Міжнародні відносини та зовнішня політика. Лекции

У вересні 54 року було підписано договір  про створення СЕАТО, до якої ввійшли  США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Філіппіни, Таїланд і Пакистан.

Паралельно  йшов процес створення подібної військово-політичної організації на Близькому сході. В квітні 54 року договір про Турецько-Пакистанський  воєнний союз. В лютому 55 Турецько-Іракський. В квітні 55 до них приєдналась  Великобританія. Це означало створення нової організації – Багдадський пакт. В березні 59 року революція в Іраку, який вийшов з цієї організації. Назву змінили на Централ (Центральна Азія).

Аналізуючи  схему з точки біполярності, можна  прослідити тенденції: від обміну політичними, конфронтаційними доктринами і СРСР і США перейшли до конкретних дій. Розпочинається повноцінна холодна війна. Ці країни витрачають колосальні кошти щоб створити мілітаристський потенціал, як в своїй так і в інших країнах різних регіонів світу. саме цей період кінця 40-х початку 50-х років це не тільки період нарощення військового потенціалу це і перші спроби його використання. В цей час (50 рік) Корейська війна. За Північною і Південною Кореєю стояли могутніші сили, які випробовували свої сили. йде створення морських сил, підводного флоту і середина-кінець 50 років створення нових носіїв зброї, в тому числі і ядерних. В 57 році запуск радянського супутника. На початку 60-х років нове випробовування – Карибська криза. Все це період, який не має аналогів в історії. Чому ж холодна війна, яка досить серйозно розділила світ на дві частини не закінчилася справжньою війною? Парадоксальну роль зіграла саме ядерна зброя. Всі розуміли, що якщо розпочнеться війна, якщо держава приймає рішення, в якому керується гаслом “згоріла хата, згори й сарай”, то це може призвести до знищення всього живого. Саме генерал Макартур після того, як китайці виступили на боці Північної Кореї запропонував ядерне бомбардування Китаю і у Трумена хватило розуму відправити Макартура на пенсію.  
 

Криза колоніалізму після другої світової війни, вихід країн, що визволилися на міжнародну арену.

1. Процес деколонізації після другої світової війни;
2. Бандунзька конференція;
3. Рух неприєднання.

Однією  з характерних рис післявоєнного  періоду є криза колоніальної системи. Весь світ окрім Європи і США було практично поділено між декількома метрополіями. Після другої світової війни внаслідок Ялтинсько-потсдамської системи проходить послаблення колоніалізму. За того, що країни метрополії дійсно втратили вплив як на міжнародній арені так і в колоніях вони змушені були змінювати свою систему впливу. Найбільш вдало це зробила Великобританія. Вона відмовляється від традиційних форм колоніального панування (за допомогою сили) і переходить до так званої системи непрямого керування (встановлює місцеву адміністрацію).

      На  відміну від Великобританії Франція  спробувала залишити свою владну політику. Але як пізніше продемонструють  дві колоніальні війни (в Індокитаї  і Алжирі), обидві закінчилися поразкою французьких колонізаторів і це призвело до знищення французької колоніальної системи.

      Дві країни близького Сходу Сирія  та Ліван. Згідно мандату Ліги Націй  Франція керувала цими країнами до і вході другої світової війни. Після  того як Франція була окупована колабораціоністський режим Віші направив свою адміністрацію в ці дві країни. Досить швидко цей режим було замінено режимом Вільної Франції і в цих країнах висадилися англійські війська. Представник режиму вільної Франції пообіцяв після другої світової війни надати цим країнам незалежність. В 44 році практично всі функції уряду залишилися за урядом Лівану і Сирії. Але були окуповані французькими військами. В квітні 46 року Англія і Франція змушені були вивести війська  і ці країни отримали незалежність.

      У липні 46 року США надали незалежність Філіппінам, якими керували за мандатом Ліги Націй. Але користуючись схемою Великої Британії США нав’язали Філіппінам цілий ряд договорів, які забезпечували привілеї Америці з точки зору безпеки, економіки, торгівлі. В 47 році було підписано договір про взаємну оборону і США отримали право розміщення військових баз.

