Медичне страхування в Україні

    Головним  чинником розвитку системи охорони  здоров’я будь-якої країни є показники  фінансування та стабільність його джерел. Кожна країна визначає способи їх формування на власний розсуд, ураховуючи політичне та економічне підґрунтя. Держави з великим національним прибутком (США, Велика Британія, Швейцарія тощо) відрізняються більш високими витратами на медичні послуги на душу населення в порівнянні з менш розвиненими країнами (Індія, Єгипет, Мексика тощо).

   Фінансування  охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством [4,c.87].

   Ситуація  в медичній сфері наразі перебуває  в критичному стані, з бюджету  виділяється недостатньо коштів на здійснення послуг медичним персоналом, про вартість медикаментів, опалення лікарень та харчування хворих взагалі  можна забути. Оплата праці медиків майже у два рази менша, ніж у промисловості. Так, у квітні 2009 року середня заробітна плата в галузі становила 1155 гривень (у промисловості – 1886 гривень, в освіті – 1436 гривень).

    Україна фінансує галузь охорони здоров'я на 40-50% від потреби. Цих коштів вистачає лише на мізерну заробітну плату медикам та оплату комунальних послуг. За таких умов, громадянам України стає все важче реалізувати своє конституційне право на безоплатну охорону здоров'я, медичну допомогу.

    75% витрат на лікування, у тому числі на придбання ліків, пацієнти сплачують за власний кошт ( табл. 2.3). Отже, в Україні більшість коштів йде з власної кишені. 
 
 
 

    Таблиця 2.3.

    Порівняльна характеристика країн щодо фінансування охорони здоров’я [38]

 

    Проведення реформ в охороні здоров’я України направлених на створення нової, бюджетно-страхової медицини стало життєвою необхідністю. Впровадження обов’язкового медичного страхування та поєднання його з бюджетним фінансуванням надасть можливість збільшити фінансові ресурси системи та забезпечити населення медичною допомогою гарантованою Конституцією України і як наслідок зменшити захворюваність та смертність.

    Стан  здоров’я населення України має  пряму залежність від рівня фінансування системи охорони здоров’я, але за останні 15 років, цей рівень не підіймався вище 3,4 % від ВВП, при мінімальній потребі у 5%. В той же час в країнах європейського регіону цей показник перевищує 10% [19, с. 25].

    Проблеми охорони здоров'я залишаються та продовжують поглиблюватися в умовах економічної кризи. В Україні видатки на медицину сягають лише 3-4% від ВВП, тоді як у Німеччині 10-11%, США – 11-14%.

    Так, у 2009 році рівень фінансування галузі зменшився до 2,9% від ВВП. Державним  бюджетом України на 2009 рік передбачено  фінансування у сумі 29,96 млрд. грн., що майже у два рази менше мінімальної  потреби, яка за розрахунками Міністерства охорони здоров'я України складає 56 млрд. грн.

    Державне  фінансування охорони здоров’я в 2009 році, у розрахунку на душу населення, складає 90 $, що у 60 разів менше ніж  у США, у 40-30 разів менше ніж  у країнах Євросоюзу та у 7-12 разів  менше ніж у найближчих сусідів  України - Молдови, Білорусії, Росії та Польщі [17, с.41].

    Для України найбільш прийнятним може стати  використання моделі, що передбачає 3-рівневу систему фінансування (рис.2.2) та застосування ринкових механізмів перерозподілу грошових коштів.  

    

     

    Рис. 2.2. Джерела фінансування медичного страхування [39] 

    Така  система має опиратися на ресурси  та накопичений досвід страховиків, сплату страхових внесків роботодавцями, фондами, бюджетні кошти. Держава при  застосуванні такої моделі відіграватиме  важливу роль як на етапі впровадження, так і в процесі функціонування моделі, зокрема, шляхом встановлення «правил гри», здійснення контролю за їх додержанням та бюджетного фінансування тих сфер ОМС, щодо яких ринковий механізм є недостатньо ефективним.

    Отже, впровадження обов’язкового медичного страхування та поєднання його з бюджетним фінансуванням надасть можливість збільшити фінансові ресурси системи та забезпечити населення медичною допомогою гарантованою Конституцією України і як наслідок зменшити захворюваність та смертність. 
 
 

   РОЗДІЛ  ІІІ

   ПРОБЛЕМИ  ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ  МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ 

      3.1. Проблеми та перспективи впровадження обов’язкового медичного страхування в Україні 

   На  даному етапі розвитку українського суспільства постала дуже важлива  потреба регенерації медичного обслуговування та якості медичних послуг, які надаються населенню. Ні для кого не буде новиною, що смертність в Україні у багато разів перевищує народжуваність. За оцінкою Всесвітнього банку до 2025 року населення нашої країни зменшиться на 12 млн. дол. Дані прогнози є песимістичними і щоб вони не втілилися в життя необхідна докорінна перебудова усієї медичної системи, велике значення в якій має надаватися впровадженню системи загальнообов’язкового медичного страхування.

   Ситуація в медичній сфері наразі перебуває в критичному стані, з бюджету виділяється недостатньо коштів на здійснення послуг медичним персоналом, про вартість медикаментів, опалення лікарень та харчування хворих взагалі можна забути. Тому найкращим виходом з цієї важкої ситуації може послужити впровадження обов’язкового медичного страхування, що забезпечить якість обслуговування та достатнє фінансування галузі.

   У Верховній Раді перебувають декілька проектів Закону «Про загальнообов’язкове  державне соціальне медичне страхування», які мають певні відмінності, зокрема щодо  кількості фондів страхування та форми їх власності [25].

