Интеграция

 

Ступінь відмінності  у торгових структурах між європейськими країнами можна представити на рисунку. У 1990-х чітко виділився центральний кластер, що відображав гомогенність товарних структур:  Німеччина, Австрія, Португалія, Великобританія, Фінляндія, Швеція та Італія. Значну негомогенність з цим регіоном виявляли Данія, Греція, Ірландія, Нідерланди та Норвегія.

  Центральний  кластер з найвищим       

   рівнем гомогенності торгових    

   структур в  європейському   

   економічному  просторі

 

Рис. 1. Кластерне представлення схожості торгових структур між країнами ЄС та  ЄАВТ, 1998 р. Розраховано автором на основі даних Intracen,  1998 р.

 

Зрештою, осторонь процесів формування валютної зони залишилась Норвегія як країна ЄАВТ з неподібною до ЄС виробничою та торговою структурою, Швейцарія як країна, що прагне забезпечувати нейтралітет та фінансову стабільність світового господарства, Швеція (з огляду на бажання проводити незалежну монетарну політику, яка вбачалась основним важелем соціально-орієнтованої системи кейнсіанського типу та здійснення структурних змін), Великобританія (в зв’язку з тим, що вона традиційно була політичним сателітом США, які зобов’язували її спільно координувати рішення в світовому господарстві, і це не виключало виникнення  асиметричних шоків для економічної системи ЄС). Данія спочатку активно взяла участь в просуванні ідеї єдиної валюти, але структурні відмінності стали потім важливим аргументом проти швидкої її інтеграції в єдиний валютний простір.   

Мобільність робочої сили в ЄС є досить низькою. Впродовж 1990-х рр. 38% громадян ЄС змінили своє місце проживання. В той час, коли 21% громадян ЄС мігрували в інші регіони своєї країни, то лише 4,4% – в іншу країну ЄС.⁷ Здебільшого це відбувалось з особистих причин. Лише 5% з тих, хто мігрували в іншу країну ЄС, робили це з професійних причин. На початку 2000-х рр. потоки міграції робочої сили становили 0,3% від загальної чисельності населення ЄС. Ці факти свідчили про незадовільний стан даного критерію для формування оптимальної валютної зони. Поясненням низької мобільності робочої сили в ЄС-15 є відмінність між країнами в мові, культурі, системі добробуту, стандартах охорони здоров’я і пенсійного забезпечення. При виникненні асиметричних шоків країни ЄС  не здатні сьогодні швидко подолати проблеми  безробіття. Однак, для нових країн-членів  ЄС схильність до міграції робочої сили в країни ЄС з вищим рівнем добробуту є вищою. 

Мобільність фізичного  капіталу в ЄС пов’язана, передусім, зі ступенем сумісності цього капіталу з організованим виробництвом в кожній окремій країні-члені ЄС. Вирівнювання виробничих структур, зростаюча тенденція заміщення фактору праці фактором капітал у багатьох виробничих процесах, а також тенденція до злиття і поглинання бізнесу дозволяє, не дивлячись на низькі рівні мобільності робочої сили,  забезпечувати в ЄС високу мобільність капіталу. Обсяги прямих інвестицій країн ЄС в межах ЄС-регіону з середини 1980-х рр. значно переважали прямі інвестиції країн ЄС щодо третіх країн.⁸

За критерієм фінансових трансфертів ЄС не був і не є сьогодні оптимальною валютною зоною. Бюджет ЄС становить менше ніж 2% від ВВП ЄС і перерозподіл цих незначних коштів здійснюється переважно на користь реалізації Спільної аграрної політики і  структурних  фондів для підтримки бідних (депресивних) регіонів, не дивлячись на те, чи вони підпадають під вплив асиметричних шоків, чи ні.

