Гіпноз

     Як  Шарко, так і Хайденхайн свого  часу надавали настільки значний  вплив на представників свого  середовища, що їх висновки не підлягали  обговоренню. З їх «легкої руки» гіпноз довгий час відносили до патологічного явищу [5, 124].

     Єдиний, хто наважився поставити під сумнів висновки Шарко, був Бернгейм та його співробітники з Нансі. Бернгейм підкреслював, що гіпнотичного стану можна добитися у будь-якої психічно здорової людини за допомогою навіювання. Гіпнотичний стан - нормальне здорове явище людської психіки. Люта суперечка між представниками шкіл, що базувалися в Ля Сальпетрнере і в Нансі, закінчилася перемогою Бернгейма.

     Спробу пристосувати практику йогів до європейської науки зробив Йоганн Шульц (1884 - 1970), в результаті чого виникла аутогенне тренування, своєрідна модифікація йоги.

     У 1890 році Вільям Джеймс написав першу  в історії книгу про психологію, двотомна праця, що має назву «Принципи психології».

     У Великобританії в 1903 році Мілн Бремвелл опублікував книгу «Історія гіпноза». Бремвелл описав гіпнотичні техніки всіх своїх попередників.

     На  початку 20-го століття в області  гіпнозу з медичної та психологічної  точки зору не було особливо вражаючого розвитку до 1943 року, коли Кларк Халл з Єльського університету опублікував  свою класичну працю «Гіпноз і сугестивність». Ця книга являла собою одну з перших психологічних досліджень гіпнозу. Халл також відомий тим, що впливав на молодого Мілтона Еріксона, який брав участь в деяких ранніх дослідженнях Халла. Еріксон майже щодня практикував гіпноз з 1920 по 1980 рік, приймаючи до чотирнадцяти клієнтів на день протягом шістдесяти років.

     У 1957 році Андре Вейценхоффер написав  «Основні Техніки Гіпноза», одну з найбільш важливих книгу з гіпнозу, не рахуючи робіт Еріксона. Іншою помітною фігурою в 1950-ті роки в області гіпнозу був Дейв Елман. Він створив вражаючий набір техніки швидкого введення в стан гіпнозу, і його метод сильно відрізнявся від методів Еріксона та Естабрукс.

     Леслі ЛеКрон в 1964 році описав ідеомоторні  сигнали пальців рук. Використовував ці сигнали пальців рук як спосіб спілкування та створення взаємовідносин з підсвідомістю.  
 

1.2. Теорії вивчення гіпнозу

     Відомий французький гіпнолог Шерток Леон думав, що не існує теорій, що дають вичерпне пояснення гіпнозу. До 80-х рр.. XX ст. їм виділено три основних напрямки: 1) теорії Павлівської школи (рефлексологічні теорії); 2) теорії експериментальної психології; 3) психоаналітичні теорії [22, 23].

     Розглянемо  ці напрямки більш детально.

     1. Рефлексологічні теорії.

     З позиції Павлівської рефлексології  феномен гіпнозу розуміється фізіологічно, у співвідношенні з фазами гальмівного процесу в нервовій системі, як проміжне між сном і неспанням, стан часткового гальмування кори головного мозку, як частковий сон [16, 84]. Обов’язковий атрибут гіпнозу - раппорт - зв’язок гіпнотизуємого з гіпнотизером через чергові пункти кори півкуль головного мозку, що включають слуховий аналізатор. Навіювання розуміється як гіпнотичне навіювання - концентроване роздратування на тлі загальмованості кори головного мозку. За І.П.Павловим, сугестивність визначається ступенем загальмованості кори великих півкуль, тобто глибиною гіпнозу [16, 84].

     В історії вітчизняної гіпнології до її досягнень прийнято відносити  переважно Павловську теорію гіпнозу. Однак слід ретроспективно виділити розуміння феномену гіпнозу В.М.Бехтєрєва. В.М. Бехтєрєв, безпосередньо займався проблемами гіпнозу і гіпнотерапією як вчений і практик, розумів гіпноз як своєрідний вид природного сну, штучно викликаний поєднаний рефлекс гальмівного характеру з придушенням активного зосередження [3, 14].

     Позиції І.П.Павлова і В.М. Бехтєрєва мають несуттєві, з точки зору їхніх сучасників, а на наш погляд, безсумнівні якісні відмінності. Якщо по І.П.Павлову феномен гіпнозу «розташований» між неспанням і сном, то для В.М.Бехтєрєва природний сон і гіпнотичний сон «рядоположены» і спільно опонують «бодрствованию». На жаль, точка зору В.М. Бехтєрєва не отримала безпосереднього розвитку.

