Поняття колективу у психолого-педагогічній літературі

    Сьогодні  не можна оминути того факту, що підходи  В.О.Сухомлинського до формування учнівського  колективу також мали свою історичну обмеженість. Пригадаймо його вислів: „Колектив - це співдружність однодумців, співдружність громадська, ідейна, трудова, творча..." [23 ;13]. Критикуючи А.С.Макаренка за узгодження його мети виховання з положенням про те, що людина - це „гвинтик", В.О.Сухомлинський, будучи сином своєї епохи, сам потрапляє під владу цього узгодження. Сьогодні ми уже не можемо говорити про „співдружність громадську, ідейну", оскільки ні в сім'ї, де започатковується процес соціалізації дитини, ні у школі давно такої „ідейної співдружності" не існує. Не зовсім узгоджується із сучасними автентичними підходами до розвитку та виховання особистості її становлення і декларована „співдружність однодумців", з якої мимоволі виглядають обриси того ж таки „гвинтика". Адже виявляється, що якщо учень має свою аргументовану на основі власних уподобань думку, яка не збігається з думкою членів колективу, то цим самим автоматично виводить себе за межі цього колективу.

    Певну невідповідність сьогоденним реаліям  можна помітити у проголошених В.О.Сухомлинським принципах виховання шкільного колективу. Йдеться не лише про „єдність ідейної та організаційної основ шкільного колективу", яка передбачає „спільну діяльність комсомольської і піонерської організацій", „керівну роль партійної організації" у визначенні змісту й форм роботи шкільного колективу.

    Засобами, спрямованими на подолання подібної невідповідності між класичною  радянською педагогічною теорією і  практикою, стали процеси гуманізації  та демократизації освіти, які розгорнулися у кінці 80-х років XX століття у радянському педагогічному просторі. Однак, будучи позбавленими відповідної методологічної основи, вони не принесли очікуваних результатів. Оновлення ж цієї основи вимагало не лише освоєння нових філософських підходів до розгляду проблем виховання особистості та колективу, а й зміни принципових підходів до формування такої основи. Філософія сучасної освіти відкидає як неприйнятний принцип монополізму певної філософської течії. Швидше за все опора здійснюється на принципи доповнення до завершеного цілого, діалогу культур, субстанціональної єдності та діалогової взаємодії, що у сумі вимог означає врахування прогресивних раціональних ідей різних філософських течій та напрямів. Таке об'єднання далеке від еклектики, оскільки воно спрямовується до єдиної субстанціональної основи з її загальнолюдськими вічними цінностями.

    Отже  ідеї А.С.Макаренка та В.О.Сухомлинського, сучасні свого часу, і тепер  знайшли своє застосування як основа сучасного виховання дітей. На їх працях ґрунтується нинішнє виховання. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    1.3 Психологічний та  педагогічний вплив колективу на особистість

    Розвиток  особистості - дуже складний, довгий і суперечливий процес. Зміни в нашому організмі відбуваються протягом всього життя, але особливо інтенсивно змінюються фізичні дані і духовний світ людини в дитячому і юнацькому віці. Ці зміни зумовлені багатьма факторами. Один з них — це оточення. Цю проблему розглядають і педагоги, і психологи Коротов В.М. [11], Філонов Г.М.[27], Дем'янюк Т.Д.[7], Матвієнко О.В.[14], Мойсеюк Н.Є.[15], Анікєєва Н.П.[1]

    Ще  одним фактором є виховання. Це головна сила, яка здатна дати суспільству повноцінну особистість. Вплив на розвиток оточення і виховання доповнюється таким фактором як діяльність. Але одним з найголовніших є колектив. Колектив має дуже великий вплив на формування особистості. Саме в ньому у людини розвиваються суспільно цінні почуття: товаришування, дружба, взаємодопомога, співчуття. Якщо колектив добре організовано - його вплив виключно великий. Він означає соціальну групу, об'єднану на основі суспільно значимих цілей, загальних ціннісних орієнтацій і спільної діяльності. У реальному житті існують різні колективи: навчальні, виробничі, студентські, спортивні та інші. Колективи можуть бути одновікові та різновікові, первинні (клас, студентська група) і загальні, які об'єднують декілька первинних колективів (наприклад, загальношкільний колектив).

    Колектив  — це динамічна соціальна система. У залежності від рівня розвитку розрізняють колектив, що перебуває у процесі свого становлення (наприклад, дитячий колектив) і сформований «зрілий» колектив, тобто колектив з відпрацьованою системою суспільно значимих цілей, чіткою структурою ділових стосунків і форм спільної діяльності, органами самоуправління (наприклад, виробничий колектив, бригади, цеховий колектив та ін.)[25].