На момент завершення формування Європейського валютного  союзу з меншою довірою до європейських інтеграційних структур та європейських інститутів, ніж до національних урядів ставились Швеція, Фінляндія, Великобританія, Австрія, Данія, Нідерланди. Найбільшу підтримку євроінтеграційним процесам виражали Португалія, Італія, Ірландія, Іспанія та Греція. Чітко вималювалась проблема «Північ – Південь» ЄС, де Південь бачив для себе більше вигод від європейського інтеграційного утворення. З огляду на ці тенденції, критерій політичної солідарності  в ЄС слід вважати дуже хитким  при поясненні оптимальності валютної зони євро.

 

Європейський  валютний союз: становлення та проблеми розширення.

 

В червні 1989 р. комітет, який очолював президент Європейської комісії Жак Делор, запропонував план поетапного створення Європейського економічного і валютного союзу. Пропозиції цього проекту лягли в основу угоди про ЄС. Валютний союз повинен був створюватись в 3 етапи. На першому етапі (який розпочався в 1990 р.) мало відбутись зближення основних макроекономічних показників і встановлення тісної координації в монетарній (грошово-кредитній) та фіскальній політиці при забезпеченні Спільного ринку з вільним рухом товарів і послуг, робочої сили та капіталу. Це передбачало реалізацію плану Вернера. Грошова політика мала бути направлена на довгостроковий період і забезпечувати стабільність цін, а отже, успіх системи фіксованого обмінного курсу.  На другому етапі (перехідному етапі) для реалізації Європейського економічного і валютного союзу необхідно було створити інституційні рамкові умови, які в процесі формування союзу повинні були вдосконалюватись до початку третього кінцевого етапу. Другий етап передбачав створення Європейського центрального банку, який би функціонував поряд із національними центральними банками країн-членів ЄС до моменту входження країн до валютного союзу та введення єдиної валюти.

На третьому етапі (з 1997 по 1999 рр.) передбачалось утворити валютний союз та ввести єдину валюту для всіх країн-членів ЄВС. Європейський центральний банк повинен був стати єдиним емісійним органом в ЄВС, йому мало належати повне право встановлення і проведення грошової політики, встановлення та регулювання облікової ставки, здійснення операцій на відкритому ринку та кредитних операцій, проведення валютних інтервенцій (в умовах системи керовано-плаваючого обмінного курсу ЄВС зі США та Японією, а також щодо країн-членів ЄС, які обиратимуть валютне бюро, прив’язаний або керовано-плаваючий режим обмінного курсу відносно єдиної валюти ЄВС). Країни-учасниці ЄВС при введенні єдиної валюти повинні відмовитись від незалежної  монетарної політики і незалежного контролю над пропозицією грошей.

Основним кроком у  реалізації плану Делора, стало підписання Маастрихтської угоди в грудні 1991 р. і її ратифікація в 1992 р. Першою країною, яка повинна була референдумом ратифікувати дану угоду, стала Данія. В результаті референдуму угода була відхилена незначною більшістю голосів. Франція, не дивлячись на результати референдуму в Данії, теж обрала аналогічну форму ратифікації угоди. Референдум у Франції забезпечив життя плану Делора. Останньою країною, яка ратифікувала угоду в 1993 р., була Німеччина. Це відбулось після рішення Конституційного Суду, яке підтвердило, що Маастрихтська угода не суперечить Конституції Німеччини. Процес ратифікації угоди співпав з глибокою кризою Європейської валютної системи 1992/1993 рр., яка могла повністю підірвати спільні домовленості країн-членів, що були досягнуті в 1991 р. Однак, міністри фінансів країн-членів ЄС домовились  про розширення меж коливань валютних курсів щодо центральних паритетів в межах ЄВС і тим самим припинили кризові спекулятивні процеси, що забезпечило подальшу реалізацію формування валютного союзу.

  Крім того, що в Маастрихтській угоді Європейська Співдружність отримала нову назву Європейський Союз, (що передбачало, не лише економічну інтеграцію, але і далекосяжну політичну стратегію інтеграційного утворення), Європейському парламенту було розширено повноваження, було також прийнято рішення про запровадження єдиної валюти  1 січня 1999 р.

