Особливості розвитку філософської думки в Україні

      Екзистенціальними мотивами пронизана творчість  М. М. Коцюбинського (1864 - 1913). Проблеми внутрішнього світу людини, її складних стосунків з природою, відчуження, втрата людиною органічного зв’язку з нею є одними із важливих в його творах «Інтермеццо», «Тіні забутих предків», «Дебют», «На камені» та ін. Світогляд письменника, його критичний реалізм  визрівали внаслідок уважного вивчення життя, засвоєння ідейно-естетичних принципів російських та українських революційних демократів.

      Видатною  постаттю в українській суспільній думці був Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 рр.). В основу методології дослідження історичного процесу поклав метод індукції на базі теорії факторів - біологічного, економічного, психічного. Суб'єктом історичного процесу вважав народ як національну індивідуальність і національну цілісність. Предмет історичного дослідження - народ. Глибинні фактори людської життєдіяльності визначають смисл історії народу і видатної особи. Потреба у національному самовизначенні зумовлює характер міжнаціональних відносин: вони мусять будуватися на принципах свободи і суверенітету кожного народу. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї історіософської концепції, Михайло Грушевський виробляв концепцію українського народу, що об'єднаний у національну цілісність психофізичними та культурними факторами. Ця концепція добре представлена в його праці «Хто такі українці і чого вони хочуть».

      На  другу половину ХІХ – п.п. ХХ ст. припадає діяльність і академіка                       В. І. Вернадського (1863 - 1945). Вершиною його наукової творчості є вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу розуму). Цей процес здійснюється завдяки впливові розуму, людини на біосферу, перетворює її в нове середовище життя людства – ноосферу.  

      V. Філософія в Україні в 20-90-х роках ХХ ст.

      З усієї історії вітчизняної філософії  чи не найскладнішим є післяреволюційний  період. Складним є й науковий аналіз здобутків українських мислителів цього періоду. Справа в тому, що вся українська філософія, як і філософія інших радянських республік, була «розмита», «розчинена» в єдиній пануючій тоді марксистсько-ленінській філософії. Кожен філософ тоді був зобов’язаний твердо притримуватись позицій діалектичного і історичного матеріалізму.

      Однак навіть в умовах системи тоталітарного  мислення філософська думка України  не згасла повністю. В 20-ті роки увагу  привертають філософські розробки В. Юринця, С. Семковського, П. Демчука. Глибоке філософське осмислення характерне для ряду творчої літературно-художньої інтелігенції, насамперед М. Хвильового, М. Зерова, М. Вороного, М. Куліша та ін., які прагнули зберегти українську національну культуру. Але ці процеси українського відродження тривали недовго. Уже на початку 30-х років почався наступ на філософів. За передвоєнне десятиріччя у результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів, які фактично не здатні були на прояв самостійної думки, а могли лише повторювати думки керманича. І тільки «хрущовська відлига» привела до того, що в Україні почалось «друге відродження» філософії, яке тісно пов’язане з ім’ям П. В. Копніна (1922 - 1971). Нове ж відродження наступає з кінця 80-х – початку 90-х років, коли для цього створились нові історичні умови. 

      VI. Філософія української діаспори

      Вагомим і необхідним доповненням до історії  української філософської думки  є розробки філософських проблем  мислителями української діаспори.

      Увага філософів української діаспори зосереджена на проблемах політичної філософії, історії української філософії (Дмитро Чижевський, Тарас Закидальський), національної ідеї (Іван Мірчук, В'ячеслав Липинський).

      Дмитро  Донцов (1883~1973 рр.) - ідеолог українського націоналізму, спрямованого на відокремлення України від Росії, що відображено в творах: «Націоналізм», «Хрестом і мечем». Світоглядною основою політичних поглядів є його філософський волюнтаризм та ірраціоналізм, презирство до народу, устремління встановити владу еліти. На формування світогляду Донцова справило глибоке знання ним історії світової філософської думки. В його концепції інтегрального націоналізму йшлось про націю як самодостатню цінність. Держава ж повинна стати основним гарантом, захистом нації, бо вважав, що нація творить державу, а не навпаки. А національна ідеологія, за Донцовим, повинна стати основною у світогляді українського народу, бо «…України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її…» [1, c.488].