   Відповідно  до цих проектів окремим суб’єктом правовідносин у сфері обов’язкового медичного страхування є Фонд загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування України. З правового погляду цей фонд – це фінансово-кредитна організація, що має специфічні функції збору і акумуляції фінансових коштів для подальшого фінансування організації та надання медичної допомоги, а також контролю за використанням фінансів. Фактично фонд є суб’єктом медичних правовідносин у сфері медичного страхування, але його функції специфічні, на відміну від інших суб’єктів (громадяни, роботодавці, медичні установи). Формування монополістичного державного фонду з обов’язкового медичного страхування не буде ефективним, оскільки він не дасть змоги вирішити існуючі проблеми, а навпаки, посилить їх негативні наслідки. Перш ніж запроваджувати обов’язкове медичне страхування, необхідно зробити попередні розрахунки щодо витрат, пов’язаних зі втіленням цієї системи. Тоді стане зрозумілим, чи може бути задіяна комерційна складова (акумулювання коштів обов’язкового медичного страхування у страхових медичних компаніях) у вирішенні загальнодержавного завдання [17,c.64].

   Загалом же, аналізуючи переваги та недоліки створення  єдиного державного Фонду медичного  страхування, який би наповнювався за рахунок страхових внесків, потрібно зазначити таке. До переваг можна  зачислити:

   – простота управління таким органом, адже він буде єдиним для всієї України;

   – можливість оперативного коригування  ситуації шляхом перерозподілу коштів та їх виділення для конкретних потреб.

   Говорячи  про недоліки такого державного фонду, варто наголосити на такому:

   – відсутність ринкових механізмів та економічних стимулів для діяльності фонду;

   – дублювання вітчизняної адміністративно-командної  системи управління

   охороною  здоров’я [33,c.485].

     Можна виділити такі основні моменти, що стримують впровадження обов’язкового державного медичного страхування:

   1) відсутність відповідної нормативної бази, медичних стандартів та фінансових стимулів для лікарів;

   2) недосконалість сучасного вітчизняного податкового законодавства; 

   3) недостатнє фінансування медичного сектора, нераціональне використання фінансових ресурсів, а також той факт, що система охорони здоров’я, сформована ще за часів СРСР;

   4) не проводиться капітальний ремонт медичних закладів, не закуповується дороге та високоякісне обладнання, не поліпшується існуюча мережа;

   5) низькі доходи українців, через що завчасно про власне здоров’я піклується мізерна кількість співвітчизників;

   6) висока вартість страхових полісів, що робить їх недоступними для широкого кола страхувальників;

   7) прихований характер потреби в медичному страхуванні у більшості населення;

   8) для управління системою державного соціального страхування недостатньо навичок, які мають на даний час працівники системи охорони здоров’я;

   9) на  першому етапі введення системи державного страхування попит на послуги зросте, а  сфера охорони здоров’я є нестабільною та непідготовленою, тому це може одразу призвести до інфляції цін на медичні послуги, а доступ до них зменшиться;

   10) відсутність договірної форми відносин між платником з одного боку та постачальником послуг. Це робить систему медичного обслуговування непрозорою та несправедливою;

   11) недостатнє приділення уваги розробці ефективних маркетингових стратегій розвитку добровільного медичного страхування.

   І це далеко не всі негаразди, які спіткали державне соціальне страхування  на шляху впровадження.

   Перед Україною стоїть питання вибору моделі державного медичного страхування [20,c.15]. Однією з них є так звана регресивна модель, відповідно до якої різноманітність програм і послуг залежатиме від страхового платежу. Тобто об’єм послуг, які надаватимуться конкретній особі безпосередньо залежатиме від її доходів. Іншою є солідарна модель згідно якої особи з вищими доходами сплачуватимуть більші внески, а відповідно особи з нижчими – менші. Друга модель є справедливою, але невідомо чи підійде вона для України [27,c.14].

   Необхідно запровадити новий податок, який буде стягуватися разом з іншими податками із заробітної плати працюючих. Але дане нововведення може спричинити невдоволення серед різних верств населення, оскільки відрахування до фондів «з’їдає» більше, ніж 40% доходів громадян, а підприємці змушені будуть перейти до тіньового сектору через значне податкове навантаження [16,c.66].

   Автори  деяких законопроектів вважають, що повинен  функціонувати єдиний позабюджетний  фонд, позитивними рисами якого є те, що фінансування медичного страхування не залежатиме від коштів бюджету, сприятиме легкості адміністрування. Інші ж схиляються до думки про необхідність багаторівневої сфери фінансування, яка має набагато більше плюсів, зокрема зменшення ймовірності нецільового використання коштів, адже сфера перебуватиме під контролем держави, індивідуальний підхід для кожного пацієнта [10].

   На  шляху впровадження обов’язкового  медичного страхування наша країна повинна рівнятися на Європу, або  вчитися на помилках Росії, де за десятирічний термін не відбулося значних зрушень у даній сфері.

   Українську  систему охорони здоров’я потрібно адаптувати до сучасних економічних  умов і до нашої ментальності, для  якої, на нашу думку, більш ближчою  буде медицина, яка здійснюється за рахунок бюджету.

   Лише  з впровадження системи загальнообов’язкового  медичного страхування не відбудеться  позитивних зрушень, оскільки необхідно  змінювати  всю систему охорони  здоров’я, фінансувати її у належних розмірах, правильно перерозподіляти  кошти, особливо у сільські місцевості, де надається первинна медична допомога, також необхідний тотальний контроль за ефективністю та цільовим використанням бюджетних коштів.