Особливості розвитку філософської думки в Україні

      Ідейну  атмосферу братств передають ораторські твори Транквіліона, присвячені світським сюжетам. Це передусім "Похвала мудрості", де прославляються науки, філософія, мудрість, розкривається їхнє прикладне значення в повсякденному житті кожної людини й усього суспільства.

      Помітним представником другого періоду братського руху є                          Мелетій Смотрицький (прибл. 1572—1633), який, на відміну від попередників, надає суспільно-громадянського спрямування своїм працям. Проблема людини, її душа, критика морально-соціальних вад тогочасного суспільства набувають у нього підпорядкованого значення. Закликаючи до людяності й звертаючись до сумління та самопізнання людини, М. Смотрицький надає самопізнанню не стільки морального, як громадсько-патріотичного звучання.

      Незважаючи на неодноразові негативні висловлювання на адресу арістотелівськик силогізмів, М.Смотрицький долає заборону застосування логіки до теології. Він вперше звертається в своїх творах до логіко-дедуктивкого виведення логічних операцій і методів, розроблених західноєвропейською схоластикою і вдосконалених пізніше розвитком філософії.

      Культурно-освітня  діяльність братств не вичерпується названими іменами. В різний час тут працювали К. Сакович, Х. Євлевич, Л. Зизаній, П. Могила та інші.

      Шляхом  розвитку гуманістичних традицій і загального піднесення рівня філософської думки в Україні йшов і Касіян Сакович (1578 - 1647). Найбільш яскраво його філософські шукання відображені в написаних ним посібниках для братських шкіл: "Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини" та "Трактат про дуту".Приділяючи велику увагу проблемі самопізнання, Сакович спрямовує її розв'язання не на осягнення Бога через моральне вдосконалення й духовність, а на тілесну природу людини та "й душу, пов'язану з відчуттям і мозком. Життєдіяльність людини як біологічного єства К.Сакович пояснює законами природи й ідеєю природного провидіння, яке заступає Боже втручання у природні справи. Пізнання тілесного єства людини, на думку К. Саковича, потрібне для того, щоб вивчивши закони і властивості власної природи, вона жила згідно з ними, управляла собою, уникала того, що їй шкодить.

      Своєрідно розглядає Сакович душу. В праці "Трактат про душу" душа розглядається у відношенні до тіла. Він надає перевагу думці про божественне походження душі. Він говорить у цьому творі, в розділі «Опис душі взагалі. Що таке душа взагалі?»: «Душа дійсно є форма, яка дає буття природному тілу, що має різні частини і здатності до життя.» [5, c.103].

      У поглядах Лаврентій Зизанія (60 рр. XVI ст. - ?)досить яскраво простежується тенденція до осмислення філософсько-богословської проблематики з позиції раціоналізму. Найвизначнішим його твором є «Великий катехізис».

      Незважаючи  на те, що філософія братських шкіл була обмеженою, своїм розвитком  вона спонукала до нових творчих шукань, які й відбилися у філософії видатних діячів Києво-Могилянської академії, що виникла в 1632 році на базі братської школи Київського богоявленського братства. 

      4. Філософія в Києво-Могилянській академії.

      Важливу роль у розвитку науки і культури відіграла Києво-Могилянська академія, яка виступила водночас провідним центром філософської думки України другої половини ХVІІ та ХVІІІ ст. Виконавши свою справу у розвитку освіти, грамотності, братські школи вже не могли задовольняти зростаючі вимоги, тому, змушені були поступитися таким навчальним закладом, які були б на рівні західноєвропейських. З цією метою митрополит Київський і Галицький П.Могила створює 1631 року вищу Лаврську школу, яка після злиття з Київською братською школою 1632 р. Перетворюється в Київську колегію і досить скоро стає загальновизнаною. А  1684 р. за клопотанням гетьмана України І.Мазепи цей навчальний заклад офіційно отримує царську грамоту, яка фактично констатує статус Київської академії як вищого навчального закладу. У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597—1647), вперше в Україні філософію викладали окремо вад теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському ґрунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки.

      Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін  чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.

      Перш  ніж зупинитися на короткому аналізі  життя і філософських поглядів професорів-філософів  Академії, варто відзначити видатну  просвітницьку роль її фундатора  Петра Могили. Серед викладачів провідне місце в розвитку філософської думки України XVII – XVIII ст. займали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель,                   Л. Баранович, І. Галятовський, Д. Ростовський, Г. Кониський та інші.

