Особливості розвитку філософської думки в Україні

      Петро Лодій (1764 - 1829) був одним із перших посередників в ознайомленні російського суспільства з Кантом. Високо оцінювалась і його теоретична діяльність(деякі питання теорії пізнання).

      Йоган Шад (1758 - 1834) активно пропагує філософські ідеї представників німецької класики. В його поглядах на природу переважала пантеїстична тенденція. Згідно з його поглядами, закон розвитку як основний закон природи лежить в основі походження людини. Й. Шад також з’ясовує місце і роль нації у житті суспільства.

      С. С. Гогоцький (1813 - 1889) залишив чималу наукову спадщину. У 4 томі «Філософського лексикону» він зауважив структуру філософського знання. «Філософія – думка, чи діяльність думки, яка отримує свій зміст через контраст із протилежним їй зовнішнім світом…». А в праці «Філософія ХVII і XVIII ст. в порівнянні з філософією ХІХ ст….» С. Гогоцький зауважив: «…Як би ми не розширяли або звужували завдання філософії… її завдання стосується самих загальних основ і форм пізнання та життя…» [1, c.382].

      О. М. Новицький (1806 - 1884)у своїх поглядах стверджував першорядне значення людини, людського розуму в філософському баченні світу. Відомий його філософський твір – «Промова про нарікання щодо філософії…».

      І. Скворцов (1795 - 1863) був в основі київської школи філософського теїзму;              В. Карпов (1798 - 1867) був одним із кращих перекладачів праць Платона в ХІХ ст.; ім’я П. Авсенєва (1810 - 1852) було для сучасників синонімом філософа.

      Одним із визначних українських філософів  минулого століття був                           П. Д. Юркевич (1827-1874). П. Юркевич як філософ за вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. Розкриваючи глибину серця, він говорить, що воно є «центром морального життя людини…, в ньому з’єднуються всі моральні стани людини». «…Серце є вихідним пунктом усього доброго та злого в словах, думках, і вчинках людини… Серце є скрижаль, на якій викарбуваний природний моральний закон…» [5, c.341].У вищезгаданому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням. Тобто, серце є центром і релігійних переживань людини, бо писав П. Юркевич у своїй праці «Серце та його значення…», що «…християнське начало моральності… пов’язане щільно з біблійним ученням про серце…» [5, c.347].

      Юркевич вважав, що людині притаманний так званий етико-моральний погляд на світ, який витікає з природи серця.

      Мислитель вважав, що філософія є справою  не однієї людини, а всього людства.

      Основні філософські праці П. Юркевича: «Ідея», «Серце і його значення в духовному  житті людини…», «Із науки про людський дух», «Матеріалізм і завдання філософії» та ін.

      Щодо  інших представників української  «академічної» філософії, то варто зазначити імена В. В. Лесевича (1837 - 1905) та П. І. Ліницького (1839 - 1906). Перший розробляв проблеми філософії з позицій позитивізму. Його основні праці: «Спроба критичного дослідження осново начал позитивної філософії», «Нариси розвитку ідеї прогресу», «Позитивізм після Канта» та інші. Науковий же доробок П. Ліницького надзвичайно різномаїтий. Серед найбільш вагомих праць варто відзначити: «Огляд філософських вчень», «Вчення Платона про Божество», «Критичний огляд звичайних поглядів та суджень…», «Ідеалізм та реалізм…», «Посібник до вивчення питань з філософії…», «Про форми та закони мислення» та багато інших. В творі «Загальний погляд на філософію» Ліницький виклав основні думки. Так він писав: «…термін «філософія» вказує не на предмет, а на особливе відношення між тим, хто пізнає, і тим, що пізнається; саме це і складає сутність філософії.» [1, c. 372]. 

б) університетська філософія в Києві

      Головні філософські сили в Києві останньої  чверті ХІХ ст. починають набувати більш світського характеру і зосереджуються перш за все в університеті Св. Володимира та пов’язуватися з такими іменами, як О. О. Козлов, О. М. Гіляров,       Г. І. Челпанов, М. С. Трубецькой, В. В. Зеньковський, Г. Г. Шпет.

      Чільне  місце в формуванні філософської культури Університету належить Олексію Гілярову (1855 - 1938). Він в своїх перших працях «Платонізм, як основа сучасного світогляду…» та «Значення філософії», під впливом вивчення історії філософії, виявляє негативне ставлення до філософії як науки, й бачить в ній спробу примирити дві вічно ворогуючі істини – істину розуму та істину серця.

      Головною  ідеєю його «синехологічного» вчення була ідея всезагальної єдності.

      Олексій Козлов (1831 - 1900) був прибічником філософії персоналізму, крім того, його філософські погляди мали характер панпсихізму. Козлов уявляв дійсний світ як систему взаємодії різного роду духовних субстанцій. Одні духовні субстанції деградують, інші – удосконалюються, так здійснюється їх перевтілення. Єдність світу бере свій початок у Бозі – «Найвищій Субстанції».

