Особливості розвитку філософської думки в Україні

      Вчені Києво-Могилянської академії зробили  значний внесок у розвиток філософії права. 

      5. Філософія Григорія Сковороди

      Просвітницьку справу, яку несли у світ діячі  Києво-Могилянської академії, продовжував  її талановитий вихованець, самобутній філософ Г. С. Сковорода(1722-1794 ), якого дослідники називали хто українським Сократом, хто Піфагором, інші – Лейбніцом. Деякі й зовсім не вважали його філософом, або називали «псевдонародним філософом» (Г. Шпет). Та останнім можна заперечити, бо Сковорода своїми творами і своїм життям ствердив свій оригінальний ідеал філософа. «Філософія, - на думку біографа М. Ковалинського, - оселившись у серці Сковороди, давала йому найщасливіший стан…»    [1, c.127]. «Філософія, або любов до мудрості, - говорив Сковорода, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія».

      Одним із перших основоположних принципів філософствування Григорія Сковороди є «двох натур». Дві натури - це способи існування буття. Видима натура - зовнішня, речовинна - несправжнє буття. Невидима - внутрішня, світла натура - справжнє буття. Так , у трактаті «Вступні двері до християнської добронравності» він пише: «Весь світ складається з двох натур: одна видима, друга – невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог» [7, c.141]. Сковорода підтримує думку про нерозривну єдність цих двох натур, однак підкреслює, що невидима натура (Бог) має первинність по відношенню до видимої натури. У трактаті «Ікона Алківіадська» та ін. Сковорода продовжує своє вчення про двонатурність, вносить в нього діалектичний характер, говорячи про протилежності, з яких складається світ: «В цьому цілому світі два світи, які становлять один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і зруйнівний. Цей – риза, а той – тіло, цей – тінь, а той – дерево; цей – речовина, а той – образ, тобто основа, що містить речовинну грязь…» [7, т.2, с.16] Стверджуючи первинність внутрішнього, божественного світу, Сковорода водночас наголошував на безконечності матеріального світу – все «то переходить, то народжується, то зникає…». З одного боку, Бог тотожний природі, з іншого – світ безмежно далекий від Бога.

      Поряд з теорією «двох натур» Сковорода  розробляє теорію «трьох світів»: макрокосм (природа), мікрокосм (людина), світ символів (духовний світ, світ культури, основу якого становить Біблія). В найбільш закінченому вигляді ця концепція викладена в діалозі «Потоп зміїний». Оскільки невидиме (Бог) існує всюди, а мікрокосм (людина) знаходиться в гармонійній взаємодії з макрокосмом, то за Сковородою, людина є центром, в якому сходяться всі проблеми життя. Вся різноманітність матеріального світу, вся «незмірна незліченність і видимість стікається в людині» стверджує він у творі «Асхань». Тому сократівський принцип «пізнай себе» проходить червоною лінією крізь його філософські твори. Самопізнання (Богопізнання) для Сковороди – ключ до розкриття всіх таємниць. В цьому виражається основна ідея його філософії – антропологізм. Самопізнання - не інтелектуальний акт, а життєвий процес людського саморозвитку. Його орган - Серце - є духовною субстанцією людського буття, джерелом життєдіяльності людини. У діалозі «Наркіс» Сковорода називає людське серце «головою усього в людині»: «…глибоке серце…є ніщо інше, як необмежена безодня наших думок…» [7, c.169].

      Із  вченням про людину як мікрокосм  тісно пов’язане у філософії  Сковороди вчення про третій світ – символічний. Він існує як посередник між двома іншими світами, і також складається з двох «натур» - «видимої»(знак) й «невидимої»(смисл, тлумачення).

      Уперше  в історії української культури Григорій Савич Сковорода найбільш зріло розробив філософію, де чітко  реалізувались найважливіші риси української ментальності: кордо-центризм, абсолютна свобода індивіда, екзистенціалізм, устремління до самопізнання. Григорій Сковорода утверджує необхідність і нерозривність любові та віри, обумовлене усвідомленням неможливості існування людини у звичайному світі поза єдністю любові і віри. Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Григорія Сковороди. Людина спроможна вийти за межі свого тлінного звичайного завдяки любові і вірі. Отже, любов і віра несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного, справжнього щастя. Досягти щастя, на думку мислителя, можна тоді, коли слідуєш велінню внутрішньої натури, виявом якої є сродність за певним видом праці. У творі «Алфавіт, або Буквар світу»  Сковорода закликає робити те, для чого народжений, жити за Божим велінням. Тому, «…кожен повинен пізнати себе, тобто свою природу… Чи ти кінь? – Носи вершника. Ти віл? – Носи ярмо…» [7, c.220]. Він також підкреслював те, що щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила. У плані цієї концепції філософ розглядав і проблему рівності, висовуючи ідею «нерівної рівності». Він визнавав єдину нерівність – нерівність здібності і покликання в одному і тому ж виді діяльності. В «Алфавіті» він в образній формі виразив цю думку: «Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини відповідно до їхнього об’єму... Менша посудина має менше, але тим однакова вона з більшою, що так само повна» [7, c.436].

