Філософія Просвітництва

 
 
 
 
 
 
 
 
16

     4. Проблема свободи в філософії французьких матеріалістів XVIII ст.

     Найвідмітнішою рисою Просвітництва є поворот до людини. Мислителі-просвітники, починаючи з Монтеск'є, головну увагу звертають на людське суспільство, історію, біди та страждання людей. У зв'язку з цим основний акцент "робиться на розум, шляхи й засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедливість, свобода, братерство тощо.

     Отже, Просвітництво повертає до людини. Але ж чи є Це повернення 
справді гуманістичним? Таке питання не є марним, адже на відміну від 
періоду Відродження, коли були висунуті гуманістичні ідеали творчої і 
неповторної (співрівної богу) людської особистості, Новий час (XVII і 
особливо XVIII ст.) був періодом інтенсивного складання тих специфічних 
спільностей, в яких «суспільне відношення людей... прибирає в їх очах 
фантастичну форму відношення між речами» (Маркс). Такі об'єднання людей 
виступали в ролі своєрідного «спільного знаменника», під який підводяться 
індивіди і який виявляє себе як абстрактна ознака, що є «значущою» не з 
точки зору особистісно-людського (справді гуманістичного) змісту, а з 
позицій «вузькотехно-логічних» (виробничих, управлінських тощо). 
Г" Французький   матеріалізм   XVIII   ст.   Саме   таку   людину   --

«усереднену особистість», представника «сурогатної спільності», «машину з кісток і м'яса», (Декарт) -- і ставить на передній план Просвітництво. Це і породжує масу суперечностей і парадоксів у світоглядних принципах просвітників, які відображали парадоксальність самої тогочасної суспільної ситуації, яка чи не найяскравіше виявилася згодом у реальній практиці Великої Французької революції XVIII ст. і у філософських поглядах молодшого покоління французьких просвітників -- Жюльєна Офре де Ламетрі (1709--1751), Клода-Адріана Гельвеція (1715--1771), Поля-Анрі Гольбаха (1723--1789), Дені Дідро (1713--1784), відверто матеріалістична і

 
17

атеїстична позиція яких стала безпосередньо філософсько-світоглядною увертюрою до революції.

     Одним із парадоксів була та обставина, що просвітники, які в числі головних політичних гасел висували вимогу свободи, разом із тим рішуче заперечували реальність самого змісту свободи як філософської проблеми. Звертаючись до текстів мислителів-просвітників, легко побачити, що позитивна розмова про свободу заходить лише в політичному аспекті проблеми. Однак тільки-но заходить мова про свободу як самочинну, творчу діяльність людської особистості (а не «дану згори», однакову для всіх «незалежність» однієї людини від одної, тобто «свободу» лише від «чогось», а не «для чогось»), така свобода відразу тлумачиться як «фікція», що виникає внаслідок «незнання» нами причин тих (чи тієї) дій, які ми називаємо свободними. І такий підхід цілком логічний, оскільки В усіх таких випадках аналізується свобода людської істоти, ототожнюваної з машиною.

     Енциклопедисти займали, в основному, матеріалістичні позиції. Так, один з найактивніших серед них - Ламетрі (1700-1751 рр.) хоч і недовго перебував серед них, але в історії філософії залишив помітний слід. За професією лікар, він, як і Дідро, всі процеси навколишнього світу розглядав крізь призму законів природи. В працях «Людина-машина», «Система Епікура» та ін. Ламетрі намагався довести, що між формами матерії -- а до таких він відносив органічний, рослинний, тваринний світ і саму людину -- немає ніяких якісних відмінностей.

     Ламетрі відновлює біологічне розуміння душі, яке було притаманне окремим напрямам античної філософії, зокрема, стоїкам. Функцією душі, вважав він, є оживлення і рух тіла. Душа є окремим видом матерії, вона, як і все, є матеріальною субстанцією і проявляється в найменших частинках органічного світу. Так, серця деяких тварин, вийняті з тіла, працюють ще певен час, відрубані мускули при подразненні активно реагують на подразник і т. д. Отже, робить висновок Ламетрі, навіть найменша частинка органічної матерії має, окрім загальних, ще і автономні психічні властивості.

18

Вслід за Декартом, який порівнював тварин з машинами, Ламетрі вже не тільки тварин, але і людей порівнює з ними. Єдине, що відрізняє людину-машину від тварини-машини,-- це більша досконалість першої. Людина, як і тварина, діє подібно машині. Людина відрізняється від тварини істотною, але випадковою ознакою -- мовою. Взагалі ж, вважав Ламетрі, немає живих істот вищих і нижчих. В онтологічному плані всі вони є матерією, якій притаманні властивості машини.