    Сучасний  виховний процес в освітніх закладах різного типу і рівня (дитячий садок, школа, ліцей) орієнтований на цінності гуманізму, співпраці, творчої взаємодії, свободи і відповідальності у вихованні дитини.

    Засобом здійснення цих ціннісних орієнтацій стає дитячий колектив як соціальна спільність, що об'єднує дітей спільними цілями, загальною діяльністю і переживаннями.

    У колективі дитина входить у широку систему стосунків. Взаємодія дітей розгортається на інформаційному, діяльнісному та емоціональному рівнях. Про рівень розвитку учнівського колективу свідчать: мобільність при виконанні колективних справ і доручень, прагнення до вирішення складніших завдань, активна участь кожного в їх розв'язанні; товариські взаємини, уважність один до одного, готовність допомогти слабшому, поважання гідності однокласників, здатність до порозуміння без сварок і образ; бажання дітей бути разом, задоволення від спілкування, життєрадісність, бадьорість, зібраність, відсутність нашіптування, почуття гумору, вміння належним чином вирішувати конфліктні ситуації, готовність долати труднощі, виконувати відповідальні доручення; відповідальність за колективну справу; самостійне висунення суспільно значущих цілей і досягнення їх на основі самоврядування.

    Вагому  роль у вихованні особистості  в колективі відіграє громадська думка. Вона впливає на учня не лише під час зборів колективу або через критику в стінній газеті, а й у щоденному його житті та діяльності. У згуртованому колективі учні засуджують негідні вчинки товаришів, не чекаючи зборів.

    Важливим  засобом виховання особистості в колективі є критика і самокритика. Критика допомагає позбутися недоліків у поведінці, запобігти можливим негативним вчинкам. Справедлива, доброзичлива критика спонукає порушника до роздумів і усвідомлення неправомірності своєї поведінки, до самокритичності.

    Правильно поставлене колективне виховання передбачає розумне поєднання самостійного розвитку особистості з урахуванням потреб колективу. Природа дитини егоїстична, і цей егоїзм необхідний для найкращого розвитку її індивідуальності. Виховання не мусить знищувати у малої дитини інстинкту егоїзму, без нього дитина не розвивається в справжню людину, а в якусь солодку сентиментальну істоту. Але разом з розвитком індивідуальності мусить складатися гуртова свідомість, громадське єднання, свідомість своїх відносин і своїх обов'язків до колективу.

    Для того, щоб визначити нестабільний характер колективу, розглянемо його спочатку як системне утворення. Для цього, як уже згадувалося, необхідно встановити призначення системи, її функції, системотворчий чинник; виділити її елементи; визначити рівень їхньої ієрархії, тобто зв'язків координації та субординації; розглянути її у функціональній площині, визначивши механізм приведення у взаємодію елементів системи; виявити особливості появи системної (емерджентної) властивості та її реляційного впливу на елементи системи; розглянути цю систему в площині генетично-прогностичного аналізу з метою визначення умов ефекту „снігового валу", породженого реляційним впливом емерджентної властивості на елементи системи.

    Для прикладу візьмемо колектив учнів класу. Призначення його як системного утворення залежить не лише від директивно визначених суспільством завдань, а й від природи розвитку людської особистості, відображення її у популярних філософських течіях сучасності. Зважаючи на це, беремося стверджувати, що класний колектив - це середовище, крізь яке пролягає початковий шлях особистості до своєї автентичності, яка покликана забезпечити раннє входження у тривалий період життя і таким чином підготувати умови для успішного розв'язку одвічної педагогічної проблеми - суперечності між власно-особистісним „хочу" і загальносуспільним „треба". У класному колективі започатковується процес реалізації внутрішньоінтенційної спрямованості дитини, у ньому вона досягає своїх перших успіхів, він стає її первинною референтною групою, у якій розгортаються процеси формування рефлексу цілі вихованця та відповідна йому корекція рефлексу свободи.

    Як  системотворчі чинники системи  „колектив учнів класу", з одного боку, виступає поставлена мета, з іншого - мислимий образ результату цієї системи, який залежить від характеру завдань, що конкретизують поставлену мету. Наскільки ця загальноколективна мета наближена до власнеособистісної кожного учня, наскільки її мислимий образ відповідає внутрішньоінтенційній спрямованості підростаючої людини, настільки ціліснішим, згуртованішим виступатиме колектив як системне утворення.

    Учнівський  колектив як система включає до свого  складу не лише елемент самоврядування, а й елемент орієнтації, представлений досвідченішою, ніж будь-хто з членів колективу, уповноваженою суспільством особистістю вихованця. У випадку адміністрування, нав'язування системі „колектив" шляхів її розвитку, останній відбувається у двох напрямах: а) формально-примусового функціонування; б) неформального розвитку на основі самовизначення неформального активу.

