Автор работы: Пользователь скрыл имя, 25 Апреля 2012 в 18:25, шпаргалка
Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей.
Одночасно релігійні споруди новітніх конфесій відкрили можливості для сучасних авторських монументальних творів, чия художня мова та стилістика репрезентують в них свої символіко-декоративні змісти. Так, значним твором сучасного стінопису стали вітражі О. Дубовика в Ново-апостольській церкві в Києві (1995, архітектори С. Бабушкін, Р. Шнауфер). Властива художнику абстрактно-конструктивна художня мова виявилася співзвучною вимогам протестантського обряду та просторовому вирішенню сучасної архітектури, надала їй додаткового образно-декоративного звучання. Проте цей приклад - швидше, виняток у сучасній вітчизняній художній практиці, де твори мистецтва в релігійних спорудах найчастіше відтворюють старі зразки, виступаючи певними авторськими реконструкціями історичних стилів.
Отже, підводячи підсумок розвиткові українського монументально-декоративного мистецтва у другій половині ХХ ст., можна зазначити, що його шлях був найтісніше пов'язаний із суспільним життям країни, віддзеркалював загальні зміни в естетичних уявленнях та художній свідомості. І хоча його ідейні навантаження та пріоритетне місце в художній культурі відійшли в минуле разом з ідеологічними завданнями мистецтва, його художній досвід та багато значних творів, що залишилися у спадок від попередньої доби, складають важливу сторінку історії українського мистецтва.
54. 54 Провідним науковим центром залишається Академія наук України, проголошена в 1994 році національною. Однак і в ній нагромадились серйозні проблеми. Орієнтація на прикладні розробки супроводжувалась падінням престижності фундаментальних досліджень. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Серйозною вадою є поділ науки на академічну, вузівську і галузеву. Великі труднощі в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні створює низький рівень фінансування. Окремі інститути втратили за останні роки 50-60 % свого кадрового складу. .
Спостерігалося зниження професіоналізму частини наукових співробітників через відсутність здорового суперництва, творчих дискусій, чесного і відкритого обміну думками, односторонню орієнтацію української науки на російську та ізоляцію від європейської і світової науки. Погана технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до зростання виїзду багатьох вчених за кордон. Понад 20% науковців перейшли до комерційних структур. .
Такий стан у науці не дає надії на швидкий вихід України з кризи, хоча немало вчених самовіддано працює у цьому напрямі. Перебудовується робота НАН України, змінюються пріоритети. Зростає увага до фундаментальних досліджень. Йде перегрупування наукових сил. Створено Міністерство України у справах науки і технологій, діє Українська наукова асоціація. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук, ряд інших галузевих академій. Виникла низка дослідних інститутів та центрів як громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема у 1989р. відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Тіснішає співробітництво з українською діаспорою. .
У складних умовах перебувала і перебуває освіта, хоч процеси оновлення охопили і цю важливу галузь.
Основним нормативним документом у галузі освіти є Закон України "Про освіту". Його було прийнято в 1991 p., a сучасну редакцію затверджено в 1996 р. Освіта визнана пріоритетною сферою, основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, передбачено кардинальні зміни в її роботі. Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократи, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. Закон встановлює основні принципи освіти, її структуру, права та обов'язки учнів, студентів, викладачів, батьків, порядок організації управління та самоуправління в освіті тощо. Повна загальна середня освіта в Україні є обов'язковою.
Одним із найважливіших завдань школи є забезпечення виконання закону про мови (1989 р.). У республіці відкрито чи поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, організовано тисячі українських класів у школах з російською мовою навчання. Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. З'явилась велика кількість ліцеїв, коледжів та гімназій. Ці заклади значно урізноманітнили навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здібностей в учнів та студентів. Значно більше уваги приділяється вивченню української історії, народознавства, помітні зрушення є у викладанні інших суспільних наук. У 2000 р. почала здійснюватись широкомасштабна програма реформування середньої освіти, яка має наблизити школу до сучасних вимог життя. .
Зроблено перші суттєві кроки щодо реформування професійно-технічної і вищої освіти. З метою тіснішого зв'язку з середньою освітою були злиті Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в одне — Міністерство освіти і науки України. Скорочуються масштаби підготовки спеціалістів через заочну та вечірні форми навчання, здійснюється перехід на ступеневу підготовку: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створюються навчальні заклади, які базуються на інших формах власності. .