      Прихильником  філософії неокантіанства був Георгій Челпанов (1862 - 1936), з позицій якої він критикував матеріалізм за заперечення ним реальності духовного. На думку філософа, необхідним підґрунтям будь-якого пізнання є наявність у свідомості апріорних ідей та елементів. Стосовно ж поглядів Челпанова на простір та час, то їх він розглядав як два різні, проте рівноцінні засоби поєднання елементів відчуття.  

      Василь  Зеньковський (1881 – 1962) свою філософську систему називає «досвідом християнської філософії». Його головна ідея – ідея християнських витоків всього сущого. 
 

      3. Українська філософська та суспільно-політична думка другої половини    ХІХ – ХХ ст.

      Величезної  цінності вклад у розвиток української  філософії другої половини XIX— початку XX ст. зробили М.П. Драгоманов, І.Я.Франко та  Леся Українка...

      Найсуттєвішою рисою філософії М.П. Драгоманова (1841 - 1895) є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з'ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків.

      При розгляді соціальних питань М. Драгоманов користувався не суб'єктивним методом, а порівняльно-історичним. Цей метод передбачав також врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того або іншого явища.

      М. Драгоманов досить цікаво визначав суспільно-політичний ідеал, що ґрунтувався на філософському плюралізмі, а також суперечності між ідеєю самоуправління, автономії, федерації та ідеєю антидержавності, антицентризму.

      В основі світогляду Драгоманова лежить ідея поступу, метою якого є здійснення ідеалів лібералізму і соціалізму. Але в його соціалістичному ідеалі немає місця централізованій  державі. Обстоюючи ідею національного відродження, він відкидав не справжнє національне, так зване «національство», тобто заперечував примусовий «націоналізм», бо «…система примусової національності є такою ж всесвітньою проявою в громадському життю, як і система примусової релігії.» [1, c.434].

      В питання про природу Драгоманов стояв на матеріалістичних позиціях, хоча називав їх позитивізмом. Різко  критикував він як ідеалізм, так  і релігію, обстоював віру в дію  природних об’єктивних законів, дотримуючись діалектичного підходу  до аналізу явищ дійсності.

      В значній мірі протилежними поглядам Драгоманова були орієнтації Володимира Антоновича (1834 - 1908). Для нього були характерні певна ідеалізація минулого українського народу, обґрунтування його «безкласового», «безстанового» характеру. Своєрідною формою суспільного і громадського устрою українців є, за Антоновичем, віче, продовженням якого були козацькі традиції.

      І.Я. Франко (1856 - 1916) перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах" Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософи людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

      Але жити лише для праці неможливо, вважає І.Франко. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.

      Одна  з основних філософських ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а "правдивий живий чоловік, бо така людина — носій духу, а той дух є "вічний революціонер". Отже, духовний світ людини — її найдорожче надбання. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів ("Веснянки"), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає "свиням під ноги". Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння.

      У радянській літературі утвердилась  думка про те, що І. Франко був  досить близьким до марксизму. Й справді, він досить часто у своїх філософських шуканнях звертався до нього, хоча бачив в ньому й певні небезпечні тенденції. Для нього найбільш важливими були загальнолюдські цінності, тому й не підтримував він ідею революції як шляху досягнення прогресу. Його ж «Вічний революціонер» не закликав до руйнації життя, а кликав до звільнення від рабського духу.

      Франківська філософія породжує досить важливу  і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях  і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основ. для їхньої єдності, для братерства і любові.

      Філософія франка — це також заповідь любові до Батьківщини її до людства. В цілому ж, його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г.Сковороди і Т. Шевченка.

      Оригінальність  філософії Лесі Українки (1871 - 1913) полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Ґрунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.Сковороди і Т.Шевченка, Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди.

      Світогляд її був в основному матеріалістичний, з притаманним йому діалектичним підходом до аналізу всіх явищ дійсності. У вірші «Ось, уночі…» Л. Українка висловлює думку про вічність і несотворимість матерії:

      Вірю  я в правду свого ідеалу,

      І коли б я тую віру зламала –

             Віра б зламалась у власне  життя,

              В вічність матерії, в світа  буття… [10, c.326].

      Леся  Українка була впевнена, що всі речі матеріального світу існують  об’єктивно, незалежно від нас. Вона виступала проти потойбічного життя, критикувала фаталізм, вульгарний матеріалізм. Невід’ємним елементом її світогляду був атеїзм.

      У своєму поетичному шедеврі «Лісова  пісня» Л. Українка розвиває глибоку  філософську ідею єдності людини з природою. Говорячи ж про таку діалектичну єдність, поетеса наголошувала на тому, що ці взаємовідносини  складні й суперечливі, бо «прихід» людей у природу має ознаки боротьби між ними. Тут звучить і філософська ідея вічності природи, її постійного оновлення.

      Л. Українка любила свій народ, його мову та культуру; близько сприймала до серця його нещасну долю, підносячи живий образ національного болю; турбувалась тим фактом, що в Україні мало було людей з високим рівнем свідомості.

      У своїй творчості Леся Українка зачіпає  і таку важливу проблему, як проблема держави. Вона вважає, що на захисті кожної людини повинні стояти право та закон.