2. За способом участі в інвестиційному  процесі виділяють прямі та  непрямі інвестиції [26, с. 311].

    Прямі інвестиції характеризуються безпосередньою участю інвестора у виборі об’єктів інвестування і вкладенні коштів. Пряме інвестування здійснюють підготовлені інвестори, які мають достатньо інформації про об’єкт інвестування і знають механізм інвестування. Прямі інвестиції, як правило, здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою оволодіння контрольним пакетом акцій компанії.

    Непрямі інвестиції – під ними розуміють  інвестування, опосередковане третіми  особами (інвестиційними або фінансовими  посередниками). Не усі інвестори  мають достатню кваліфікацію для  ефективного вибору об’єктів інвестування та подальшого управління ними. У цьому випадку вони придбавають цінні папери, що випускаються інвестиційними або іншими фінансовими посередниками (наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних фондів або інвестиційних компаній), а останні розміщують зібрані таким чином інвестиційні кошти на власний розсуд у найбільш ефективні об’єкти інвестування, беруть участь в управлінні ними, а отримані доходи розподіляють серед своїх клієнтів.

    3. Залежно від форми власності  інвесторів розрізняють державні, приватні, іноземні та спільні інвестиції [26, с. 320].

    Державні  інвестиції – це вкладення, які здійснюють центральні і місцеві органи влади  та управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і залучених  коштів, а також інвестиції державних  підприємств та закладів за рахунок власних і залучених коштів.

    Приватні  інвестиції – вкладення коштів громадянами, а також підприємствами недержавних  форм власності, перш за все, колективної (акціонерні товариства і кооперативи).

    Іноземні  інвестиції – вкладення, які здійснюються іноземними громадянами, юридичними особами та державами.

    Спільні інвестиції – вкладення, що здійснюються суб’єктами даної країни та іноземних  держав, а також інвестиції підприємств  за участю іноземних інвесторів.

    4. За періодом інвестування виділяють  короткострокові та довгострокові інвестиції.

    Короткострокові інвестиції – це вкладення капіталу на період, що не перевищує одного року (наприклад, короткострокові депозитні  вклади, купівля короткострокових ощадних  сертифікатів тощо).

    Довгострокові інвестиції – вкладення капіталу на період більше одного року. Це критерій, прийнятий у практиці обліку, але, як свідчить досвід, він потребує подальшої деталізації. У практиці великих інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізуються наступним чином: а) до 2 років; б) від 2 до 3 років; в) від 3 до 5 років; г) більше 5 років [26, с. 318].

    5. За регіональною ознакою виділяють  інвестиції внутрішні та зовнішні [26, с. 323].

    Внутрішні інвестиції – вкладення коштів в  об’єкти інвестування, розташовані  в територіальних межах даної країни.

    Зовнішні  інвестиції (вивезення капіталу) –  вкладення коштів в об’єкти інвестування, розташовані за межами даної країни. До них належить і купівля різних фінансових інструментів інших країн  – акцій іноземних компаній, облігацій  інших держав.

    Інвестиційна  діяльність у державі є одним  з основних напрямків розширення та відтворення основних фондів і  виробничих потужностей господарства на базі науково-технічного прогресу.

      Особливу увагу розвитку цього  напрямку слід приділяти в  період переходу до ринкових відносин, коли економіка потребує великих інвестицій через необхідність перепрофілювання більшості підприємств.

    Треба покласти значні надії на надходження  зовнішніх інвестицій, але цей  процес поки гальмується складною податковою системою, великою часткою державного майна, повільними кроками приватизації, нестабільністю політичної системи.

    Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути державні, кооперативні, акціонерні та інші установи, а також приватні особи, причому всі вони мають  однакові права і соціально-економічні гарантії. Таку їх розмаїтість вже не можна регулювати адміністративними методами, тому треба швидко розробити й запровадити такий механізм інвестування, який зробив би цей процес ефективним.

    Ефективність  інвестиційної діяльності залежить від рівня розвитку капітального будівництва, інвестиційного та промислово-будівельного комплексів, що, у свою чергу, заповнюється виробничим потенціалом їх матеріально-технічної бази, кваліфікацією виконавців, науково-технічним рівнем проектних рішень, станом організації та планування інвестиційного процесу забезпечення його фінансовими ресурсами [22, с. 183].

    У стратегічній політиці вирішальну роль відіграє чітке визначення пріоритетних напрямків інвестування згідно з державними інтересами, програмними цілями відродження України і входження її у взаємовигідні міжнародні зв'язки та інтеграційні процеси.

    В економічній літературі надається  велика кількість визначень інвестицій і як фактор виробництва вони набувають  різних конкретних форм (табл. 1.1).

    Кількісним критерієм розмежування прямих і портфельних інвестицій у ринковій економіці вважається 10 % об'єкта інвестування. Однак прямою може бути інвестиція з меншою часткою участі, але яка забезпечує реальний вплив на прийняття рішень об'єктом інвестування і навпаки, якщо частка інвестора становить більше 10 %, але він не має реального контролю над об'єктом, то відповідна інвестиція не визнається прямою.

    За  визначенням сучасного українського економіста С.Соколенка вивіз підприємницького капіталу має форму довгострокових іноземних інвестицій, що йдуть, як правило, на створення за кордоном спільних підприємств, дочірніх компаній, філіалів.

