Філософія Просвітництва

             Міністерство внутрішніх справ України Харківський Національний Університет Внутрішніх Справ

Навчально - науковий інститут права, економіки та соціології

Кафедра філософії та політології

^{Курсова робота}

З ДИСЦИПЛІНИ

^{«Філософія»}

на тему:

Філософія Просвітництва"

 
 
___________

 
 
Виконав слухач:

БАЖИНОВ ЄВГЕНІЙ ПАВЛОВИЧ

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Харків 2007

 

ПЛАН

Вступ З

1. Вчення Ш.Монтеск' є про природні та юридичні закони 6

2. Соціально-філософські погляди Вольтера 8

3.Теорія "Суспільного договору " Ж.Ж.Руссо 12

4. Проблема свободи в філософії французьких матеріалістів XVIII ст.

      17

Висновки ЗО

Список використаної літератури 32

 

ВСТУП

      Епоха Нового часу для розвитку філософії була досить плідною, оскільки філософія досягнула тут нового рівня деталізації власної проблематики, нового рівня систематизації знань; у цю епоху виникла ціла низка нових філософських наук та напрямів. У філософських осмисленнях епохи Нового часу панувало бачення людини в окресленнях механістичного світобачення або ідей Просвітництва. В той же час ця епоха піднесла на новий рівень дослідження суспільних процесів та історії.

     Ще через всю філософію XVII ст. однією з центральних її тез проходить думка про «розумність» світу. Думка ця трансформується в XVIII ст. в ідею Просвітництва як головної рушійної сили історії, джерела і головного засобу досягнення людством рівності, братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму, Царства Розуму [19,118].

     Сам термін «Просвітництво» був висунутий Вольтером і Гердером. Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи -- Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини. Як ідеологія, Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії [13, 586]. Оскільки релігія на той час була духовним виразником інтересів аристократії, то діалектика ідейної боротьби змусила ідеологів буржуазії зайняти протилежні -- матеріалістичні та атеїстичні -- позиції.

     Просвітництво за своєю суттю оптимістичне, пройняте вірою в щасливе майбутнє людства. Ця віра ґрунтувалася на переконанні, що наука і технічний прогрес створять рай на землі. Його представники не передбачили, що прогрес принесе свої проблеми, а «земний рай» весь час буде маритися на горизонті й відступатиме в міру наближення до нього [13,110].

 

     

     Просвітники багато в чому схожі на софістів Давньої Греції. І ті й інші є ідеологами демократії, які в боротьбі з аристократією піддали критиці традиційні вірування, виходячи з розуму як єдиної опори. Обидва напрями більше досягли в руйнуванні традицій, ніж у творенні нового. Проте між ними існує й суттєва відмінність. Софісти за відсутності науки як взірця істинності, релятивізували і суб'єктивізували розум, а просвітники вбачали в ньому запоруку абсолютної істини. Просвітництво, за всієї поліфонічності ідей, які воно об'єднує, не підривало віри в розум, а створювало культ розуму.

     Теоретичною передумовою Просвітництва можна вважати філософію XVII ст., зокрема Декарта з його настановою на розум і механістичним світоглядом, ідеї Локка (орієнтація на досвід, теорія природних прав людини), а також механіку Ньютона як зразок наукової теорії [8, 33].

     Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції. Саме тут в атмосфері кризи інститутів феодалізму напередодні буржуазної революції ідеї просвітників охопили широкі кола освічених людей. Ідейним рупором і духовним центром Просвітництва стала знаменита Енциклопедія, яку з 1751 по 1772 рік видавали французькі просвітники, спочатку Жан Даламбер (1717--1783), а відтак Дені Дідро (1713--1784). Думки просвітників поширювалися не тільки в теоретичних дослідженнях, вони пропагувалися в памфлетах, дискутувалися в салонах.

     Найвідоміші французькі просвітники -- філософи-деїсти Франсуа Вольтер (1694--1778), Етьєн Кондільяк (1714--1780), Шарль-Луї Монтеск'є (1689--1755), Жан-Жак Руссо (1712--1778) і представники матеріалізму Дені Дідро, Жульєн Ламетрі (1709--1751), Клод Гельвецій (1715-- 1771), Поль Гольбах (1723--1789) та ін. В Англії ідеї Просвітництва проповідували Джон Толанд, Антоні Шефтсбері (1671 -- 1713), Джон Коллінз (1676--1729), Бернард Мандевіль (1670--1733) та ін. У Німеччині представниками Просвітництва були Християн Вольф (1679--1759), Александр Баумгартен (1714--1762), Готгольд Лессінг (1729-- 1781) та ін.

 

     

     З погляду історичного розвитку, Просвітництво є актом самоусвідомлення Європою Нового часу самої себе як самобутнього духовного утворення. В період Середньовіччя Європа жила в іудейсько-християнських ідейних координатах. В епоху Відродження вона наслідувала античність. В обох випадках вона жила за ідеалами, зразками, заданими іншими народами та культурами. Справжня Європа, яка дала людству такі побудовані на засадах розуму цінності, як сучасна наука і демократична держава, починається з епохи Просвітництва.

 

     

1. Вчення Ш.Монтеск'є про природні та юридичні закони

      Одним із перших філософів-просвітників вважається Шарль Луї де Монтеск'є (1689--1755), який всупереч традиційному (в дусі «божественної зумовленості») тлумаченню історії запропонував розуміння її як природного, зумовленого законами процесу.

     Ш.Л.Монтеск 'є вважав, що у природі й суспільстві існує усезагальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії «природного права», Ш.Л.Монтеск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; «універсальність» цього права, за Ш.Л.Монтеск'є, сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед гео-графічні (клімат, поверхня Землі і т.ін.), а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія.

