Особливості розвитку філософської думки в Україні

Міністерство  освіти і науки України

Придніпровська  Державна Академія Будівництва і  Архітектури 

Кафедра філософії і політології 

«Особливості  розвитку філософської думки в Україні» 
 
 
 

Підготувала:                                                                                       студентка 587  групи

                                                                                                            Мукусієнко Катерина 

Перевірила:                                                                                        доц. Плаксіна О.І. 
 

Дніпропетровськ

2009 

      Зміст 

І. Вступ (періодизація історії української  філософії) 

ІІ. Від міфу до філософії

            1. Філософія давніх  слов’ян

            2. Філософія Київської  Русі (Нестор, митрополит Іларіон,  К. Туровський) 

ІІІ. Філософія  періоду XIV – XVIII ст.

            1. Становлення раннього  гуманізму (Ю. Дрогобич, П. Русин,  Лукаш, С. Оріховський)

            2. Філософія Острозької  академії (Г. Смотрицький, І. Вишенський)

            3. Філософська думка  братств (І. Копинський, К. Транквіліон-Ставровецький, М. Смотрицький, К. Сакович, Л. Зизаній)

            4. Філософія в  Києво-Могилянській академії (І.  Гізель, Г. Кониський, Ф. Прокопович, Г. Щербацький, Ст. Яворський)

            5. Філософія Г.  Сковороди 

IV. Філософія України др. половини ХІХ – ХХ ст.

            1. Філософія українського романтизму ХІХ ст. (М. Максимович, О. Потебня, М. Гоголь, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко)

            2. Професійна філософія  України ХІХ – п.ХХ ст.

                  а) духовно-академічна філософія (П. Лодій, Й. Шад, С. Гогоцький, О. Новицький, І. Скворцов, П. Юркевич, В. Лесевич)

                  б) університетська  філософія в Києві (О. Гіляров, О. Козлов, Г. Челпанов, В. Зеньковський)

            3. Українська філософська  та суспільно-політична думка  др. половини ХІХ – ХХ ст. (М.  Драгоманов, В. Антонович, І. Франко, Л. Українка, М. Коцюбинський,  М. Грушевський) 

V. Філософія в Україні в 20-90-х рр. ХХ ст. 

VI. Філософія української діаспори (Д. Донцов, Д. Чижевський, В. Винниченко, В. Липинський, О. Кульчицький) 

VІІ. Висновок 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      І. Вступ (періодизація історії української  філософії)

      Аналіз  історії української філософії  як невід'ємної складової частини  національної культури України дає можливість взяти за основу періодизації зміни історичних типів національної культури. Ряд учених виділяють в історії філософії України: по-перше, період становлення і розвитку філософської думки в Київській Русі; по-друге, період філософії українського Ренесансу; по-третє, період Просвітництва і розвитку філософії в Києво-Могилянській академії; по-четверте, період розвитку філософії предромантизму (XVIII - початок XIX стст.); по-п'яте, період українського романтизму (від Гоголя до Юркевича); по-шосте, період, коли паралельно з романтизмом виникає блок філософії позитивізму та раціоналізму (університетська філософія Иоганна Шада, Олександра Потебні, Володимира Вернадського, Михайла Драгоманова, Івана Франка); по-сьоме, період формування філософських ідей у лоні модернізму XX ст. і, по-восьме, філософія української діаспори.

      Ряд філософів у розвитку та становленні  філософії в Україні виділяють  три періоди: по-перше, період докласичної філософії, що охоплює історію української філософії від Київської Русі до Просвітництва, включаючи розвиток філософії в Києво-Могилянській академії; по-друге, класичний період - від філософії Григорія Сковороди до університетської філософії кінця XIX ст.; по-третє, період новітньої української філософії XX ст., включаючи філософію української діаспори. Причому, особливістю періоду вважається екзистенціально-романтичний характер філософії.

      Своєрідність  кожного з періодів історії філософії в Україні полягає в тому, що перший період історії філософії в Україні охоплює існування Київської Русі. Тоді філософія ще не виділилась у самостійну сферу теоретичного осмислення світу. Це практична філософія, що становила невід'ємну частину культури Х-ХІ ст. Основна її проблема: Людина-Бог. Другий період історії філософії в Україні охоплює ХVІ-ХVПІ ст. і зв'язаний з діяльністю братств, Острозького культурно-освітнього центру і Києво-Могилянської академії - період культури українського бароко, що зумовила виділення характерних рис філософії в Україні. У її центрі проблема: Людина-Всесвіт. Формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичного мислення, її вершина - філософія Григорія Сковороди. Третій період - XIX - перша третина XX ст. — філософія культури романтизму з основною проблемою: Людина-Нація, включає професійно-філософське знання (Памфіл Юркевич) і непрофесійну філософію, зв'язану з художньою літературою. Виникнувши на сході України, у Харкові, філософія поширюється на захід до Києва та Львова. Три типи української культури: грека-слов'янський, бароко та романтизм - зумовили своєрідність окремих періодів історії філософії в Україні.