Маастрихтська угода визначила умови, за яких країни можуть брати участь у монетарному (валютному) союзі. Ці умови названі критеріями номінальної конвергенції. Дотримання та стійкість останніх мали перевірятись Європейським центральним банком та Європейською Комісією. Цими критеріями були:

1) рівень інфляції  за рік не може перевищувати 1,5%  середнього рівня інфляції  трьох країн-членів ЄВС, які показують найкращі показники цінової стабільності;

2)  дефіцит державного  бюджету не повинен перевищувати 3 % ВВП;

3) відношення державного боргу до ВВП не повинно перевищувати 60%;

4) довгострокова процентна  ставка в останній рік перед  перевіркою на стійкість критеріїв  конвергенції не повинна перевищувати 2% від довгострокових процентних ставок трьох країн-членів ЄВС, які показують найкращі результати в ціновій стабільності.

На 1991 р. тільки Франція  і Люксембург задовольняли всім цим  критеріям. Італія з бюджетним дефіцитом в розмірі 10% ВВП і загальним розміром державного боргу, що перевищив 100% ВВП, не відповідала жодному з визначених критеріїв номінальної конвергенції.

В 1991 р.  в Німеччині  внаслідок об’єднання дефіцит державного бюджету збільшився до 5%. В Європейській валютній системі, де практикувались фіксовані  обмінні курси з вузькими межами відхилень від центрального паритету, для об’єднаної Німеччини для розвитку східних земель не залишалось нічого іншого, ніж проводити експансіоністську фіскальну політику. Стабілізація макроекономічної системи Німеччини при зростаючих державних закупках вбачалась можливою шляхом проведення ревальвації німецької марки. Ревальвація забезпечувала ще й додатковий позитивний ефект для економіки Німеччини – притік іноземного капіталу. Однак, ці заходи імпортували рестрикційні ефекти в країни ЄВС, які погіршували реалізацію економічних орієнтирів багатьох експортоорієнтованих економік та менш розвинутих країн ЄС, що намагалися надолужити Центр, зокрема Італії, Іспанії та Португалії. В 1992 р. розгорілась криза Європейської валютної системи.

 

Валютна криза 1992/1993 рр.

Впродовж 1987- початку 1992 рр. ЄВС характеризувалась відносною стабільністю. Іспанія, Португалія і Великобританія прив’язали свої валюти до європейського валютного механізму. Італія мала вузькі межі валютного коридору ±2,25%. Швеція, Норвегія і Фінляндія прив’язали свої валюти в односторонньому порядку до ЕКЮ. Зміни центральних паритетів відбулись лише у зв’язку зі зменшенням меж коридору (для італійської ліри), а також внаслідок входження у валютний механізм ЄВС (для фунта стерлінгів). Бельгія, Франція, Італія на момент входження в силу першого етапу Європейського економічного і валютного союзу (липень 1990) повністю лібералізували рух капіталу. Зростання довіри до стабільності існуючих центральних паритетів підтверджував факт значного зменшення на початок 1990-х рр. розбіжностей процентних ставок країн-членів  ЄВС порівняно до Німеччини.

У вересні 1992 р. закінчився п’ятирічний період стабільності в  ЄВС і почались кризові явища. Основними причинами виникнення кризи науковці і експерти називають:

1) наслідки об’єднання  Німеччини, а саме: негативні ефекти експансіоністської фіскальної політики Німеччини на країни-члени ЄВС, яка тягнула за собою за умов існуючих валютних паритетів ревальвацію валют ЄВС щодо долара США; негативні ефекти рестрикційної монетарної політики Німеччини, яку імпортували інші країни-члени ЄВС, що позначалось на скручуванні економічної активності та зростанні рівнів безробіття. Така внутрішня фіскальна і монетарна політика Німеччини спричинила асиметричний шок  і дивергенцію між макроекономічними пріоритетами країн-членів ЄВС і не могла забезпечити належну монетарну, а отже, валютну координацію в межах ЄВС.

