Автор работы: Пользователь скрыл имя, 25 Апреля 2012 в 18:25, шпаргалка
Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей.
[ред.] державним, політичним, релігійним і військовим діячам України
[ред.] діячам культури та науки України
[ред.] на честь подій історії Києва та України
[ред.] на вшанування жертв Голодомору і репресій 1930-х рр.
[ред.] на честь трагедії та подвигу у ВВв
[ред.] на честь діячів і подій радянської історії
Від 1990-х років пам'ятники найбільш одіозним діячам радянської історії, зокрема особам, що чинили репресії в Україні, постійно піддавалися вандалізму, висувалися вимоги щодо їх знесення, Наприкінці 2000-х років низка з них була вилучена з держреєстру пам'ятників, і деякі були вже демонтовані, решта ж перебуває в черзі на знесення[2].
[ред.] на честь подій історії України та світу 2-ї пол. ХХ ст.
[ред.] на честь діячів та історії зарубіжжя, знаки побратимства.
59. 59. Українська діаспора являє собою досить численну групу - більш 7 млн. українців проживають у колишніх радянських республіках і до 5 млн. - у далекому зарубіжжі.
Українська діаспора відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повнокровних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада змальовувала образ діаспори як ворожої сили, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора жила Україною, діаспора виховувала дітей на українських ідеях, діаспора мріяла про незалежну Україну. Традиційно історики розглядають чотири хвилі української діаспори.
2. Розвиток української мови в діаспорі
За різними оцінками нині за межами України проживає 11-20млн. українців.Етнічні українські землі входили до складу різних держав: Російської імперії, Радянського Союзу, Австро-Угорської імперії, Польщі та ін.Цим пояснюється формування двох міграційних потоків і як наслідок двох діаспор – західної і східної.
Проживаючи за кордоном, мільйони наших земляків та їх нащадки в багатьох країнах зберегли в своєму середовищі національну культуру, мову, звичаї, українську самобутність.З перших роківnорганізованого громадського життя провідне місце в більшості друкованих виступів та висловлювань з приводу національного самозбереження посідають питання мови, чи не єдиної виразної ознаки, за якою можна було пізнавати “своїх” у чужорідному оточенні.
Східна українська діаспора охоплює українців, які проживають на території суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі – Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Естонія, Латвія, і Литва.
За роки незалежності України поглибилося вивчення літературного процесу та літературних постатей ХХ ст. Раніше цьому питанню приділялося дуже мало уваги, проте тепер науковці мають великий шмат ще й досі малодослідженого та розглянутого матеріалу.
Окремим питанням в історії української літератури потрібно виділити творчість письменників-емігрантів, а також розвиток літературного життя за межами материкової України. Як це не парадоксально, у практиці світової літератури нерідко саме емігранти, депортанти створювали високомистецькі твори (Овідій, Данте, В.Набоков, Й.Бродський, Г.Маркес та ін.). На вимушеній чужині розквітнув талант українських письменників: Є. Маланюка, О.Теліги, Олега Ольжича, Ю.Липи, Т. Осьмачки, Василя Барки, У.Самчука, Івана Багряного, Н.Лівицької-Холодної та багатьох інших представників пера.
Переселившись на нові землі, емігранти з України свято шанували традиції духовної культури свого народу. Велика роль у цій справі належала церковним громадам, сім'ї, громадським організаціям, колективам художньої самодіяльності. Особливо вагомий внесок у збереження національної свідомості, рідної мови, традицій та звичаїв у середовищі українських емігрантів зробила Українська Католицька церква.
На нових землях священики УКЦ проводили значну місіонерську діяльність, організовували будівництво храмів, здійснювали культурно-просвітницьку роботу. Часто для парафіян вони були не лише служителями культу, а й вчителями, адвокатами, перекладачами, громадськими діячами.
Сьогодні найвпливовішою серед української діаспори залишається УКЦ. У низці країн (зокрема, Бразилії, Аргентині, Хорватії та ін.) вона об'єднує близько 80% віруючих українців. Найвпливовішою залишається УКЦ і серед українців США та Канади.
Велику роль у збереженні національної культури, національної свідомості виконувала сім'я. У зв'язку з народними традиціями, певними історичними обставинами, пов'язаними з іноетнічним оточенням, зверхнім, а подекуди ворожим ставленням корінного населення, наявністю мовних бар'єрів, практично в усіх країнах розселення українців серед них переважали моноетнічні (однонаціональні) шлюби. До Першої світової війни шлюби українців та українок з представниками інших націй були поодиноким явищем. У 30-х роках XX ст. частка однонаціональних шлюбів серед українських переселенців США і Канади становила понад 90%. Високим залишається цей показник і досі.
Останнім часом усе більшої громадсько-політичної значущості набувають організації, які об'єднують представників української діаспори у різних країнах. Серед них, передусім — Світовий конгрес вільних українців (СКВУ), виконавчий комітет якого є в Канаді. Він об'єднує багато українських осередків у США, Канаді, країнах Європи. Загальновідомі Світова федерація українських лікарських товариств, Асоціація діячів української культури та ін.
60. 60. Українська культура у контексті світової
Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.
У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.
Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.
Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.
У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: «Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень». Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.
31