      Погоджуючись  з такою концепцією періодизації історії філософії в Україні, мабуть, варто доповнити її четвертим періодом - від 30-х років XX ст. до кінця 80-х років. Це філософія в Україні радянського періоду. При всій спільності з особливостями філософії інших народів Радянського Союзу, філософія в Україні має й, власне, свої національно-ментальні особливості, і п'ятий період, народження культури незалежної України і формування сучасної філософії.

        Ми розглянемо основні моменти ключових періодів розвитку філософської думки в Україні, які я вирішила представити в трохи іншій періодизації. Я впевнена, що це дасть нам змогу краще зрозуміти шлях розвитку національного характеру нашого народу, характеру його мислення, та вирішення проблеми індивідуального розвитку. 
 
 
 
 
 
 

      ІІ. Від міфу до філософії 

            1. Філософія давніх слов'ян

        Виникнення філософської думки в Україні пов'язане насамперед з появою такої історичної спільності людей, як український народ. Адже кожен народ демонструє своє право на життя не тільки здатністю до виживання, а й силою духу взагалі, і філософського зокрема. Деякі елементи «філософського» осмислення явищ природи і людського життя були наявні вже в народному світогляді східнослов’янських племен задовго до хрещення Русі та появи писемності. На основі першої світоглядної міфологічної системи створювалися перші передфілософські утворення. Спираючись на емпіричний досвід і міфологічну картину, наші предки створювали своєрідну природну релігію, найвищою ідеєю якої були філософія вічного життя та природне начало Всесвіту. За словами митрополита Іларіона(І. Огієнко): «Початкові вірування були найтісніше зв’язані з життям – з природою свого довкілля… - це були вірування натуралістичні, на природі побудовані» [1, с.7]. Тобто, свідченням того, що ще за давніх часів український народ був високорозвинутою спільнотою, є результати дослідження Трипільської культури, а значно пізніше — геніальна пам'ятка українського народу V—IХ ст., написана у IX і переписана в XVI чи в XVII ст., "Велесова книга".

      Представлена  у "Велесовій книзі" характерологія українського народу показує, що початки  української філософії зумовлені духом віри, любові і надії, а вінцем цього духу є свобода. З початків свого світоглядно-філософського усвідомлення український народ заявляє: "А йдемо куди — знаємо: по землі на гори і в луку моря" [2, с.26]. Знає тому, що є цивілізованим народом: "Правда така, що ми Дажбожі внуки ко уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо ї богами воєдино" [2, с.14].

      Філософський  світогляд, поданий у "Велесовій  книзі", показує, що український народ  вірить передусім у свої власні сили, здібності, що тільки завдяки діяльності можна досягти щастя і свободи: "Йдемо До полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові..." [2, с. 18]; "Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви" [2, c.39]. "Велесова книга" свідчить, що український народ пройнятий любов'ю до життя, до власної землі, відважний і сміливий у реалізації цієї любові: "... Ми відважні, коли боремося за життя..." [2, c.41]. Ця любов пов'язана з величезною рішучістю і оптимізмом: "І одсічемо старе життя наше од нового, як січуть, рубають дрова в домах огнищан простих" [2, с. 47].

      Таким чином, філософія віри, надії, любові і свободи, яку плекав український  народ у стародавні часи, є породженням  його власного, неповторного і нескореного  духу. 

            2. Філософія Київської Русі

      Особливого  розвитку філософська думка України  набуває у Київській Русі. Виникнення філософії Русі відбувалось у  процесі розв'язання суперечностей  між слов'янським міфологічним світоглядом  та християнством. Київська Русь — перша

східнослов'янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду. Цей перехід прискорився з впровадженням на Русі у 988 році християнства, яке було підготовлене розвитком її культури. Така готовність виявилась насамперед в тому, що світоглядна культура Русі акцентувала увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Диявола та інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі її почуття і розуміння. Крім того, інтенсивні контакти з Візантією та Болгарією дали змогу використовувати здобутки античної, візантійської філософії як джерело розвитку філософської думки. Все це в поєднанні світоглядних уявлень східних слов’ян сформували філософську думку українського народу, яка, починаючи з X-XI ст.., впродовж віків визнає специфіку філософського мислення українського народу.

