Шляхи вдосконалення управління прибутком підприємств

        

       Чим більший прибуток підприємства, тим більше завдань економічного, технічного, соціального плану воно може вирішити, розподіливши кошти за певними напрямками використання. Водночас ефективність використання впливає на майбутні можливості зі збільшення прибутку на етапі його формування.

      Управління  прибутком – складна багаторівнева  система трансакцій, яка включає  як мінімум три підсистеми: формування, розподіл, використання. Для кожної з цих підсистем притаманні свої конкретні цілі, завдання, інструментарії їх досягнення. Спрощена схема системного підходу до управління прибутком представлена на рисунку 1.4.

        
 

      

        
 

Рис. 1.4.Складові системи управління прибутком

      Необхідно зазначити, що система управління прибутком  буде оптимальною тільки в тому випадку, коли цілі кожної підсистеми будуть визначатись  глобальними цілями розвитку підприємства в цілому.

      В загальному вигляді прибуток визначається як різниця між сумою доходів та витратами на виробництво і реалізацію продукції з урахуванням збитків від різних господарських операцій. Таким чином, прибуток формується в результаті взаємодії багатьох компонентів.

      Основними завданнями управління прибутком є:

1. Виявлення резервів збільшення прибутку за рахунок виробничої діяльності, інвестиційних і фінансових операцій.
2. Виявлення резервів нарощування прибутку за рахунок оптимізації постійних і змінних витрат, обґрунтування облікової політики підприємства, цінової політики, податкової політики.
3. Оцінювання прибутковості виробничої і комерційної діяльності.
4. Визначення підприємницького ризику.
5. Зміцнення конкурентних позицій підприємства за рахунок підвищення ефективності розподілу і використання прибутку.

      На  величину прибутку впливає сукупність багатьох факторів, які необхідно  враховувати в процесі управління. Ці фактори можна розділити на дві великі групи: зовнішні, які не залежать від підприємства, і внутрішні, на які підприємство може впливати. Класифікація цих факторів наведена на рисунку 1.5.

      Зовнішні  фактори, як правило не залежать від підприємницької діяльності. Фінансовий менеджер повинен їх враховувати при обґрунтуванні управлінських рішень. До них належать фактори, пов’язані із загальною економічною ситуацією, з рівнем інфляції, специфікою окремих товарних ринків, з впливом природних, географічних, транспортних і технічних умов на виробництво і реалізацію продукції.

      Внутрішні фактори є безпосереднім об’єктом впливу з боку управлінської системи підприємства та джерелом збільшення прибутку за рахунок їх втілення в систему конкретних заходів і практичної реалізації.

      Операційний прибуток – це прибуток від основної діяльності підприємства, тобто  від виробництва  і реалізації продукції, послуг, робіт.

         Управління операційним прибутком  охоплює велику кількість трансакцій, які виконуються на різних  етапах руху грошових коштів, що надійшли від реалізації  продукції, робіт, послуг, і забезпечують  отримання чистого прибутку. У  зв’язку з цим основною метою управління  прибутком є оптимізація грошових надходжень та витрат, виявлення резервів та їх мобілізація. 

 

 
 
 
 
 
 
 

Рис. 1.5. Фактори впливу на прибуток

    Прибуток  від операційної діяльності розраховується у декілька етапів.

• На першому етапі визначається чистий дохід від реалізації продукції шляхом коригування доходів від реалізації на суму непрямих податків та інших вирахувань з доходу.
• На другому етапі отриманий результат коригується на собівартість реалізованої продукції. В результаті розраховується валовий прибуток або збиток від реалізації продукції.
• На третьому етапі валовий прибуток збільшується (зменшується) на суму іншого операційного прибутку (збитку), який отримується від реалізації інших оборотних активів (крім фінансових інвестицій), операційної оренди активів, операційної курсової різниці, отримання штрафів, пені тощо.
• На четвертому етапі визначається прибуток від операційної діяльності як різниця між результатом, отриманим на третьому етапі, та величиною адміністративних витрат і витрат на збут.

Схему розрахунку операційного прибутку показано на рисунку  1.6. 

Рис.1.6. Схема розрахунку операційного прибутку

       Таким чином, на кожному етапі відповідна сума прибутку коригується на суму витрат. Формування  прибутку від операційної діяльності перебуває під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.

      Серед факторів впливу на операційний прибуток  чільне місце належить витратам на виробництво і реалізацію продукції. До складу операційних витрат входять:

      - собівартість реалізованої продукції;

      - адміністративні витрати;

      - витрати на збут;

      - інші операційні витрати.

      Кожен вид операційних витрат розкладається  на економічні  елементи: матеріальні  витрати, оплата праці, нарахування на оплату праці, амортизація, інші операційні витрати.