      Інокентій Гізель (бл. 1600—1683) вважав головним призначенням земного буття людини активність, спрямовану вільною волею людини. Свою діяльність людина має спрямовувати на боротьбу зі злом, що панує в земному світі. В своїй праці «Твір про філософію» він писав ще й наступне: «Природа кожної речі є такою, якою є її дія».

[5, c.164]. Філософ також відстоював позиції деїзму. Він вважав, що Бог створив матерію(природу) і дух. Внаслідок цього виникли тілесні субстанції, потім різні тілесні речі від кількісного розподілу матерії за її формами. При цьому вона не народжується і не зникає, а лише переходить з одного тіла в інше. Він виділяв 3 стани матерії: 1 – стан байдужості(природа сама по собі), 2 – стан природи щодо існування, 3 – стан природи в абстракції розуму(ідеальна єдність).

      Професор  академії І. Гізель, зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття.

      З діяльністю внутрішнього чуття І. Гізель пов'язує наступний етап пізнання зовнішнього  світу. Відображені образи зовнішнього  чуття, що є формальним відображенням  речей, діючи на внутрішнє чуття, утворюють закарбовані образи цього  чуття.

      Філософські погляди Гізеля відображені у відомих його працях «Твір про всю філософію», «Філософські аксіоми», «Мир з Богом людині».

      Згодом  деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Григорій Кониський (1717 – 1795) вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття.

      Розглядаючи проблему матерії, Кониський, як і більшість  професорів Академії, пов’язував її з буттям Бога. Матерія, як творіння Бога, - вічна першооснова речей. «Під назвою речей розуміється все, що може бути пізнане людським інтелектом. - писав Кониський в творі «Загальна філософія», тому що – філософія знаходить собі місце не у волі, в які вміщена любов, а в інтелекті» [1, c. 160]. Рух та простір – атрибути матерії.

      З позиції деїзму Г. Кониський перш за все ставить завдання пізнавальності світу, законів природи і самої людини.

      Отже, здобуття істини мислилося викладачами  Києво-Могилянської академії як результат  складного процесу пізнання, здійснюваного  на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід.

      Аналогічно  І. Гізелю і Г. Кониському уявляв собі процес здобуття істини Феофан Прокопович (1681—1736). Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Ф.Прокоповича, на відміну від курсу І. Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Ф. Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу, пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне, вірогідне.

      Поняття матерії Ф. Прокопович розглядає  через виокремлення субстанції як самобуття. Матерія є неповною субстанцією. Повна субстанція – природне тіло. Матерія наділяється активністю, самостійним існуванням і навіть, на думку Прокоповича, протяжністю – вона мислиться як така, що має глибину, висоту, ширину тощо. Він стверджує, що «… перша матерія, яку бог створив на початку світу, не може ніколи ні народжуватись, ні знищуватись, ані збільшуватись, ані зменшуватись, і скільки її створено, стільки залишається досі й залишиться назавжди». [6, c.128]

      Вирішуючи ж питання про відношення Бога до світу, Ф. Прокопович спирається на положення, за яким Бог визначається творцем всього існуючого. Враховуючи вищенаписане, ми бачимо, що поглядам автора притаманна певна непослідовність. Та скоріше всього, ці думки є проявом пошуку та процесом формування позиції мислителя.

      Рух, на думку Прокоповича, є невід’ємною  властивістю природи, адже жодна субстанція не є бездіяльною і природа ніколи не перебуває в спокої.

      За  Ф. Прокоповичем, людина – «повнота досконалостей, рівна цілій природі».

      У поглядах на історію і державу  він керується теорією суспільного  договору. За політичним поглядом, підтримує теорію «просвітницького деспотизму».

      У філософському курсі Георгія Щербацького (1725—?) простежується дещо інше розуміння філософи і шляху пошуку істини. Г. Щербацький  визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спирається на людський розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена у Щербацького картезіанською формулою: "Мислю, отже, існую".

      Спираючись  на вчення Декарта, Г.Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й  душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та розумове.

      Філософські погляди Стефана Яворського (1658 - 1722) знайшли своє відображення в його курсі «Філософські змагання…». Щодо поняття матерії, то він вважав, що вона ніким не створена, і не знищувана. Розглядаючи проблему зміни речей, він використовує поняття «заперечення заперечення», хоча до висновку про його загальну закономірність ще не доходить. Вирішуючи проблему пізнання, Яворський стверджує, що об’єкти відчуттів існують поза ними, створюючи чуттєві образи.

      Ми  можемо зробити висновки, що досить оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням інших професорів. Професори Києво-Могилянської академії обґрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі.

      Вони  висловлювали оригінальні думки  щодо етичних проблем. Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних.

      Значну  увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумові. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів У людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.