Вузи стають більш самостійними у своїй діяльності. Проведено роботу по ліцензуванню (наданні дозволу на освітню діяльність) та акредитації (визначенні професійного рівня діяльності) вищих навчальних закладів. Введено поряд з державним замовленням платний прийом на навчання.
Розвиток культури переживає значні труднощі. В умовах обмеженого фінансування заклади культури змушені буквально боротись за виживання. Діяльність творчих колективів театрів, працівників музеїв, бібліотек нерідко тримається лише на ентузіазмі виконавців.
55. 54 Провідним науковим центром залишається Академія наук України, проголошена в 1994 році національною. Однак і в ній нагромадились серйозні проблеми. Орієнтація на прикладні розробки супроводжувалась падінням престижності фундаментальних досліджень. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Серйозною вадою є поділ науки на академічну, вузівську і галузеву. Великі труднощі в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні створює низький рівень фінансування. Окремі інститути втратили за останні роки 50-60 % свого кадрового складу. .
Спостерігалося зниження професіоналізму частини наукових співробітників через відсутність здорового суперництва, творчих дискусій, чесного і відкритого обміну думками, односторонню орієнтацію української науки на російську та ізоляцію від європейської і світової науки. Погана технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до зростання виїзду багатьох вчених за кордон. Понад 20% науковців перейшли до комерційних структур. .
Такий стан у науці не дає надії на швидкий вихід України з кризи, хоча немало вчених самовіддано працює у цьому напрямі. Перебудовується робота НАН України, змінюються пріоритети. Зростає увага до фундаментальних досліджень. Йде перегрупування наукових сил. Створено Міністерство України у справах науки і технологій, діє Українська наукова асоціація. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук, ряд інших галузевих академій. Виникла низка дослідних інститутів та центрів як громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема у 1989р. відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Тіснішає співробітництво з українською діаспорою. .
У складних умовах перебувала і перебуває освіта, хоч процеси оновлення охопили і цю важливу галузь.
Основним нормативним документом у галузі освіти є Закон України "Про освіту". Його було прийнято в 1991 p., a сучасну редакцію затверджено в 1996 р. Освіта визнана пріоритетною сферою, основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, передбачено кардинальні зміни в її роботі. Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократи, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. Закон встановлює основні принципи освіти, її структуру, права та обов'язки учнів, студентів, викладачів, батьків, порядок організації управління та самоуправління в освіті тощо. Повна загальна середня освіта в Україні є обов'язковою.
Одним із найважливіших завдань школи є забезпечення виконання закону про мови (1989 р.). У республіці відкрито чи поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, організовано тисячі українських класів у школах з російською мовою навчання. Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. З'явилась велика кількість ліцеїв, коледжів та гімназій. Ці заклади значно урізноманітнили навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здібностей в учнів та студентів. Значно більше уваги приділяється вивченню української історії, народознавства, помітні зрушення є у викладанні інших суспільних наук. У 2000 р. почала здійснюватись широкомасштабна програма реформування середньої освіти, яка має наблизити школу до сучасних вимог життя. .
Зроблено перші суттєві кроки щодо реформування професійно-технічної і вищої освіти. З метою тіснішого зв'язку з середньою освітою були злиті Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в одне — Міністерство освіти і науки України. Скорочуються масштаби підготовки спеціалістів через заочну та вечірні форми навчання, здійснюється перехід на ступеневу підготовку: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створюються навчальні заклади, які базуються на інших формах власності. .
Вузи стають більш самостійними у своїй діяльності. Проведено роботу по ліцензуванню (наданні дозволу на освітню діяльність) та акредитації (визначенні професійного рівня діяльності) вищих навчальних закладів. Введено поряд з державним замовленням платний прийом на навчання.
Розвиток культури переживає значні труднощі. В умовах обмеженого фінансування заклади культури змушені буквально боротись за виживання. Діяльність творчих колективів театрів, працівників музеїв, бібліотек нерідко тримається лише на ентузіазмі виконавців.
56. 56. Історія і практика християнства та інших релігійних течій в Україні за останні роки стали предметом гострої полеміки як серед світських аналітиків, так і богословів, священнослужителів та парафіян. .
Розбудова незалежної Української держави виявила тяжку історичну спадщину, що дісталася Україні в царині церковного життя та державно-церковних стосунків. Уся наша історія переповнена спробами використання церкви як фактора геополітичних змін, намаганням відродити церкву, яка б стверджувала національну самобутність народу та його природне право на свободу. .