 

     Таблиця 1.1

Види  інвестицій [26, с. 228]

 

    Вкладення капіталу в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над ними з боку інвестора, називаються прямими іноземними інвестиціями.

    Український фахівець Б.Губський дає визначення прямим інвестиціям як “вкладання капіталу з метою отримання підприємницького прибутку (доходу), та вкладення, які зумовлені довгостроковим економічним інтересом і забезпечують контроль інвестора над об'єктом інвестування”. Американський економіст Ліндерт розглядає прямі іноземні інвестиції з погляду платіжного балансу, тобто як будь-яке надання кредиту або придбання власності в іноземному підприємстві, яке значною мірою знаходиться у власності резидентів країни-інвестора.

    Ресурси інвестора складаються з ресурсів, отриманих з усіх доступних джерел інвестиційних ресурсів - внутрішніх, залучених і запозичених. Різні суб'єкти інвестиційної діяльності мають різні джерела залучення ресурсів  (табл. 1.2.).

    Таблиця 1.2.

Ресурси суб'єктів інвестиційної діяльності [26, с. 341]

 

      В сучасних умовах інвестор має доступ як до національних, так і до міжнародних  інвестиційних ресурсів, які акумулюються і перерозподіляються переважно через міжнародні (світові) ринки.

 

2. Аналіз  ринку капіталів  в Україні та в інших країнах світу

2.1. Особливості ринку капіталу в Україні

 
 

    На  сьогодні в Україні проблема становлення  повноцінно функціонуючого ринку капіталу, орієнтованого на задоволення потреб розширеного фінансування реального сектору, є особливо актуальною. Упродовж докризового періоду ринок капіталу активно розвивався – банки, страхові та пенсійні фонди, фондовий ринок пройшли стадію свого становлення, а також наростили активи, підвищили фінансову стійкість. Однак ці позитивні зрушення не супроводжувалися адекватною трансформацією реального сектору економіки, що зумовило неузгодженість процесів формування національних заощаджень та інвестицій. Так, впродовж 2006–2008 рр. середньосвітові показники частки заощаджень у ВВП становили 23,9, 24,4, 24,2 % від ВВП, інвестицій – 23,2, 23,7, 24,0 % від ВВП відповідно. У США частка національних заощаджень у ВВП у 1995–2002 рр. була на рівні 16,9 %, у 2004–2007 рр. – коливалася на рівні 13–15 % ВВП (11,9% у 2008 р.), що вважається еталонним значенням. В окремих країнах, особливо тих, що активно розвиваються, частка заощаджень у ВВП сягала 35 % ВВП, інвестицій – 30 % [14]. В Україні ж протягом 2005–2008 рр. частка інвестицій в основний капітал коливалася у межах 8–11 % ВВП, частка заощаджень населення становила 3–4 %. У 2008 р. обсяг інвестицій зменшився на 2,6 % порівняно з 2007 р., при цьому частка прямих іноземних інвестицій в основний капіталу в Україні впродовж останніх 4 років становила 3–4 %. Наслідком стали «інвестиційний голод» та постійне старіння основного капіталу.

    До  настання світової валютно–фінансової кризи фондовий ринок України  активно розвивався. 2008 рік завершив черговий етап його розвитку, що розпочався у 2005 р. Підвищення інвестиційної привабливості країни та активне входження іноземного капіталу на український ринок фінансових послуг позитивно позначились на його біржовому  сегменті, який протягом останніх чотирьох років збільшився більше ніж у 5 разів та досяг піку свого розвитку у 2008 р. – Індекс ПФТС, загальний обсяг торгів, чисельність учасників ПФТС та кількість цінних паперів у біржовому списку за цей період досягли історичних максимумів (рис. 1). На початку 2008 р. за рівнем капіталізації в абсолютному вимірі (понад 110 млн.дол. США) Україна вийшла на 3 місце серед країн, що розвиваються, після Туреччини та Польщі. Капіталізація біржового списку ПФТС за 2004–2007 рр. зросла з 96 до 530 млрд грн або з 20 до 80 % ВВП (за 2008 р. впала на 67,9 % до 181,28 млрд грн) [15, с. 158].

    Структура торгів ПФТС була характерною для  фондового ринку країни, що розвивається. Наприкінці 2008 р. у структурному розрізі 15,26 % сукупного обсягу торгівлі припадало на ринок акцій, з них 13,01 % займав вторинний ринок і лише 2,25 % – ринок приватизації. Частка корпоративних облігацій становила 40,30 %, а ринку похідних цінних паперів – 43,87 % загального обсягу торгів. Протягом останнього року біржовий ринок розширився інвестиційними сертифікатами, частка яких становить 0,6 % річного обсягу продажу. Примітно, що у 2007 р. пропорція між частками акцій та облігацій підприємств була зворотною (табл. 1), що певною мірою можна пояснити посиленням прагнення інвесторів до мінімізації ризиків та їх страхування шляхом активнішого укладання угод із похідними цінними паперами. Структура біржового списку Української фондової біржі за видами фінансових інструментів наприкінці 2008 р. була такою: частка облігацій підприємств – 48 %, інвестиційних сертифікатів – 47 %, похідних цінних паперів – 4 % та на акції припадало 1 % (див. табл. 2.1).