      Філософія Григорія Сковороди - морально-практична. Ідеї неоплатонізму, німецьких містиків ХVІ - ХVП ст., народна і християнська символіка - ось що лежить в основі філософії. Аналіз філософської спадщини Г. С. Сковороди дає право висловити думку про те, що його творчість є важливим вузловим пунктом у розвитку філософської думки України. 
 
 
 
 
 

      IV. Філософія України другої половини XIX - XX ст.  

                  1. Філософія українського романтизму XIX ст.

      Якщо  говорити про розвиток філософської думки в Україні того періоду, то ватро зазначити, що в усій Російській імперії до неї ставлення було неоднозначним – декілька разів в університетах викладання філософії заборонялося, її вважали шкідливою. Недивлячись на це, філософія поступово розвивалась.Початок ХІХ ст. приносить в Україну ідеї західноєвропейської філософії, сюди проникає вчення видатних мислителів німецької класичної філософії.

      Ідеї  німецького романтизму мали великий  вплив на українського прибічника наткрфілософії Д. М. Велланського (1774 – 1847). Його онтологія вихідним моментом має визнання обєктивно існуючої першооснови – абсолюта, який кінець кінцем тлумачиться як Бог. Між духовним та матеріальним існує відношенн тотожності. Відношення єдності шснує також між матерією, простором та часом. Д. Веллнський стверджує, що світповністю пізнаваний.

      М. О. Максимович (1804 - 1873) також був послідовником вчення Шеллінга, свої філософські погляди він виклав у «Листі про філософію». Максимович не вважав філософію окремою наукою. Вона у всьому: у житті, у науці, у кожному творі. Порівнючи український та російський фольклор, він одним із перших робить спробу віднайти відмінності між метальністю цих націй.

      Значний вплив на розвиток філософії в  Україні мала творчість українського вченого зі світовим ім'ям О.П.Потебні (1835—1891).

      Щодо  світогляду, то Потебня був мислителем матеріалістичного напрямку. Визнаючи первинність матерії і вторинність  свідомості, він стверджував, що мислення є властивістю матерії. В проблемі пізнання основою вважав чуттєвий досвід.

      О.  Потебня першим із українських філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв'язку мови і мислення. Він показав, що мислення формується за допомогою мови, на її основі, розкрив зв'язок мови не тільки з мисленням, а й з психікою в цілому. Творчо опрацювавши деякі ідеї німецьких вчених В. Гумбольта і Г. Штейнталя, Потебня став засновником "психологічного напрямку" у вітчизняному мовознавстві. У слові він вбачав індивідуальний творчий акт і вважав кожне вживання слова і кожну його видозміну особливим явищем. Потебня розглядав мову як діяльність, як живий, безперервний процес творчості народу.

      Потебня був не тільки мовознавцем, а й  творцем "лінгвістичної поетики", яка мала величезне філософське  значення.

      Романтизм став також світоглядною основою  творчості видатного письменника та мислителя М. В. Гоголя (1809  - 1852). Його філософський світогляд розкривається не стільки в художніх, скільки в спеціальних творах – «Сповідь автора», «Вибрані місця з листування з друзями», приватних листах.

      Основний  інтерес Гоголя – людська душа. Як і Сковорода, Гоголь називає душу «серцем». Правда знаходиться у людській душі, тому-то й шлях до правди, вважає Гоголь, це заглиблення у себе, в свою душу, а звідти – й шлях до пізнання світу, Бога. Людина повинна вносити у світ гармонію, добро й красу. Шлях до упорядкування і вдосконалення людиною свого життя Гоголь бачить в праці, і до того ж в тій, яка найбільше може розкрити закладені в людині здібності.

      Говорячи  про упорядкування життя, Микола Гоголь перш за все наголошує на «господарстві наших душ» - на необхідності привести до ладу свої душі.

      До  такого ж світогляду прийшли й  інші відомі діячі української культури: М. І. Костомаров, П. О. Куліш, Т. Г. Шевченко та інші, які склали основу Кирило-Мефодіївського товариства. 

      Відомий історик, етнограф Микола Іванович Костомаров (1817-1885) палко проповідував ірраціоналізм і релігійну філософію, примирюючи віру з розумом, стверджуючи, що Бог дав світу духовний початок. Основна думка його програмного документа «Книга буття» - історія є накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога. Слов’яни ж тут зображуються спадкоємцями наслідства Божого, спасіння для них – це визволення усіх слов’янських народів, в тому числі й українського – відродження України. З цього приводу М. Костомаров пише: «…вона скоро прокинеться і крикне на всю широку Слов’янщину… І встане Україна, і буде непідлеглою… » [5, c.317].

      У філософській праці «Дві руські народності»  Костомаров через розкриття українського народного характеру прагне провести в свідомість українського народу ідею власної самоцінності.

      Через всю творчість М. Костомарова  проходить ідея духовного відродження  людини, ідея вільного духу.