      Собівартість  реалізованої продукції включає  прямі матеріальні витрати, прямі  витрати на оплату праці, інші прямі  витрати, та виробничі накладні витрати. Прямі витрати змінюються пропорційно або майже пропорційно до обсягів виробництва. Накладні виробничі витрати включають витрати допоміжних матеріалів, на оплату праці управлінського та обслуговуючого виробничого персоналу, на виконання робіт, пов’язаних із ремонтом обладнання тощо. Таким чином до складу собівартості  готової продукції не відносяться управлінські витрати загальногосподарського характеру.  

      Виручка від реалізації продукції розкладається  на витрати і прибуток, тобто вона є об’єктом розподілу. В процесі  цього розподілу можна маніпулювати пропорціями між прибутком і витратами в певних межах.   Впливати на прибуток через зміну витрат дає змогу діюча система обліку витрат. Так, витрати обліковуються в момент, коли вони нараховуються на виготовлену продукцію, що реалізована. Витрати на оплату запасів сировини, матеріалів капіталізуються в балансі у складі оборотного капіталу. Таким чином, запаси готової продукції, незавершеного виробництва не впливають на прибуток, бо вони відображаються у складі оборотного капіталу, і тільки після реалізації  продукції відбувається процес списання витрат на собівартість реалізованої продукції. В результаті існує розрив у часі між оплатою придбання запасів і їх списанням на собівартість продукції.

      Ці  вихідні положення зумовлюють існування двох груп методів впливу на величину витрат – реальних і формальних.

      Якщо  реальні методи пов’язані з безпосереднім  впливом на зменшення матеріальних витрат, трудомісткості, а значить  і витрат на заробітну плату, то формальні  методи не зачіпають натуральних величин витрат, а оперують виключно їх вартісними значеннями. Вони є прерогативою фінансових служб підприємства. Тобто через механізм оцінювання вартості запасів, що списуються на собівартість продажу, фінансовий менеджер формує операційний прибуток, управляючи витратами.

      Собівартість  є узагальнюючим, якісним показником діяльності підприємства, показником його ефективності. Є певні особливості  у формуванні собівартості продукції  залежно від сфери діяльності, галузі господарства.

      Собівартість  продукції – це виражені в грошовій формі  поточні витрати підприємства на їх виробництво.

      Без обчислення собівартості неможливо  визначити фінансовий результат  виробничо-господарської діяльності підприємства. Скорочення витрат на виробництво  продукції, тобто зниження її собівартості, є важливим фактором збільшення прибутку від реалізації.     

      Собівартість  реалізованої продукції визначається за формулою:

          Срп = Зп + Стп - Зк,,                                                               (1.8)

      Де  Срп – собівартість реалізованої продукції;

           Стп – собівартість товарної продукції;

           Зп, Зк – собівартість залишків готової продукції на складі на початок і кінець звітного періоду.

      У свою чергу собівартість товарної продукції  визначається за формулою:

           Стп =  Знвп + ВВ – Знвк ,                                                                                       (1.9)

      Де  Знвп, Знвк – залишки незавершеного виробництва на початок і кінець звітного періоду;

            ВВ – витрати на виробництво у звітному періоді.

      Отже, розглянемо модифікацію формули (1.10) для визначення собівартості реалізованої продукції:

         Срп = Зп + Зм + ЗП + НВ – Зк ,                                                (1.10)

      Де  Зп – запаси на початок звітного періоду;

         Зм – вартість закуплених запасів сировини, матеріалів протягом звітного періоду;

          ЗП – пряма заробітна плата з нарахуваннями;

          НВ – накладні витрати;

         Зк  - запаси на кінець періоду.

      Оскільки  запаси – це ключовий елемент собівартості проданих товарів, використовуються різні методи оцінювання запасів: ФІФО, за середньозваженою собівартістю. Використовуючи ці методи, можна одержати різні значення операційного прибутку. Вибір методу оцінювання запасів визначається обліковою політикою підприємства. Вона також визначає вибір методики нарахування амортизації. Справа в тому, що традиційний для практики більшості підприємств метод рівномірного прямолінійного нарахування амортизації не завжди є виправданим, особливо у випадках, коли обладнання використовується з різною інтенсивністю протягом строку служби або швидко морально старіє. Тому вироблено більш гнучкі методи нарахування амортизації. Вибір їх залежить від таких факторів, як інфляція, наявність податкових пільг, темпи морального старіння та ін. Обсяги амортизаційних відрахувань впливають на суму операційного прибутку і є об’єктом управління витратами. Управління витратами охоплює аналіз та оцінку операційних витрат за їх елементами.

1.3  Інформаційно-правове   забезпечення  процесу  управління прибутком підприємства