     У творі, що так і називається «Людина-машина» Ламетрі цілком послідовно поширює картезіанську схему «живої машини» на людину, твердячи, що людина не більш ніж тварина або ж сукупність рушійних сил, що взаємно збуджують одна одну. Душа є тільки рушійним початком або ж відчуваючою матеріальною частиною мозку, яку можна вважати головним елементом всієї нашої машини. Отже, ми повинні зробити сміливий висновок, що людина є машиною. Якщо людина -- це машина (хай і дуже досконала), то, зрозуміло, вона абсолютно не здатна на творчі (такі, що виходять за межі її конструктивної схеми) дії. Цілком логічним тому є висновок, зроблений Гельвецієм, згідно з яким філософський трактат про свободу був би трактатом про наслідки без причин [19, 123].

     Гельвецій Клод-Адріан (1715--1771) -- французький філософ- просвітитель, представник деїзму (матеріалістична концепція в онтології), ідеолог французької революції XVIII ст. У філософському тлумаченні світу абсолютизував значення законів механіки. Створив концепцію Індивідуалістичної етики, що грунтувалась на засадах дослідного походження моральних уяв та почуттів. Головна філософська праця: «Про розум». Згідно з Гельвецієм, світ є матеріальним, нескінченним у просторі й часі, перебуває у постійному русі, а мислення та чуття є властивостями матерії, які виникли як її найскладніші витвори.

     Починаючи аналіз суспільства з ізольованого індивіда («Робінзона»), розглядав як рушійні сили суспільного розвитку свідомість людини та людські   пристрасті.   Критикуючи   вчення   про   вроджену   нерівність

19

інтелектуальних здібностей людей, абсолютизував роль соціального середовища у вихованні й розвитку людини. Висунув концепцію індивідуалістської етики (на противагу релігійній та спірітуалістичній етичним концепціям), Гельвецій. вважав республіканську форму правління непридатною для великих держав, а тому обстоював освічений абсолютизм з буржуазно-демократичними акцентами.

     Подібних поглядів дотримувався і П.А.Гольбах, який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в людський розум дозволяла П.А.Гольбахові віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Та ж сама віра в розум, за П.А.Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як «великих», так і «маленьких» людей; свобода -- ілюзорна. Незважаючи на це, П.А.Гольбах не заперечував активності людей (свобода в межах фатальності) і відводив велику роль етиці у вихованні людей [12, 129].

     Гольбах Поль-Анрі (1723--1789) -- французький філософ-просвітник, один із засновників французького матеріалізму в онтології, ідеолог французької революції XVIII ст. Брав участь у створенні «Енциклопедії» XVIII ст. Прихильник єднання філософії та природничого знання. Спирався на механістичні засади пояснення світу. Заснував концепцію утилітаристської етики. Головні філософські праці: «Система природи, чи Прозакони світу фізичного і духовного», «Природна політика» та ін. Гольбах наголошував на вічності та об'єктивності матерії, яка, розвиваючись, породжує все розмаїття світу. Торкаючись питання єдності матерії та руху, останній розглядав з позицій механіцизму. В гносеології спирався на математично забарвлений сенсуалізм. Г. обстоював здатність людського розуму пізнавати світ та його закономірності.

     Гольбах, автор одного з найвидатніших творів матеріалізму «Системи природи», заявляв, що людина є творінням природи, вона існує як частина природи і підлягає її законам, від яких не може звільнитись навіть по думки.

20

Він також заперечував відмінність між людиною фізичною та духовною. Вчинки людей, на його думку, не можуть бути вільними. Громадські закони повинні будуватись на «природних законах» людей.

     Усе це свідчить, що просвітникам притаманний механістичний натуралізм в розумінні світу. Поширений на людину, цей підхід вів до заперечення свободи і до пошуку моральних засад людського буття в природі людини. В соціальній концепції, тобто в розумінні суспільства, просвітники виходили з людини як природної істоти (соціальна робінзонада). Вони вірили в незмінну природу людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки вслід за Локком повторював Гельвецій). Це живило сподівання на розумних правителів і вчителів, які завдяки вихованню нових людей перетворять світ.

     Специфічність людини, її нібито принципова відмінність від інших частин природи, на переконання Гольбаха, є лише видимістю. Людина, на думку Гольбаха, вважає себе специфічною істотою лише «завдяки недостатньому міркуванню над природою», звідки виникають поняття духовності й тому подібні невизначені слова, вигадані потроху майстрами умоглядних тонкощів. Насправді ж, будучи природною істотою, людина цілком підпорядкована природі, а тому в розмовах про свободу абсолютно немає сенсу.