      Закон історії тлумачиться в просвітницькому дусі як «людський розум, що править народами». Проте Монтеск'є виявляє намір пов'язувати діяння закону, що детермінує історичний процес, не з самим лише «розумом» як таким, але й з певними природними (головним чином географічними) обставинами. Законодавець створює закони не довільно, оскільки обов'язково враховує ті природні умови, в яких історично формувався народ: розміри території, її рельєф, побут і звичаї народу тощо. Відношення законів до всіх цих природних обставин і становить те, що Монтеск'є називає Духом законів [19,118].

     Помірний клімат, міркує Монтеск'є, сприяє формуванню таких рис, як войовничість, хоробрість, волелюбність і т. п. Разом із тим у занадто теплих країнах, на думку Монтеск'є, люди ледачі, розбещені, покірні тощо. Родючий грунт, міркує далі Монтеск'є, вимагає занадто багато часу для свого обробітку, тому землероби залюбки поступаються правом на управління країною одній особі. От чому в землеробських народів найчастіше зустрічається  монархічна  (і  навіть  деспотична)  форма  правління.  На

 

     

неродючих же землях частіше зустрічаємо народне, республіканське правління.

     Незважаючи на явно механістичну орієнтацію, цілком зрозумілу в історичному контексті того часу, думка Монтеск'є шукає опори в природі, нащупує раціональні підстави для діяльності по вдосконаленню законів. Гадаємо, варто підкреслити, що, вказуючи на непридатність феодальних порядків, Монтеск'є досить скептично ставився до перспективи їх революційного перетворення, віддаючи перевагу шляху поступового реформування суспільства. Монтеск'є побоювався -- і, як показала історія якобінської диктатури, не без підстав,-- що усунення «старого зла» шляхом насильства може стати джерелом «зла нового». Звідси раціоналістично-просвітницький висновок Монтеск'є про те, що він відносить себе до тих філософів, які чують старе зло, бачать засоби до його виправлення, але водночас бачать і нове зло, що породжується цим виправленням. Вони зберігають недобре, боючись гіршого, і задовольняються існуючим благом, якщо сумніваються в можливості кращого.

      Дуже сучасно звучать слова Ш.Л.Монтеск'є про принцип розподілу влади -- законодавчої, виконавчої і судової. Він детально розробив локківську ідею поділу властей.. Лише за умови такого поділу, наполягав Монтеск'є, можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов'язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє.

 

      

2. Соціально-філософські погляди Вольтера

     Класичним філософом епохи Просвітництва, з іменем якого прийнято асоціювати її початок, був Франсуа-Марі Аруе (1694--1778), який увійшов в історію світової культури як Вольтер.

     Драматург, автор повістей і романів, поет, історик, знавець юриспруденції,-- в усіх цих і ще в багатьох галузях він залишив помітний внесок. Він був автором понад 100 томів різноспрямованих за проблематикою праць. Представник деїзму, виступив проти католицизму та клерикалізму. Брав участь у створенні «Енциклопедії» XVIII ст. Прихильник концепції суспільної угоди.

     Народився Вольтер в сім'ї паризького нотаріуса. Так склалося, що ще за молодих літ він постійно перебував у колі аристократів і, хоч ніхто йому не робив зауважень і не натякав стосовно його приналежності до «третього стану», молодий і амбітний юнак завжди відчував свою меншовартість.

      1726--1729 роки він проводить в Англії, де поринає у діяльність інтелектуальних сфер англійського суспільства. Він активно розвиває діяльність в царині філософії, науки, поезії, публіцистики. За порівняно короткий час йому вдається високо підняти ідеали Просвітництва у Франції, що принесло йому славу і багатство. Але через деякий час у нього виникли ґ~, конфліктні ситуації з впливовими людьми при королівському дворі, і він був вимушений у 1750 р. виїхати до Берліна, де до 1753 р. перебуває при дворі короля Фрідріха II. Згодом Вольтер виїжджає до Швейцарії, звідки керує ліберальними рухами в Європі [ 2,65].

     Але насамперед Вольтер -- видатний філософ, котрому людство завдячує новим злетом творчої Думки. Головні філософські праці: «Філософські листи», «Трактат про метафізику», «Філософський словник», «Кандід» та ін [13, 547]. Філософські ідеї Вольтера відіграли велику роль у формуванні нового покоління французьких просвітників: Ламетрі, Дідро, Гельвеція, Гольбаха та ін.

 

     

     Знайомлячись із доробком Вольтера, з самого початку необхідно зазначити, що його художня, наукова, філософська творчість становить єдине цілісне утворення, окремі моменти якого взаємодіють, взаємодоповнюють і взаємозбагачують один одного. Тому просто неможливо дістати адекватне уявлення, скажімо, про філософію Вольтера, не познайомившися з іншими сторонами його напрацювань.

     Філософський світогляд Вольтера формувався під впливом соціально-політичного життя дореволюційної Франції, декартівського раціоналізму, філософії Д.Локка, деїзму та натурфілософії. Його філософія була тісно пов'язана з критикою ортодоксальних форм релігії і, в першу чергу, католицизму. Перебуваючи на позиціях деїзму, Вольтер вважав Бога «законодавцем природи», першопоштовхом у розвитку світу, гарантом його єдності. Рішуче виступаючи проти засилля католицької церкви в усіх сферах суспільного життя, Вольтер сміливо і настійливо вимагав скасування несправедливих вироків, які були винесені під тиском церковних кіл, добивався реабілітації безвинно засуджених. Усі нещастя, переконував він, від сліпого поклоніння релігійним догматам, фанатизму, забобонів.