     Подальше  вивчення гіпнозу і гіпнотерапії в СРСР у 1930-1960-і рр.. спиралося на суто фізіологічну Павловську платформу, предметами прикладних досліджень були об’єктивно реєстровані показники функцій окремих органів і систем організму в гіпнозі [21]. Гіпнологів цікавили можливості спрямованої зміни певних параметрів організму і психіки під впливом гіпносуггестії. Були вивчені в гіпнозі [21]: навіяна аналгезія; вплив на безумовні рефлекси, показники дихання і пульсу, артеріального тиску, трофічні функції; вплив на травну систему, водно-сольовий обмін, вуглеводний обмін; тепловий обмін, потовиділення. Досліджено зміни психічних функцій під впливом гіпнотичних навіювань [21]: сприйняття; свідомості (вікова регресія і прогресія), уваги, пам’яті, волі, мислення й мови. У ході даних досліджень були отримані цінні клініко-фізіологічні дані. До них слід віднести докази різноманітних психосоматичних впливів. Не менш важливими ми вважаємо дані про оптимізуючий вплив гіпнозу і гіпнотерапії на показники організму в залежності від вихідного фону [15]. Завершальним підсумком фізіологічно орієнтованих експериментальних досліджень гіпнозу в СРСР стала монографія Л.П.Гримака «Моделювання станів людини в гіпнозі» 1974 р. [9], в якій феномен гіпнозу трактується: 1) відповідно до духу Павлівської теорії, гіпноз розглядається як гальмівний перехідний процес між сном і неспанням, 2) як «рефлекс» прямування за лідером.

     У 1970-і рр.. у зв’язку з підйомом психологічних досліджень, початком інтеграції вітчизняної психотерапії в світову, з розвитком патогенетичної, групової психотерапії інтерес російських вчених до гіпнотерапії, та Павлівської теорії гіпнозу падає. У 1980-і рр.. відомий психотерапевт і ведучий гіпнолог країни В.Е. Рожнов, в ході своїх досліджень відійшовши від Павлівської теорії гіпнозу, вважав гіпноз третім базовим станом поряд з пильнуванням і сном [19].

     2. Теорії експериментальної психології.

     Аналіз  світових, перш за все американських  досліджень, виконаних у 1930-1960-і рр.. в руслі експериментально-психологічних  теорій гіпнозу, неминуче веде до співставлення  з сучасними їм дослідженнями  радянських гіпнологів. Теоретичною основою більшості досліджень служив біхевіоризм, досить тісно зв’язаний з Павлівською рефлексологією. Діапазон досліджень орієнтований на розкриття різноманітних психосоматичних взаємин при навіюванні в гіпнозі. Так, у фундаментальному огляді досліджень гіпнозу Т.X.Барбера 1961 р., заснованому на 135 публікаціях, проаналізовано вплив гіпнотичного навіювання на сенсорну сферу, серцево-судинну систему, метаболізм, шлунково-кишковий тракт, шкіру, розглянуті аспекти гіпнотичної поведінки. Слід відзначити значну експериментальну базу даних досліджень. Тим не менше результати вітчизняних і зарубіжних (переважно американо-канадських) досліджень розрізняються швидше кількісно, ​​ніж якісно [22, 24].

     Роботи 1930-1960-х рр.. засновані на ідеї близькості гіпнозу і навіювання. З позиції Павлівської рефлексології навіювання є, по суті, гіпнотичним, здійснюється за рахунок концентрованого роздратування ділянки кори на тлі гальмування інших її відділів. З позиції гіпнологів-біхевіористів гіпноз є або майже є навіювання, оскільки всі його феномени (або майже всі) можуть бути отримані поза формальної гіпнотизації [16].

     Р.В. Вайт, Т.Р. Сабрин, М. Орне підкреслили роль мотивації, рольової поведінки, його соціальної обумовленості в ході гіпнозу і гіпнотерапії. А.М.Вайтзенхоффер вважав, що гіпнотичний вплив будується на сугестивності, хоча пізніше зазначив, що гіпноз містить в собі і «щось інше».

     3. Психоаналітичні теорії гіпнозу.

     Аналітична  психологія, що відрізняється високою  активністю продукування теоретичних конструкцій, не обійшла стороною феномен гіпнозу. Ранні психоаналітичні теорії гіпнозу початку XX ст. концентрувалися на: реактивації едипового комплексу, стан містичної закоханості з підпорядкуванням ідеалу понад «Я», сексуальному характері взаємовідносин гіпнотизера і гіпнотизуємого, нарцисичної регресії.

     Надалі, у 1930-1950-і рр.. психоаналіз став трактувати гіпноз з позиції психології «Я». Психоаналітичні теорії гіпнозу розглядали відносини гіпнотизер - гіпнотизуємий з позиції трансферу, будувалися на регресивному розумінні гіпнозу, коли «Я» гіпнотіка змінюється за допомогою особливого регресивного процесу. Розглядалося поєднання регресивного трансферу і сенсорної деривації [22].

     Одна  з найбільш послідовних, повних і  сучасних на стику психоаналітичної егопсихології і когнітивної психології є егопсихологічна теорія гіпнозу Еріка Фромма. Теорія заснована на наступних психологічних концептах та принципах:

1) гіпноз  як адаптивна регресія на службі  Его; 

2) активність, пасивність, рецептивність Его; 

3) первинний і вторинний процеси образного мислення;

4) увага, абсорбція і загальна орієнтація в реальності;

5) категорії  структури та змісту [22, 25].