      Дмитро  Чижевський (1894 - 1977) - найвідоміший у діаспорі дослідник історії української філософії, історії, літератури, естетики. У творах «Історія філософії на Україні» , «Філософія Григорія Сковороди» відносить до української філософії мислителів з ознакою їх участі у творчому процесі національної інтелектуальної традиції. Один з перших визначив емоціональність, ліризм та інші риси української філософської ментальності. Світове значення національної філософії пов'язує з появою в ній великого філософа, котрий створює філософську систему світового значення. Таких філософів в Україні ще не було, вважає Дмитро Чижевський, певно недооцінюючи Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича, Льва Шестова та ін.

      Досліджуючи історію людської думки, Чижевський звернув увагу, що в ній існують  два різні погляди на проблему національності: раціоналістичний і романтичний. Він був прихильником романтичного підходу, бо він не веде до національної винятковості і національного засліплення. У праці «Нариси з історії філософії на Україні» Д. Чижевський зазначав: «Так само, як на націю, можна дивитися і на усі продукти національної культури…» [1, c.488].

      Філософські погляди Володимир Винниченка (1880 - 1951) знайшли своє відображення у таких його працях, як «Відродження нації», «Рівновага», «Божки», «Заповіт борцям за визволення», «Щастя» тощо. Щодо вирішення Винниченком національного питання, то він обстоював національну незалежність України, її демократичний розвиток, засуджував усякі форми насильницької централізації. В «Заповіті борцям за визволення» філософ багато писав про державність і наголошував на тому, що «…перша вимога… і перший інтерес… - здобуття самостійності і незалежності своєї… Держави» [9, с.83].

      Етичні  погляди В. Винниченка ґрунтуються  на ідеях людської гідності, заперечення  примусових обов’язків, встановлених над людиною.

      Яскравою  постаттю серед мислителів української діаспори був В. К. Липинський (1882 - 1931). Центральні теми його творчості включали в основному національні, державотворчі питання. Обстоюючи ідею єдності, у «Листах до братів-хліборобів» він писав: «Нація  для нас – це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної Держави…» [1, c.476].

      Філософська творчість О. Ю. Кульчицького (1895 - 1980) є виявом вільного українського мислення, але, на жаль, за межами нашої Батьківщини. Саме філософія, на думку вченого, повинна відігравати важливу роль у становленні і перетворенні світогляду, слугувати підвалиною для інших наук. Заслуговують на увагу думки ученого щодо логіки та психології,які він вважав основами підготовки філософського мислення. Серед проблем, які складають основний зміст філософського знання, О. Кульчицький називає онтологію та гносеологію. Головна ж проблема останньої – це узгодження пізнання із буттям предметів, на які воно звернене. Вчений виявляв великий інтерес до проблеми людини, особистості; звертався до проблем української духовності;міркував щодо впливу соціопсихічних та глибинно-психічних чинників на формування українського характеру.

      Отже, історія української філософії - потужний потік в українській  культурі, який відбиває суперечності буття українського народу. 
 
 
 

      VIІ. Висновок

       З першого погляду може здаватися, що всі філософські проблеми вже  були вирішені і сьогодні ми можемо тільки, відштовхуючись від «готового», виражати свої думки щодо вічних філософських проблем. То що ж? Чи потрібна тоді філософія  сьогодні? Філософія потрібна не завжди і не всім. Коли традиційні мотивації є доволі сильні, а кризи є рідкісним явищем, тоді філософія це лише спосіб проведення дозвілля. Філософія мало потрібна людям, коли у них все гаразд, причому оце "гаразд" ще і визначається традиційним світобаченням. Філософія стає критично необхідною, коли людство чи якась його частина заходить у глухий кут, але згодом, виконавши свою місію, вона знов стає непотрібною. Філософія також буває потрібною протягом тривалого часу, коли є така традиція: коли суспільство живе свідомо, коли воно постійно ставить собі цілі цивілізаційного та культурного розвитку, а не інструментальні цілі економічного зростання.

       В країнах, що протягом своєї історії  не мали масштабної духовної роботи, філософія  завжди невчасна. По-перше, вона там не потрібна державі, якщо держава не перетворює її на ідеологію. По-друге, вона там зовсім не потрібна бізнесу, якщо її неможливо продавати, тобто якщо вона не є популярною, масовою, якщо вона не перетворюється на філософську публіцистику. Філософія там не потрібна простим людям, які вважають її заумним занудством.

