Філософія Просвітництва

Антитеологічна спрямованість філософії Вольтера, проте, не мала під

собою атеїстичної основи, це  була скоріше  критика клерикалізму та

релігійного фанатизму. Що ж до принципової позиції Вольтера в цьому

питанні -- він був, як і більша частина просвітників, прихильником деїзму

[19, 120].

     Вольтер не відкидає релігії взагалі. Він прихильник її раціональних форм. Без релігії, говорив він, суспільство стає юрбою, натовпом. Тож не випадково він вважав, що якби «не було Бога, то його слід було б придумати». Так, у своєму знаменитому «Філософському словнику» Вольтер писав: «Філософ, що визнає бога, володіє безліччю можливостей, тотожних упевненості, в той час як в атеїста залишаються самі лише сумніви... Зрозуміло, що в моралі набагато більше сенсу у визнанні бога, ніж у

 

     

недопущенні його існування. В інтересах всього людства, щоб існував, бог, який карав би те, чого не в змозі придушити людське правосуддя» [21, 622].

     Між раціональними формами релігії і наукою, переконував Вольтер, немає жодних антагонізмів. 1 релігія, і наука своїми, тільки їм притаманними способами проникають у сутність предметів і явищ. Важливо, щоб вони не перешкоджали одна одній [2, 66].

     Вольтерівський «захист бога» значною мірою виходив з його, так би мовити, «реформістських» уподобань у плані реалізації просвітницької програми «вдосконалення» суспільства. Незважаючи на революційні «пасажі», що нерідко трапляються в працях Вольтера, він загалом, як і його старший колега Монтеск'є, схилявся до реформаційного шляху перетворень феодальних порядків. У цьому плані спокуса «втримати в шорах» народ за допомогою релігії була досить заманливою. Забігаючи наперед, зазначимо, що навіть революційний якобінський уряд декретував у травні 1794 р. введення у Франції деїстичного культу Верховної Істоти як загальнообов'язкової «громадянської релігії».

Критикуючи феодальні відносини у Франції, Вольтер спирався на

закони природного права. Ці закони, стверджував він, є законами розуму,

завдяки їм суспільство функціонує гармонійно. На жаль, зауважував Вольтер,

^         закони природного права ніде не знайшли своєї реалізації, а звідси -- ми не

маємо прикладів гармонійно діючого суспільства.

     В працях «Філософський словник», «Трактат про метафізику», «Неосвічений філософ» та ін. він намагається довести, що, спираючись на закони природного права, людина може осягнути «вічні істини». Ці істини є результатом пізнавального процесу в різних сферах життєдіяльності людини.

     Найкращим політичним устроєм Вольтер вважав республіку, але висловлював симпатії і до монархічного управління за умови, коли державою керує освічений монарх. Такий монарх, переконував Вольтер, зможе швидко і безболісно провести реформи в усіх сферах суспільного життя. Прикладом такого монарха, вважав Вольтер, є Петро І. Він навіть написав спеціальну

10

 

роботу «Історія Російської імперії при Петрі І», де в особі російського імператора втілив своє бачення мудрого правителя.

     Як і більшість мислителів французького Просвітництва, Вольтер пропагує силу розуму. Розум для нього є тією могутньою силою, яка здатна вирішити всі питання. Якщо мораль, релігія, право спираються на розум, то можна без всяких застережень твердити про істинний їх характер. Все, що сформоване на раціональних формах мислення, є істинним, тоді як пізнання, яке спирається на відчуття, часто приводить до помилкових висновків.

     Найважливіші гасла Просвітництва -- розум, природа, людство,-- знайшли у Вольтера інструментальне застосування: розум був спрямований проти невігластва, природа проти надприродних сил, людство проти релігійно-етичних норм феодалізму.

     Розум, який раніше вважався пасивним знаряддям пізнання наявного буття (природного та соціального), просвітники мислили як знаряддя перетворення буття. У просвітників розум сприймає буття в перспективі його перетворення. Звідси дух реформаторства, який охопив широкі кола освічених людей, віра в те, що за допомогою науки і розумних законів можна перебудувати світ. Цей дух проник навіть в палаци монархів, породив моду на монархів-просвітників [13, 111].

       Справу Вольтера підхопили французькі енциклопедисти Дідро, Ламетрі, Даламбер, Руссо, Гельвецій, Гольбах та ін. Ці мислителі об'єдналися навколо «Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» -- праці, яка публікувалася впродовж майже ЗО років (1751-1780).