Дуже прикро, що в наш час церква часто виступає як спосіб впливу на політичні погляди громадян. Люди забувають про те, що найголовнішим в серці кожної людини має залишатися Бог, а не буденні проблеми матеріального характеру.
Сьогодні різні політизовані організації або їх члени, порушуючи Конституцію, внутрішні закони релігійних общин і церкви, втручаються в суто релігійну сферу, проголошуючи об'єктами своїх інтересів специфіку богослужіння церковних общин, їхню конфесійну належність, що викликає численні протести віруючих. Така практика полегшується тим, що широким колам населення України майже нічого не відомо про історію і сучасне становище тих чи інших церков, нетрадиційних конфесій, які діють на терені країни, про їхнє, так би мовити, національне і політичне обличчя. Брак необхідних знань з історії вітчизняної релігії та національної церкви не дає можливості завжди компетентно орієнтуватися в сучасних релігійно-церковних проблемах.
На сьогодні Україна – багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99 р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква – Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАІЩ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.
Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я. Загалом воно об'єднує близько 11,5 тис. громад, що становить 54 % загальної кількості релігійних об'єднань.
Українська православна церква є домінуючою в українському православ'ї. На сьогодні вона нараховує 35 єпархій, де діють 8000 громад віруючих, налічує 105 монастирів, 14 духовних навчальних закладів, 37 періодичних видань, 2108 недільних шкіл та 16 братств. Церковну службу здійснюють біля 6,5 тис. священиків. У 1991 р. церква отримала від Московської патріархії самостійність в управлінні, але канонічне підпорядкована патріарху Московському і всієї Русі – Алексію II (нар. 1929 р.). Управління церквою здійснює Синод УПЦ на чолі з предстоятелем митрополитом Володимиром. .
Українська православна церква – Київський патріархат, керована патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, нараховує 28 єпархій, 2,3 тис. громад, має 17 монастирів, 1745 служителів культу, 13 духовних навчальних закладів, 19 періодичних видань та 507 недільних шкіл. Ця церковна організація виникла у червні 1992 р. в результаті об'єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ і УАПЦ. Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом.
Проблемою сучасного релігійного життя в Україні є гострі суперечки, що точаться між двома найвпливовішими конфесіями: Українською православною церквою та Українською православною церквою (КП). Це ще раз доводить меркантильні інтереси церкви і зацікавленість її настоятелів в кількості прихожан. Навіть самі церковнослужителі порушують Закон Божий, дбаючи про свої власні інтереси, а що ж ми тоді говоримо про український народ, котрий з кожним роком все далі і далі віддаляється від церкви і не дотримується норм християнської моралі.
Серед церков, що найбільш динамічно розвиваються останніми роками, – Римсько-католицька церква, її зусилля сьогодні спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в Україні у XVII- XVIII ст. РКЦ практично закінчила свою розбудову. Призначено єпископів, утворено Львівську архідієцезію як її духовний центр та Житомирську і Кам'янець-Подільську дієцезії. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Україні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті. Відкрито Київський духовний коледж, Кам'янець-Подільську духовну семінарію та Київський український римсько-католицький університет. На сьогодні понад 700 католицьких громад діють в усіх областях України, за винятком Полтавської. Крім цього, РКЦ має 33 монастирі, біля 307 недільних шкіл, 12 періодичних видань та понад 400 служителів культу, серед яких 240 – іноземці. Будується 86 нових культових споруд.
В незалежній Україні католицька церква здобула умови для динамічного розвитку, її духовним центром є Львівська архідієцезія. З 1992 р. в Україні працює перший Апостольський Нунцій (посол) архієпископ А. Франко. На сьогодні в державі діє понад 750 католицьких громад, що охоплюють всі області, 33 монастирі, 6 духовних навчальних закладів, зокрема Український римсько-католицький університет, пра-цюють 12 періодичних видань та більше 400 служителів культу.
Останнім часом в Україні знайшли певне поширення релігійні організації так званих нетрадиційних культів. У власності або ж у користуванні релігійних громад знаходяться 10 752 культові споруди. Крім того, вони мають 280 монастирів, 94 місії, 23 братства, 94 духовних навчальних закладів, 4529 недільних шкіл та пунктів катехізації, 173 періодичних видання. Релігійні потреби віруючих задовольняють 19312 священнослужителів, серед яких 483 іноземці.
Звичайно не можна судити про всі храми і священників однаково, але в більшості випадків це саме так. Церква ще в далекому історичному минулому стала джерелом прибутків. І, мабуть, не нам це змінювати...але ми не повинні ділити український народ через релігійні уподобання на два береги.