      Ідея  рівності між людьми, яка випливала  з християнської віри, проголошувалась  і в соціально-політичній програмі, спрямованій на відміну кріпацтва, «викоріненню рабства і всякого приниження нижчих класів». Микола Костомаров один з перших звернув увагу на роль народу, як рушійної сили історії.

      Пантелеймон Олександрович Куліш  (1819-1897), як усі романтики, захоплювався фольклором, етнографією, історією України. Суперечливість світогляду пояснюється абсолютизацією філософії серця. Серце - внутрішня глибінь людини. У ньому архаїчні конструкти світогляду, світосприймання, що впливають на здійснення тієї чи іншої мети в майбутньому. Глибоко в душі лежить любов до Вітчизни, без якої людина втрачає суть, сенс і призначення життя. А все зовнішнє - вороже внутрішньому. Лише внутрішнє істинне. Таке вороже ставлення до зовнішнього приводить Пантелеймона Куліша до протиставлення минулого сучасному. Хутірська філософія Пантелеймона Куліша оцінюється неоднозначне. Дехто вважає її національно-обмеженою. Сучасний публіцист Дмитро Наливайко вбачає у «хутірській філософії» відображення об'єктивного стану речей: інтелігенція України втратила національну самобутність, і її належало витіснити хутірською культурою. Мислення Пантелеймона Куліша поліфонічне, спрямоване на внутрішній світ людини, на її серце, яке розкривається у народному слові. Тому-то Пантелеймон Куліш так наполегливо захищає «мову серця». Любов до рідного слова зливається у нього з любов'ю до рідної землі, старого хутірського побуту, де тільки й можна почувати себе людиною.

      Неоднозначно  оцінюється й світогляд Тараса Григоровича Шевченка(1814- 1861): від матеріаліста, войовничого атеїста, діалектика до ідеаліста, глибоко релігійного мислителя. Можна погодитись з Михайлом Драгомановим, який вважав причиною неоднозначних оцінок піклування кожного філософа про себе, а не про Шевченка. Кожний шукає в ньому свої погляди, підтверджуючи їх уривками з творів Тараса Шевченка. Суперечливі оцінки світогляду Тараса Шевченка зумовлені складністю сенсу його творчості, що є сплавом української ментальності з символічно-образним явищем поезії. Багатомірність світогляду Тараса Шевченка ще чекає на свою розгадку, але безсумнівно: головна риса - активна патріотична позиція. Основою кращого майбутнього життя він, перш за все, вважав незалежність і волю України. Ця думка пронизує значну частину його творів: «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», «Іван Підкова» та ін. Доля України хвилює поета більше ніж власна доля. Готовність до самопожертви звучить у вірші «Мені однаково».  Поет говорить, що йому однаково, чи випустять його із в’язниці, чи про  нього забудуть на чужині, та

                                                        …не однаково мені,

                                                       Як Україну злії люде

      Присплять, лукаві, і в огні

                    Її, окраденую, збудять… [8, c.329]

      Філософія Тараса Шевченка належить до типу діалогічної «філософії шляху», центральними категоріями якої є пошуки Бога, шляхи пізнання Божественної істини, діалог з Богом, діалог безпосередній (містичний) або опосередкований діалогом з людьми, культурою, природою. Яскравим прикладом ставлення Шевченка до релігії є його поема «Марія». 

      Закликаючи  до слов'янського братерства, Тарас  Шевченко виступав за розвиток демократичної  української національної культури, тому що «нація без своєї власної, їй лише приналежної, характерної риси нагадує просто кисіль, і найбільш несмачний кисіль».  

      Тарас Шевченко - істинно український мислитель-романтик, вважав, що поезія покликана розтопити  «людям серце», нести їм велику правду.  

      2. Професійна філософія в Україні ХІХ – початку ХХ ст..

            a) духовно-академічна філософія

      Феномен професійної академічної філософії порівняно недавно став предметом пильної уваги сучасних дослідників. Це пов’язано насамперед з тим, що довгий час всі надбання українського народу розглядалися як реакційні до марксизму, ідеології, яка в той час ставала державною. Проте, упродовж всього ХІХ ст. існувало дві основні філософські магістралі: «неофіційна», чи публіцистична, в якій йшов пошук самобутності української думки, але яка грішила несистемністю; та «офіційна», чи професійно-академічна, в якій ставали предметом найактуальніші проблеми життя суспільства. Представниками професійної філософії в Україні були Харківський університет, Новоросійський університет, Київська духовна академія та Університет Св. Володимира в Києві, видатними представниками яких були такі філософи як: П. Д. Лодій, Й. Б. Шад, С. С. Гогоцький, І. М. Скворцов, Й. Г. Міхневич, П.С. Авсенєв, В.С. Карпов, О. М. Новицький, П. Д. Юркевич. Та загалом, для першої половини ХІХ ст., філософія ще не усвідомлюється як особистісна творчість, а тому філософ того часу це насамперед держслужбовець, тобто професор університету чи академії.