     Психоаналітичне поняття адаптивної регресії на службі Его – це повернення від певного рівня активності та контролю до попереднього рівня розвитку для придбання здатності подальшого двокрокового їх розвитку, що перевищує вихідний рівень. Е. Фромм з співробітниками підтримали психоаналітичну гіпотезу про те, що гіпноз є формою адаптивної регресії. Відповідно до даної гіпотези, гіпнотична релаксація повинна викликати Его-модульоване, на основі первинного процесу мислення, ослаблення захисного бар’єру на період наявності глибокого гіпнотичного трансу.

     У психоаналізі під первинним процесом розуміють психічне функціонування в ранньому дитинстві, що існує до становлення орієнтованості в реальності і здатності затримувати негайне задоволення потреби. У первинному процесі, мислення базується на превербальній уяві, воно розмите і недиференційоване, кілька ідей часто представлені єдиним чином чи то словом, з подвійним значенням. Мислення первинного процесу переважно непослідовне і алогічне. Мислення вторинного процесу здійснюється за допомогою слів і пропозицій, у мовній формі, а не в уяві, картинах і символах. Воно засновано на впливі реальності і орієнтоване на реальність. Це цілеспрямоване вербальне мислення, що оперує логічно впорядкованими конкретними або абстрактними концептами. У здорових дорослих первинний процес зберігається і включається спонтанно під впливом потреб чи несвідомого Его, творчо збагачуючи буденну логіку неспання. Первинний і вторинний процеси утворюють єдиний нероздільний континуум мислення.

     Експериментальне  дослідження Е. Фромма показало, що в стані гіпнозу відбувається достовірне посилення первинного процесу мислення. Однак, на жаль, воно не супроводжувалося очікуваною зміною захистів і копінг-функцій.

     В іншому експериментальному дослідженні  самогіпнозу досліджувалося співвідношення активності, рецептивності, активності, пасивності Его. Гіпнотична Его-активність визначається як довільна розумова активність протягом трансу. Его-пасивність є станом, в якому особистість відчуває себе зломленою, позбавленою надії і нездатною вирішити ситуацію. У Его-рецептивність довільність, критичність судження і навмисний контроль внутрішнього емоційного досвіду тимчасово відставляється, і пацієнт дозволяє підсвідомому і передсвідомому матеріалу проявлятися вільно. Его-рецептивність по відношенню до гіпнозу визначається Е.Фроммом у випадках, коли загальна орієнтація в реальності поступово відключається, трасформуючись в фон розуміння [22, 26].

     Проведене дослідження показало, що Его-активність у формі «самовнушений», прийняття рішень, вирішення проблем переважала над Его-рецептивністю, а Его-пасивність практично була відсутня. Однак була виявлена ​​сильна кореляція між Его-рецептивністю і повноцінністю гіпнотичного досвіду. Глибина трансу, абсорбції, яскравість, реалістичність образності мислення на основі первинного процесу, власне сугестивність були жорстко пов’язані з Его-рецептивністю. На думку Е.Фромма, висока кореляція Его-рецептивності з уявою і абсорбцією означає, що в самогіпнозі відбувається саморозкриття Его, що стає сприйнятливим до внутрішніх стимулів.

     У відношенні гіпнозу Е. Фромм виділяє  сконцентровану, сфокусовану і експансивну, «свободо плаваючу» увагу. З психоаналітичної позиції обидва типи уваги, так само як і сприйняття і пізнання, є функціями Его. Абсорбція розуміється Е. Фроммом як сукупність сконцентрованої уваги і Его-рецептивності. Абсорбція характеризує ступінь поглиненості уваги суб’єкта поточними зовнішніми подіями або триваючим внутрішнім досвідом.

     Експериментальне  дослідження підтвердило, що самогіпноз характеризується більш концентрованою і експансивною увагою, ніж неспання. У стані самогіпнозу відзначалася швидка флуктуація між сконцентрованою і експансивною увагою. Експансивна увага була пов’язана з Его-рецептивністю, а сфокусована - з Его-активністю [22, 27].

     Е.Фромм  та його співробітниками було показано, що гіпноз і неспання розрізняються за структуральними і змістовним змінним. Структуральні ознаки: абсорбція-фасцинація, сконцентрована і експансивна увага, Его-активність та Его-рецептивність, руйнування загальної орієнтації в реальності, глибина трансу. Абсорбція і відключення загальної орієнтації в реальності є, на думку Е.Фромм, стрижневими ознаками, спільними для гетеро- і самогіпнозу, що розділяють їх з неспанням. Експансивна увага і Его-рецептивність характеризують самогіпноз, розмежовуючи його з гетерогіпнозом. Змістовна категорія включає феномени посилення роботи уяви, пам’яті (зокрема, гіпермнезія), сильний афект, приємні чи конфліктні думки, гіпнотичні мрії, роботу над особистісними проблемами, самонавіювання сенсорних або рухових феноменів.