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
11

 

З.Теорія "Суспільного договору " Ж.Ж.Руссо

     Жан-Жак Руссо (1712--1778) -- французький філософ, деїст, представник Просвітництва, хоч і критикував його з позиції романтизму (він твердив, що прогрес культури веде до падіння моралі, закликав повернутись назад до природи). Руссо поряд з іншими просвітниками ідейно готував французьку революцію. Людину за природою вважав доброю істотою, яку псує цивілізація. Велику увагу приділяв проблемам виховання.

     Руссо -- один з творців концепції «суспільного договору». Свої ідеї виклав в творах: «Еміль, або Про виховання» (1762), «Про суспільний договір» (1762), «Сповідь» (1781-- 1788)[13, 566].

     Жан-Жак Руссо народився в Женеві в родині годинникаря. В 16 років був відданий до ремісника в науку, але у 1728 р. втікає від нього і розпочинає нове життя. Пробував сили в різних професіях, але ніде не знайшов собі заняття до душі. Нарешті потрапляє до Парижа, де час від часу виступає з політичними памфлетами, чим привертає до себе увагу енциклопедистів. Світову славу Руссо приніс твір «Міркування про науки і мистецтво», який він написав на конкурс, оголошений Діжонською академією на тему: «Чи сприяє відродження наук і мистецтв покращанню моралі?». В своїй праці він на питання, поставлене на конкурсі, відповідає негативно. Розвиток цивілізації, доводив Руссо, відірвав людину від природи, що спричинило її деградацію. Ще більшу славу йому приніс твір на тему: «Міркування про походження і причини нерівності серед людей» (1755 р.), але після чергової праці «Суспільний договір» (1762 р.) він втікає з Франції до Швейцарії, тому що погляди, викладені в ній, викликали підозру у властей і пильну увагу до її автора. Проте і в Швейцарії Руссо не відчував себе у безпеці. Додавав йому неприємностей ще і його важкий характер. Через дріб'язкові чвари він міг порвати довголітні дружні зв'язки, не визнавав компромісів, хоч в своїх працях проголошував толерантність і поміркованість.

 
 
 
12

 

     У 1766--1787 рр. Руссо на запрошення Д.Юма перебував в Англії, але посварився з ним і повернувся до Франції, де жив самітником, заробляючи на життя переписуванням нот.

     Головним джерелом всякого зла, вважав Руссо, є потяг до багатства. Науки і мистецтво породжуються багатством, вони закріплюють нерівність, прославляють розкіш і не помічають бідності. Чим більше вони розвинені, тим далі відсувають людину від природи, що спричиняє її деградацію. Відхід суспільства від природи породжує в ньому злобу, мстивість, підозрілість, бажання одних закріпачити інших. Раніше, писав Руссо, люди жили в гармонії з природою, і це позитивно відбивалося на їх міжособистих стосунках. Всі були рівні, справедливі, лагідні вдачею. З появою науки, мистецтва, державних структур все змінилося на гірше. Культура не тільки не принесла користі людині, але, навпаки, зіпсувала її до такого рівня, що повернутися до первісного, ідеального стану вже майже неможливо [2, 71].

     Людина, вважав Руссо, складається зі смертного тіла і нематеріальної безсмертної душі. Гарантом людяності є Бог, який є світовою волею, світовим розумом, джерелом добра і справедливості. Як і Кондільяк, Руссо відходить від раціоналізму Просвітництва, стверджуючи, що відчуття є основним джерелом пізнавального процесу. Вони дають істинне знання, тоді як розум є джерелом помилок, заблуджень. Цінність людини визначається не наявністю в ній розуму, як це намагаються довести філософи і теологи, писав Руссо, а її совістю, яка є божим інстинктом, небесним голосом, витоком справедливості і рівності.

     Руссо вніс значний вклад в теорію виховання. Виховання, вважав він, повинно мати природний характер, тобто відповідати особливостям людської психіки. Природа кожної людини індивідуальна, доводив Руссо, отже, і виховання повинно мати індивідуальний характер, тут немає місця схемам. Людина, зазначав Руссо, є істотою не тільки духовною, але і тілесною, отже, виховання повинно включати в себе і її фізичний розвиток. Духовне життя людини, наголошував Руссо, включає не тільки розум, а й відчуття, отже,

13

 

слід розвивати і абстрактне мислення, і відчуття, передусім тому, що вони ближче до природи -- основи матеріальної і духовної життєдіяльності людини і суспільства.

     Вслід за англійськими філософами французькі просвітники (Руссо) захищали концепцію суспільного договору як джерела держави.

     На їх думку, в природному (додержанному) стані люди постійно воювали між собою. Зіткнення егоїстичних інтересів ставило під загрозу людське існування. Для того щоб подолати це і краще захистити себе від стихії, люди, зібравшись, уклали договір, згідно з яким частину своїх прав передали державі, щоб та стежила за порядком між ними. Ця концепція пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У ній простежувалася думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов'язки перед державою, то і держава має певні обов'язки перед громадянином, адже контракт є двостороннім [13, 114].