      В цей час в західноєвропейській  культурі реалізується «платонівсько- арістотелівська» лінія філософії, згідно з якою людина прагне до істини, як правди, незалежної від людини і людства, а в нашій культі переважною є «александрійсько-біблійна» лінія, орієнтована на відкриття не так знеособленої істини, як правди, що осягається як драма людського життя. Тут формується своєрідний тип філософствування, що відрізняється суб’єктом пізнання. «Любомудр»-філософ виступає тут як цілісний суб’єкт. Він мислить себе як факт всередині буття, не обмежуючись осмисленням всезагального як об’єктивно-безособової дійсності, він переживає його як власну долю. До філософських висновків він дійшов через пошук особистого сенсу життя. Виходячи з цього в українській культурі формується філософія, домінантна тенденція якої полягає в орієнтації на екзистенціально-антропологічні аспекти знання. В історії української філософської культури любомудріє, софійне розуміння знання стає домінуючим, полісемантичне. Носій софійного знання виявляє екзистенціальну ментальність києворуської філософії. На цю платонічно-християнську традицію звертає увагу і вказує А.К.Бичко. Мудрість, в першу чергу, є знанням суті речей, тобто «божественного задуму» їх творення. Митрополит із русичів Климент Смолятич відзначає в «Іпатіївському літописі»: «Філософ здатний і інших навчити праведному життю, і власним щоденним буттям втілює в життя пізнану ним вищу філософську істину.» Проблема істини - головна в «Послание пресвитеру Фоме» Климента Смолятича, який вважає, що істина вже сформульована і проголошена у Святому Писанні. Розглянувши морально-онтологічну проблему відносин Людина-Бог, Климентій Смолятич викладає свою гносеологію: «Весь світ - це книга, що містить у собі премудрість Божу. І людина покликана прочитати її для здобуття істини праведного життя».

      Слід  зазначити, що в давньоруській філософській думці світоглядна орієнтація зміщується в духовний світ людини. Проблема тіла і душі займає важливе місце в роздумах київських книжників. Конфлікт між добром і злом проходив через всю філософську проблематику. Характерною рисою філософської культури Київської Русі є її неприйнятність абстрактного, відірваного від життя філософствування.

      Отже, філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої  низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

      На  початку XII ст. з'явилася "Повість временних літ", автором якої за традицією вважають ченця Печерського монастиря Нестора. "Повість временних літ" постає не тільки як літературний твір, а й як одна із пам'яток філософської думки. Вже тут ми можемо знайти терміни "філософ" та "філософствувати" (мається на увазі "промова філософа" перед князем Володимиром). Такі історіософські проблеми, як світова історія, «откуда есть пошла Русская земля», роль і місце, яке посідає Київська Русь серед інших держав були настільки важливими, що фактично визначали тему і сенс людського життя.

      Філософське звучання має "Слово про закон і благодать" ,автор митрополит Іларіон.  Основна мета, яку він ставить у цьому творі, - показати зростання безпосередньої божественної участі у людській історії. Іларіон, зокрема, зазначав: «Хто ж бо може зрівнятися величчю з Богом нашим? Він один, що творить чудеса.» [1, с.40]. Іларіон здійснює спробу показати чинники, рушійні сили та головні тенденції розвитку людства. В основу покладено принцип теології, який полягає в закономірному, невідворотному русі нових народів від обмеженого, рабського животіння («Закон», «Старий Завіт») до абсолютно вільного християнського життя(«Благодать», «Новий Завіт»). Іларіон обґрунтовує погляд про закономірність розвитку історії. Згадані вище дві доби поступово змінюють одна одну. Крім того, провідною ідеєю «Слова…» є утвердження патріотизм, любові до Вітчизни.

        Однією ж з основних цілей  написання «Ізборника…» К.Туровського є педагогічно-виховна функція – настанова до князівського кола – виховання поваги до книжок. В цій пам’ятці викладені світоглядні основи моралі, права, суспільних відносин. Пропонується концепція «суспільного примирення і всезагальної згоди». Велика увага приділяється майновим питанням.  Ставиться запитання про те, що є матеріальне та духовне багатство. Зміст твору несе реалістичну оцінку соціальних дисбалансів тих часів. В «Ізборнику…» сповідується ідеал дружби як приклад універсальної форми міжособових взаємин. «Таких собі друзів… обирайте, що не все тобою мовлене вихваляють, а міркуваннями правдивими намагаються відповідати тобі». У творі «Притча о человеческой душе и теле» Кирило Туровський захищає ідею єдності Київської Русі і, як філософ, осмислює пізнання як тлумачення тексту, що містить божественну істину. Текстом стає весь світ. Людина і світ - це мікро- та макрокосмос. Вустами Бога Кирило Туровський проголошує ідею Боголюдини: увесь задум Божого творіння підкорений єдиній меті: служінню Людині. Бог поставив на службу Людині не лише земний світ. Сам акт олюднення Бога свідчить про Божу службу Людині, про Боже людинолюбство.