було узгоджено принципи співпраці: неприєднання ні до якого блоку великих держав; узгоджена позиція африканських країн в міжнародних організаціях; тісна співпраця.

      Інша  група збирається в Касабланці: Марокко, Нана, Гвінея, Малі, Об’єднана арабська республіка + Алжирська Республіка яка не була ще незалежною але мала тимчасовий уряд і Лівія. Ці країни приймають Касабланську Хартію. Все приблизно те ж саме. 2 роки проіснувавши окремо і нічого не добившись лідери країни Африки зрозуміли, що таким чином, якщо розрізнити всі африканські країни, то протистояти заходу не буде можливості.

      Зібравшись  спочатку неофіційно а потім в  травні 63 році на 3-й всеафриканській  конференції країни створюють першу  організацію (Організація Африканської Єдності), яка об’єднала всі незалежні держави. День підписання Хартії ОАЄ 25 травня відмічається зараз як день Африки. Формально лідера не обирали. Але самою впливовою фігурою був Квамен Трума (лідер Гани), який запропонував створити ефективний союз, який поступово стане федерацією, який повинен проводити єдину зовнішню політику, єдину оборонну політику, єдине громадянство, єдину валюту. Але це буля ілюзія. Було дуже багато країн між самими країнами. І вирішили трошки змінити ситуацію. В Хартії ОАЄ було проголошення координування співпраці африканських держав; захист суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, знищення всіх видів колоніалізму в Африці і розвиток міжнародної співпраці. На цих принципах ОАЄ досить плідно працювала багато років.

      В основному всі країни отримували незалежність. Але були країни, які вибороли свою незалежність. Однією з цих країни був Алжир. У другій половині 50-х років Алжир являв собою колонію Франції, на території якого жила досить значна кількість французів, які відігравали неоднозначну позицію. Вони з одного боку були зацікавлені в тому щоб країна була колонією а з іншого, щоб менше залежала від Франції. Фронт визволення Алжиру у другій половині 50х років розпочинає спочатку політичну а потім і озброєну боротьбу. В травні 58 року останній прем’єр-міністр Четвертої французької республіки із-за неуспіхів у цій війні з Алжиром змушений був піти у відставку. Саме тоді виникає криза у Франції, результатом якої стало створення 5-ї республіки і до влади приходить Генерал Де Голь з досить широкими повноваженнями, бо Франція стала президентською республікою.

      Генерал де Голь наголоджує відносини з сусідами Алжиру (Мароко, Туніс) і виводить свої війська з цих країн натякаючи  на те що з францією можна домовлятися. В вересні 59 році фронт національного  виозволення Алжиру створює тимчасовий уряд. Цей уряд звертається за допомогою до Москви і Пекіну. Це безумовно підштовхнуло Де Голя до більш рішучої позиції. В 59 році зразу ж після створення уряду він пропонує цьому уряду досить цікавий вибір. Що ви хочете? Чи незалежність, чи інтеграцію (союз) з Францію, чи асоціацію з Францію (щось приблизне до федераці). Він запропонував: сьогодні ми припиняємо військові дії, напротязі 4 років ви вирішуєте. Тут насторожилась біла община Алжиру бо їх було менше. В січні 60 року французьке населенне Алжиру організує заколот але Де Голю досить швидко вдалося придушити цей заколот. В грудні 60 року в рамках ООН було прийнято спеціальну резолюцію по Алжиру, бо збройна боротьба продовжувалася – Право на самовизначення і незалежність. Знову ж таки біла община не погоджується і новий заколот в 61 році. Спроба організувати замах на самого Де Голя.

      Де  Голь розуміє, що треба щось вирішувати і в травні 61 року в місті Евіан (на кордоні між Швейцарією і Францією) розпочинається конференція з Алжирського питання. спочатку були такі обміни думками. Замах був після першої частини цієї конференції. І друга частина відбулася в березні 61 року. 18 березня було підписано евіанські угоди. Було підписано угоду про припинення вогню. Було домовлено, що в Алжирі пройде референдум. Після того, якщо населення проголосує за незалежність напротязі трьох років Франція виводить свої війська і залишає на 5 років аеродроми в тренду і на 15 років бере полігон для випробовування атомної зброї. З цим Алжир погодився. І 3 липня 62 року Алжир став незалежною країною.