     Цілком послідовно виходячи з наведеного розуміння, Гольбах, наприклад, ототожнює боротьбу мотивів із механізмом дії різноманітних сил на матеріальне тіло. Волю, або, вірніше, мозок, пише він, можна порівняти з кулею, яка, отримавши перший поштовх, що примусив її рухатись по прямій лінії, повинна, однак, змінювати свій напрямок, оскільки на неї подіяла інша сила, більша, ніж перша. А звідси висновується заперечення свободи: «людина не буває свободною ані хвилини у своєму житті», людину «приводить до помилки, примушуючи думати, ніби вона свободна, те, що вона не помічає істинного мотиву, який спонукає її до діяння», «всі наші

21

вчинки підпорядковані фатальності, що управляє нашою частковою системою так, як вона керує сукупною системою всесвіту; ніщо в нас, як і в природі, не відбувається, оскільки випадок... є позбавлене смислу слова."[З, 116]

     Такі і подібні висловлювання рясніють у творах Гольбаха, і всі вони цілком однозначно випливають з фундаментальної позиції їх автора. Проголошуючи тезу «Бути свободним -- це значить піддаватися необхідним мотивам, які ми носимо в самих собі», Гольбах відверто стає на фаталістичній позиції. Фатальність, твердить він, це вічний, неминучий, необхідний, встановлений у природі порядок або неминучий зв'язок діючих причин з похідними від них діями.

     Фаталістичні висновки, які випливають з Гольбахового розуміння необхідності, не повинні обурювати людей. Навпаки, це розуміння повинно справити на них благотворний вплив, бо, як каже Гольбах, воно не тільки здатне заспокоїти більшу частину їх тривог, але може навіяти їм корисну покору, розумне підкорення своєму жеребу, яким вони часто бувають незадоволені через свою надмірну чутливість. Активне втручання людей у хід подій, на думку Гольбаха, не є розумне. Більше того, він заявляє про свою готовність «зрозуміти» навіть деспота, адже той «під тиском» необхідності «не відає, що коїть». Людина ж, нагадує Гольбах, машина, і в цьому він не вбачає для неї нічого принизливого.

     Хіба ж сама природа, міркує французький філософ, не є величезною машиною, невеличкою пружиною якої є людина? По відношенню до природи, в якій всі істоти ідуть услід за призначеними для них законами, все перебуває в порядку. За її велінням певні суспільства продукують мудреців, героїв і великих людей. В інших народжуються лише бридкі особистості, позбавлені енергії та доброчесності. Погодимося ж зі своїм жеребом і, коли ми страждаємо, не будемо звертатися до створених нашою уявою химер. Якщо ця природа зробила існування нестерпним для деяких невдах, яких вона ніби обрала собі в жертву, то смерть завжди є для них відчиненими

22

дверима, які звільняють їх від бідувань, коли вони втратять віру в можливість позбавитись їх. Позиція Гольбаха, з огляду на критерії «гуманістичності», досить красномовна і спеціальних коментарів не потребує.

     В усіх підручниках майже одностайно висловлюється думка про те, що французькі просвітники (насамперед їх молодше покоління) своїми філософсько-соціологічними творами ідейно надихнули, підготували і теоретично обгрунтували Велику революцію 1789--1794 рр. Це, безумовно, правильно. Проте при цьому всіляко підкреслюється винятково прогресивний характер просвітницьких ідей і, отже, їх «безперечно гуманний зміст». От це вже правильно не зовсім. І справа не тільки в тому, що їх «гуманістичність» викликає великий сумнів (вище про це було сказано цілком певно), але і в тому, що між механістично-натуралістичними теоретичними їхніми настановами та антигуманною практикою якобінського терору існує логічна спадкоємність, що було трагічно підтверджено ще раз досвідом жовтневих подій 1917 р. в Російській імперії.

     І справді, якщо з позицій Розуму взагалі інтерес народу (всіх) вищий від інтересу індивіда, то цілком виправдано («розумно») жертвувати «одиницями» задля «всезагального» блага. Виданий у вересні 1793 р. закон про «підозрілих» давав «право» карати кожного, хто не тільки активно бореться проти Республіки, але й тих, хто активно не виступає на її захист. Славнозвісний редактор газети «Друг народу» Марат на початку 1790 р. писав на її сторінках: «Кілька своєчасно відрубаних голів надовго стримають ворогів суспільства»; ще через півроку: «П'ятсот -- шістсот відрубаних голів забезпечили б нам спокій, свободу і щастя»; в кінці року: «Можливо, доведеться відрубати п'ять -- шість тисяч голів, але коли б навіть довелося відрубати й двадцять тисяч, не можна вагатися ані хвилини».