      Найбільш  впливовою подією цього процесу  було завоювання незалежності Індією. Не маючи достатніх сил для  прямого контролю в лютому 47 року Великобританії прем’єр-міністр Еклі заявив, що влада буде передана не пізніше 48 року. готуючись до передання влади уряд Індії зіткнувся з дуже серйозною проблемою: країна об’єднувала як індуійське населення, так і мусульманське і тому розпочинається громадянська війна на релігійній основі. В червні 47 року з’являється план Маунтбеттена, згідно якому Індія поділялася на два домініони: Індійський Союз, де більшість були індуси, і мусульманський Пакистан (серпень 1947 р.). В жовтні 48 (книжка: 4 січня 1948 р. проголосила незалежність Бірма) року фактично була надана  незалежність з боку Великобританії для Бірми (зараз М’яма). Бірма була практично єдиною, яка після отримання незалежності вийшла спочатку зі складу Британської імперії, а потім з Британської співдружності націй.

      В серпні 45 року було проголошено незалежність Індонезії, яка була колонією Голландії. Розпочався національно-визвольний рух і в 49 року Нідерланди погодились з повним суверенітетом Індонезії. Компромісом виглядало створення Голландсько-Індонезійського союзу.

      Тобто перший етап (45-49рр) – досить мирний етап врегулювання колоніальної проблеми. Але в кінці 40-х на початку 50-х років ті країни, які залишалися колоніями (і Азійські і Африканські) поступово розпочинають національно-визвольний рух. Серйозним поштовхом до цього була так звана Суецька криза 56 року, коли Англія і Франція фактично отримавши поразку від Єгипту, продемонстрували свою слабкість і саме ця поразка підштовхнула спочатку Африканські а потім Азійські країни до боротьби за незалежність.

      1960-й  рік 17 країн Африки отримали незалежність. І США і СРСР розуміли, що через деякий час ці країни будуть дуже серйозним фактором у конфронтації двох систем. І тому кожна з цих держав намагалася перетягнути ці країни на свій бік. З іншого боку самі країни, розуміючи що можуть стати картою в грі, намагалися залишити за собою право вирішення своїх проблем. Для цього їм потрібно було створити міжнародні організації, структури. І перша спроба створити організацію, яка б об’єднувала ці країни відноситься до березня-квітня 47 року – Перша всеазіатська конференція в Делі. Ініціатором виступила Індія. Всього в конференції взяло участь 28 азійських країн. Основна проблема, яка була для першого кроку – що буде головним, на чому зосередиться подібна міжнародна організація? Чи це буде обговорення так званих культурних питань чи все ж таки головним напрямком будуть політичні проблеми. Пріоритет було віддано політичним питанням. Було створено постійний інститут Організація Міжазіатських відносин. Фактично ця перша конференція почала процес солідарності народів Азії, Африки а пізніше і Латинської Америки.

Якщо  перша конференція була на рівні  громадських діячів, то наступна конференція 49 проходила на рівні урядів. В  рамках ООН в 49 році була створена група  Афро-азіатських країн. В 54 році група  представників країни Азії і Африки висловлюють думку про скликання широкомасштабної конференції за участю всіх країн, що звільнилися для обговорення стратегічних питань подальшого розвитку. В свій час в переговорах було сформульовано 5 основних принципів відносин між країнами, що звільнилися. Вони отримали назву принципів “панча шила”. Саме на цих принципах планувалося збудувати відносини і закріпити їх на майбутній конференції в місті Бандунг.

Ось ці 5 принципів:

• взаємно повага територіальної цілісності і суверенітету;
• ненапад;
• невтручання у внутрішні справи один одного;
• рівність і взаємовигода;
• мирне співіснування.

Основне завдання конференції лідери країн  Азії вважали знайти своє місце в  системі міжнародних відносин, заявити  свою позицію як окремого вектора сил у системі біполярних відносин того часу. Конференція проходила в квітні 55 року. В Бандунзі (Індонезія) в ній взяли участь представники 29 держав. З одного боку Китай – соціалістична країна, з іншого – Японія – капіталістична країна. Індонезія, Бірма – впливі країни, але вони не визначилися ще зі своїм станом. Заключне комюніке Бандунзької конференції рішуче виступило проти колоніалізму. Рішуче було підтримано принцип самовизначення, учасники виступили проти расової сегрегації і дискримінації. Завдяки розумному підходу керівників робота Бандунзької конференції була зосереджена на тих питаннях, які цікавили всіх представників. Було прийнято декларацію щодо сприяння загальному миру і співробітництву, в основу якої покладено 5 принципів.