    Колектив  учнів класу координує в багатьох випадках (екскурсії, змагання, турпоходи тощо) свої зв'язки з таким ж колективами однієї паралелі, підкоряючись насамперед в особі активу класу загальношкільному колективу, формально представленому його активом. В основному субординаційні зв'язки активізуються під час проведення акцій загальношкільного масштабу.

    Механізмом  приведення у взаємодію елементів  системи „учнівський колектив класу" слугує поставлене завдання, яке на певному відрізку часу за певних обставин у певних масштабах конкретизує мету створення колективу. У кінцевому підсумку воно включає в дію всі елементи системи, хоч на першопочатковому етапі - планування - переважно залучені актив і наставник. Наскільки часто ставитимуться подібні завдання, наскільки залучатимуть усіх членів колективу, наскільки вимагатимуть напруги сил від кожного, настільки залежить динаміка розвитку колективу, його дієздатність, сила виховного впливу на кожного свого члена.

    У кінцевому підсумку емерджентною властивістю  системи, яку ми розглянемо, виступає той „дух" класу, вплив якого  на формування духовного світу особистості, її внутрішнього „психологічного дому" по-справжньому виявляє себе і отримує відповідну оцінку лише у зрілі роки. Емоційні відбитки цього духу відрізняються найрізноманітнішими відтінками почуттів. Наприклад, адміністрування, необережне втручання у внутрішній світ вихованця, духовне насильство залишає гіркий присмак відрази і нудьги. Натомість створення умов для проростання тендітного пагінчика внутрішньоінтенційної спрямованості учня, захист його від необережних впливів, загальна атмосфера доброзичливості формують той „дух школярства", за який, як сказано в поетичних рядках, не шкода віддати „коня і півцарства". Цей дух як системне утворення у процесі свого реляційного впливу здатний замінювати негативні сугестивні комплекси вихованців на позитивні, запалювати учнів на досягнення чергових успіхів не лише в колі класу як первинної референтної групи, а й у значно ширших колах.

    Успіх одного учня здатний налаштувати  на успіх іншого. Нерідко розпочата спільна справа створює ту ситуацію, яка зумовлює швидке відповідне емоційне зараження всіх членів колективу. У кожного з'являється бажання повнішого саморозкриття або бажання внести свою частку в реалізацію захопливої спільної справи. Загальна активність зростає, формуючи той „ефект снігового валу", що властивий для функціональних систем, у яких системотворчий чинник пов'язаний з емерджентною властивістю зворотним позитивним зв'язком. Для породження такого „валу" з боку наставника найчастіше достатньо слабкого резонансного впливу за умови, якщо він діятиме одночасно на системотворчий чинник і на емерджентну властивість системи.

    В умовах демократизації виховання, дотримання прав і свобод людини питання про взаємини колективу й особистості набуває особливої гостроти. Протягом багатьох десятиліть вважалося, що особистість повинна безумовно підкорятися колективу. Тотальна колективізація особистості спричинила втрату нею індивідуальності, набуття положення «гвинтика». Сьогодні вітчизняна наука, опираючись на глибинні філософські концепції людини і досвід світової педагогічної думки, шукає нові рішення проблеми формування особистості учня за допомогою колективу.

    Кожна людина більшою чи меншою мірою прагне самоствердитися в колективі, посісти в ньому найзручніше місце. Проте процес включення її в систему колективних взаємин складний, неоднозначний і глибоко індивідуальний. Школярі, майбутні члени колективу, відрізняються один від одного станом здоров'я, зовнішністю, рисами характеру, ступенем товариськості, знаннями, уміннями, багатьма іншими рисами і якостями. Тому вони викликають неоднакову реакцію з боку товаришів і по-різному входять до системи колективних відносин. Суттєво залежить входження особистості в колектив від її індивідуального соціального досвіду, який визначає характер суджень учня, систему його ціннісних орієнтацій, лінію поведінки. Цей досвід може відповідати, а може й не відповідати судженням, цінностям і традиціям поведінки, які склалися в колективі. Там, де ця відповідність має місце, включення особистості в систему відносин колективу значно полегшується. У випадках, коли у вихованця досвід інший (вужчий, бідніший або, навпаки, багатший, ширший, ніж досвід соціального життя колективу), йому важче встановити взаємини з ровесниками. Особливо складним виявляється його становище, коли індивідуальний соціальний досвід суперечить цінностям, прийнятим в даному колективі. Сутичка протилежних ліній поведінки тут неминуча і призводить здебільшого до різних наслідків.