       Сьогодні  вже точно можна сказати –  легковажне ставлення до філософії  нищить власне філософію в Україні. Дрібні теми, компіляції та інтерпретації  заполонили те, що ще колись було схоже на філософію. Нові божевільні ідеї не можуть з'явитися всередині офіційної української філософії вже досить довго.

Впродовж  останніх років представники офіційної  філософії, працівники інституту філософії  НАН України, спричинилися до написання  лише двох важливих книг: Мирослав Попович – "Червоне століття", Київ-2005 та Віктор Малахов – "Право бути собою", Київ – 2008. Ці книги важливі, перш за все тому, що вони відображають загальну позицію української офіційної філософії, яка значним чином є державно-ідеологічною. Ці книги по-різному намагаються оцінити наше минуле, проаналізувати витоки сьогодення, дійти до філософських підвалин всього того, що відбувається в нашій країні.

       Я ж, в свою чергу, схильна вважати, що існує ще безліч філософських понять, ідей та проблем, які вимагають існування та розвитку філософської думки в Україні сьогодні. Філософія як сфера чистого духу в певному сенсі є не тільки слугуванням істині (наука), красі (мистецтво) та добру (релігія), але і чисто духовному сходженню вище як такому. Якщо офіційна філософія не намагається зайняти духовну позицію, то потрібно це робити в інший спосіб. Можливо, розвиток філософії в Україні сьогодні є можливий поза філософськими інституціями. Тому філософія заслуговує на підтримку людей духу, які ще подекуди лишилися в країні, поза інституційною філософією, поза наукою, поза державною підтримкою.

       Та  крім надання підтримки сучасній філософії, потрібно вивчати й історію  розвитку філософської думки нашої  нації. Філософія, особливо в культурній традиції нашого народу, завжди виступала насамперед тим типом духовної діяльності, де з’ясовувались межі людського життя, де давались відповіді на питання, що становлять сенс буття людини. Отже, сама історія філософії виявляється чи не найбільш дотичною до сфери, де відтворюється розвиток культури народу, де реконструюється дух нації. Історія національної культури невід’ємна від розвитку філософії, що завжди  виконує функцію самоусвідомлення культури, слугує виразом духу нації, втіленому в культурі. Саме філософію можна розглядати як сферу, де реалізується потреба самопізнання духу народу, де здійснюється усвідомлення найзагальніших духовних потреб людини, нації, народу; тому вищевикладена тема, на мою думку, є досить актуальною для кожного свідомого українця. Знання філософії українського народу та історії її формування дасть змогу краще зрозуміти характер його мислення сьогодні. 

  Список  літератури 

1. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. «Історія української філософії»: Тексти першоджерел. – К.: «Україна», 2000 

2. Велесова книга. — К., 1994 

3. Українські гуманісти епохи Відродження, Антологія. – К.: «Наукова думка», «Основи», 1995. — Ч.1-2 - http://litopys.org.ua/human/hum.htm

3.1 –  Переклад В.Литвинова вступу до книги «Прогностична оцінка 1483 року» - http://litopys.org.ua/human/hum02.htm; 

3.2 – П. Русин «Похвала поезії» - http://litopys.org.ua/human/hum03.htm#poez

4. Джерела пружно б’ють. Хрестоматія з української літератури – 2-ге видання – Київ – «Освіта» 1998 

5. Історія філософії України: Хрестоматія. К.: «Либидь», 1993 

6. Прокопович  Ф. Філософські твори. У 3 т. К.: «Наукова думка», 1980 

7. Сковорода  Г. Твори: У 2т. – К.: АТ  «Обереги», 1994 

8. Шевченко Т.  Г. Кобзар. – К.: «Дніпро», 1987 

9. Винниченко  В. К. Заповіт борцям за визволення. – К.: «Криниця», 1991 

10. Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1. 

11. І. Ф. Надольний. Філософія. К.: «Вікар» 1999 с.173 – 199 

12. Навчальний  посібник:/ Бичко  І. В., Табачковський  В. Ч. та ін. – К.: Либідь 1993 с.219 – 287 

13. Історія філософії  України: Підручник. – К., 1994. – с.3 – 407 

14. Філософська  думка в Україні: Бібліографічний  словник 2003 

15. http://www.readbookz.com/book/177/6043.html

16. http://ua.textreferat.com/referat-8755-1.html 

17. Заїченко Г.  А. Філософія. К., 1995