      В грудні 60 року ГА ООН приймає декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Від міжнародних відносин в рамках одного регіону проблема колоніалізму виходить на ООН. Це була одна з небагатьох декларацій, яка отримала 100% підтримку. Отримавши таку підтримку в світі, країни що звільнилися пробують зробити наступний крок: не просто виступити силою проти колоніалізму а й забезпечити місце в біполярних стосунках шляхом неприєднання. Мова йде про початок створення руху неприєднання. Засновниками цього руху стали лідери Югославії ( Й. Броз Тіто), Індії (Джавахарлал Неру), Єгипту (Гамаль Абдель Насер). Саме ці три лідери декілька разів зустрічались і обговорили питання щодо створення організації держав, що не приєдналися.

      Перша конференція цих держав проходила в вересні 61 року в Белграді (25 глав урядів). Основне завдання – прийняття двох наріжних принципів майбутньої організації: 1) відмовлення від участі у військових блоках; 2) відмова від розміщення іноземних військових баз на своїй території. В Белграді були представники 25 держав. 12 – з Азії, 11 – з Африки, 1 Європейська країна – Югославія і Куба.  Саме на цій конференції було прийнято основоположні принципи руху неприєднання і було сформульовано що рух неприєднання повинен стати гарантом, арбітром для того, щоб залишитися в системі МВ в умовах біполярного світу. Поступово кількість країн, що підтримала цей рух більшає.

      У другій конференції 64 році в Каїрі  їх було вже 57; а в 73 році – 84 країни. Але поступово в ході існування  руху неприєднання проходить невеликий відхід від тих двох принципів. Маючи таку кількість країн була велика спокуса для вирішення інших проблем. На форумах руху неприєднання створюється ідея створення нового міжнародного економічного порядку. Саме  рух неприєднання був ініціатором створення групи 77 – країни, що звільнилися, головна ціль яких – створення нового економічного порядку. Підводячи підсумок чітко можна зробити висновок, що вплив країн, що звільнилися до середини 70-х років, був позитивним, стабілізуючим в міжнародних відносинах.  
 

Проблема  контролю над озброєнням та роззброєнням.

1. Ядерна зброя в міжнародних відносинах;
2. Договір про припинення ядерних випробовувань;
3. Проблема запобігання розповсюдження ядерної зброї;
4. Проблема ядерного роззброєння в радянсько-американських відносинах в 60-70 х роках.

Після другої світової війни ядерна зброя  стала вирішальним фактором в  міжнародних відносинах. США отримали ядерну зброю в 45, СРСР – 49, Великобританія – 52, Франція – 60, Китай – 64 роки.

      З 45-49 рік США були фактично монополістом. Для того щоб спробувати залишити за собою цей стан в 46 році США в рамках ООН пропонують так званий план Баруха (керівник агентства по контролю над ядерним озброєнням в ООН). Він пропонував передати всі джерела ядерної енергії, всі запаси ядерної зброї міжнародному органу. Але умови міжнародного контролю які сформулював Барух не давали підстави для оптимізму. Мова йшла про те, що міжнародний орган, який отримає цю зброю має всі повноваження контролювати місцеву промисловість в країнах, що вони не могли зробити ядерну зброю. Тому СРСР не погодився з цим, тим більше що вже робота кипіла над тим, щоб зробити власну зброю. СРСР пропонує контрпропозицію: давайте ми знищимо всю ядерну зброю. Але тут вже не погодилося США. СРСР робить крок назад, він погодився з принципами міжнародного контролю але запропонував умови для існування цього міжнародного органу. Він не заперечував, щоб рішення приймалося більшістю голосів щодо використання цієї зброї, але коли мова йшла про застосування зброї проти будь-якої країни, СРСР наполягав на праві вето.  США, які розраховували (ми віддаємо зброю під контроль, ніхто не може використовувати зброю, а ми контролюємо міжнародний орган). Тому нічого з плану Баруха не вийшло.

      Яким  чином створювалася система ядерного озброєння. Перший атомний вибух: США – 45, СРСР – 49;

Створення важких бомбардувальників які могли  нести ядерну зброю: США –48, СРСР – 55рік;

Перший  вибух термоядерного пристою (бомба  – це те що, можна нести, а пристрій – стаціонарні річ) – США –52, СРСР – 53;

Перший іспит міжконтинентальної балістичної ракети: СРСР – 57, США – 58;

В 57 році  США зробили підводні човни  з ракетами (спочатку це були крилаті  ракети), а в СРСР – в 61 році.