Людські амбіції, політичні проекти та інші ідеї, які сьогодні розділяють церкву, слід відсунути в бік. Оскільки ні один людський проект не забезпечить щастя і благополуччя, якщо досягнення цієї ідеї лежить через поділ народу, поділ церкви, через розрив між небом і землею.
Не може бути щастя, коли топчеться Богом дана мораль, коли руйнуються моральні основи життя
58. У Києві велика кількість різноманітних меморіалів, пам'ятників, монументів, сульптурних груп, пам'ятних знаків, погрудь (бюстів) і фігур. Будучи впродовж історії завжди містом мультикультурним, в Києві в різний час «вшановували у камені» діячів багатьох країн і народів.
Як і в інших містах України, переважна більшість пам'ятників і монументів у Києві зосереджена в центральній (історичній) частині, хоча деяке їх число, в тому числі і з огляду на величину міста, сформування власних осередків адміністративних одиниць міста (районів), територіальне розміщення об'єктів культури, місць історичних подій, проживання і/або роботи видатних діячів, включення до складу міста прилеглих населених пунктів тощо, розташовані по всій території міста і на околицях.
[ред.] Історія пам'ятників Києва у ХХ столітті
З приходом до влади більшовиків велике число пам'ятників було зруйновано і знесено, а на постаменти (місця) деяких, як у випадку з пам'ятником Щорсу, поставлено скульптури інших, вже ідеологічно «витриманих» у дусі нової влади, діячів. Водночас здобутком політики україназації 1930-х стало вшанування українських діячів культури (Пам'ятник Тарасу Шевченку), втім доба репресивних заходів («Розстріляне відродження», Голодомор, колективізація), що змінила короткотерміновий період розвитку, нагло перервала цей процес.
Після Другої світової війни визначним напрямком у зведенні пам'ятників у Києві, як і по всьому СРСР, стала монументалізація подвигу радянського народу у перемозі в Великій вітчизняній війні, встановлення пам'ятників окремим подіям та особам війни. Водночас споруджуються ідеологічно спрямовані пам'ятники діячам Громадянської війни в Росії 1917—1921 рр., окремим партійним і державним діячам Радянського Союзу. В часи т.зв. «Хрущовської відлиги» (1950—60-і рр.) було започатковано процес вшанування у пам'ятниках діячів української культури (пам'ятник І.Франку, 1956 рік).
Зі здобуттям незалежності України в 1991 році активізується політичне і національно-культурне відродження українського народу, яке розпочалося з демократизацією суспільного життя всередині 1980-х років. На тлі цих подій не тільки з'являються монументи діячам української історії та культури, а все частіше лунать заклики до знесення пам'ятників «минулої доби».
[ред.] Пам'ятники Києва у ХХІ столітті
Тенденціями останнього десятиріччя (2000-і) у спорудженні пам'ятників у Києві, як і в Україні в цілому, стало вшанування в камені подій і діячів української та світової історії, значення і роль яких висвітлювалися викривлено або не висвітлювалися взагалі за СРСР (меморіал, пам'ятний знак Голодомору, меморіал Голокосту, пам'ятники гетьману Сагайдачному, Лесю Курбасу, триває підготовка до встановлення пам'ятника Івану Мазепі тощо), спорудження монументів діячам Української Церкви (як і в інших містах країни, особливо на заході), відкриття пам'ятників діячам, що мають відношення до Києва, але творили у контексті інших національних культур (пам'ятники Шолом-Алейхему, М.Булгакову тощо). Ще одним напрямком у зведенні пам'ятників у столиці України є висвітлення у монументальній скульптурі подій та осіб відносно недавньої історії (пам'ятник В.Чорноволу), що нерідко викликає різні почуття і реакцію в суспільстві (монумент Г. Гонгадзе). Популярним є в теперішній час і зображення в пам'ятниках діячів радянської та української культури (театр, кіно, музика) і спорту (пам'ятники В.Лобановському, А.Солов'яненку, М.Яковченку, Л.Бикову тощо) Глобалізація і включеність України до світового історичного контексту зумовили встановлення пам'ятників «за обміном» або цілком спонсоровані іншими державами (пам'ятники Махтумкулі, Г.Алієву тощо), встановлення пам'ятників на честь побратимства Києва з іншими містами (стела Сантьяго де Чилі на проспекті на Героїв Сталінграда), а також пам'ятники на честь подій недавньої світової історії (жертвам терористичного акту 11 вересня 2001 року).