     Чи можна влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах? Саме це питання намагався з'ясувати і Ж.-Ж.Руссо. Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти.

      Жан-Жак Руссо, вбачаючи найбільш кричущу ваду сучасного суспільства в нерівності людей, ставить питання про походження цієї нерівності та шляхи її усунення. Вбачаючи, як і всі мислителі Просвітництва, джерело змін людського життя в розумі, Руссо водночас вважає, що і сам розум при цьому зазнає впливів життєвих потреб людей. Люди, що спочатку жили в «природному» стані, поступово (внаслідок розвитку розуму) переходять у «суспільний стан», об'єднуються спершу в сім'ї, а останні -- в племена. Тут люди живуть ще вільно, здорові й щасливі, продовжують насолоджуватися усіма радощами спілкування, які ще не порушують їх незалежність [16, 45].

     Ідеалізуючи в такий спосіб первісні (родоплемінні) відносини між людьми, Руссо малює подальші події як перехід до громадянського

14

 

суспільства і держави, що явилися результатом своєрідної загальнолюдської «конвенції», суспільного договору. Тут виникає приватна власність, а це веде до ліквідації рівності та втрати свободи. Руссо і тут прагне раціонально пояснити такий результат: мовляв, більш сильні та здорові виробляють значно більше продуктів, ніж інші. Вироблювані «надлишки» нагромаджуються, з'являється обмін, торгівля, зростає цивілізація, найпомітнішими ознаками якої стають виробництво заліза і знарядь із нього, що значно покращує виробництво хліба. Залізо та хліб -- ось що, на думку Руссо, цивілізувало людей і згубило рід людський [19, 121].

     Таке суспільство має бути ліквідоване і натомість збудоване нове суспільство на засадах нового суспільного договору. Нове суспільство відчужує майже все на користь держави, але лише в тому розумінні, що держава забезпечує за кожним користування цим майном, не допускаючи існування в суспільстві «ані багатіїв, ані жебраків». Новий суспільний договір Руссо -- це фактично заклик повернутися назад до первісної простоти та рівності «природного» стану людини.

     Отже, раціональна теорія "суспільної угоди" Ж.Ж.Руссо включає такі положення:

1. природним станом людини є об 'єднання людей у рівноправні 
   спільноти;
2. рівноправ  'я  порушила  приватна власність,  яка розшарувала 
   суспільство на багатих і бідних;
3. нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна 
   володіти рівною часткою власності [12, 128]

     Аналізуючи погляди Руссо, можна зробити висновок: а) найвищим благом для людини, вважав він, є свобода і рівність всіх станів; б) йому властивий однобічний підхід до оцінки цивілізації як символу людського блага і заклик до натуралізації всіх сфер життя; в) він визнає пріоритет чуттєвого стосовно раціонального.

 
15

 

     Як зазначають історики філософії, погляди Руссо викликали опір більшості тогочасних вчених. Критикувати Руссо не було важко, адже його незвичні оцінки культури, науки, мистецтва часто перекреслювали все, що було досягнуто історією розвитку людства. Вразливою була його філософська платформа: справедливо вказуючи на роль відчуттів у пізнавальному процесі, він недооцінював роль розуму; стаючи на захист природи, принижував значення культури і цивілізації, визначаючи місце людини в природі, виглядав скоріше як утопічний мрійник, ніж мислитель-філософ. Разом з тим, недоліки його філософії не справляли негативного впливу на загальний розвиток філософської думки в Європі. Скоріше навпаки, аргументація на користь відчуттів сприяла становленню романтизму, педагогічні погляди Руссо лягли в основу реформи виховання Песталоцці, його вороже ставлення до цивілізації викликало зацікавленість вчених у вивченні її суті. І якщо раніше термін «цивілізація» вживався в різних значеннях, то після праць Руссо філософи, соціологи, юристи і т. д. намагаються більш точно окреслювати зміст цього поняття. Зазначимо, що і на сьогодні щодо змісту цього поняття існують різні точки зору. Наприклад, це стосується співвідношення понять «культура» і «цивілізація». В умовах сьогодення, коли світ заговорив про екологічну катастрофу, знову стали актуальними погляди Руссо, які по-різному інтерпретуються в сучасній науковій літературі. Особливо це характерно при висвітленні місця людини в природі і природи в житті людини, ієрархічності в системі «людина (суспільство) -- природа», особливостей взаємодії людини з природою. Людина повинна якимось чином активізувати свої дії чи навпаки, обмежувати їх.