2) реакція країн-членів ЄВС на результати датського референдуму стосовно Маастрихтського договору;

3) лібералізація міжнародних фінансових ринків в рамках Єдиного європейського акту;

4) знецінення долара  по відношенню до валют ЄВС  літом 1992 р. як наслідок непрофесійної політики адміністрації Буша низьких процентних ставок в США у відповідь на економічну стагнацію, а також як наслідок політики високих процентних ставок і високого попиту на капітал в Німеччині внаслідок її об’єднання;

5) спекулятивні валютні атаки, спровоковані на міжнародних фінансових ринках.

В зв’язку із знеціненням долара США центральні банки ЄВС змушені були провадити значні валютні інтервенції і це стало вирішальною подією для функціонування ЄВС:  Великобританія та Італія припинили своє членство в європейському валютному механізмі, оскільки ціна підтримки валютних курсів в межах ЄВС стала дуже високою. Будь-яка спроба країн-членів ЄВС в межах європейського валютного механізму знизити свої процентні ставки в ситуації з високими процентними ставками в Німеччині могла бути не тільки неефективною, але й призвести до відтоку капіталу з ЄВС і поглибити асиметричність макроекономічних процесів. Відхід Великобританії та Італії від європейського валютного механізму дозволив їм знизити процентні ставки і стимулювати економічне зростання. Іспанія, Португалія, Ірландія провели неодноразово девальвацію своїх валют, а скандинавські країни припинили прив’язку своїх валют до ЕКЮ. В серпні 1993 р. відбувся обвал цілого валютного механізму ЄВС. Валютну кризу спровокував Бундесбанк Німеччини, який відмовився знизити облікову ставку. Це призвело до продажів спекулянтами у великій кількості національних валют Франції, Данії, Іспанії, Португалії та Бельгії. Через неможливість покласти кінець спекуляціям, провівши широкомасштабні валютні інтервенції, країни ЄВС вже в серпні 1993 р. вирішили розширити межі коливань курсів їхніх валют до ±15%. Лише для двостороннього обмінного курсу голландського гульдена і німецької марки залишились існуючі вузькі межі ±2,25%. Валютна криза 1992/1993 рр. значно підірвала довіру країн-членів ЄВС до процесів поглиблення валютної інтеграції.  В посткризовий період цю довіру необхідно було відновлювати.

 

Шлях до Європейського  валютного союзу

 

В Маастрихтській угоді було визначено положення щодо завершального етапу Європейського економічного і валютного союзу, а також щодо перехідного етапу і процедур входження країн ЄС у завершальний етап. В угоді вказувалось, що з початком завершального етапу формування економічного і валютного союзу між валютами країн-членів ЄВС встановлюються безповоротно фіксовані обмінні курси без можливості надання виняткових умов для певних країн щодо меж відхилень курсів від закріплених центральних паритетів. На перехідному етапі країни повинні були дотримуватись процедур, які уможливлювали виконання умов номінальної конвергенції.  Великобританії і Данії було надане право необов’язкового виконання умов номінальної конвергенції.    

Оскільки було зрозуміло, що не всі країни-члени ЄС одночасно  приєднаються до схеми валютного  союзу, було запропоновано створити Європейську систему центральних  банків за федеративним принципом (див. рисунок нижче)

 

Основними завданнями Європейської системи центральних банків мали стали:

1. визначення і проведення грошової політики;
2. проведення операцій на валютному ринку;
3. управління валютними резервами країн ЄС/ЄВС.

Для виконання завдань  грошової політики Європейський центральний  банк  мав виконувати такі функції:

4. проведення операцій на відкритому і кредитному ринках;
5. запровадження обов’язкової норми банківських резервів;
6. визначення координованої орієнтації валютно-курсової політики країн ЄВС/ЄС щодо третіх країн.

 

 

       Директоріум (управлінський орган)     Генеральний директоріум

Голови національних                            Виконавче                       Голови національних

центральних банків                    правління            центральних банків

 

 

Центральні банки країн-         Європейський               Центральні банки країн ЄС,

членів Європейського    центральний банк          які не є членами Європейського

 монетарного (валютного) союзу                      монетарного (валютного) союзу

 

Євросистема

Європейська система  центральних банків (ЄСЦБ)

 

 

Була визначена основна мета для Європейської системи центральних банків – гарантування цінової стабільності (стаття 105 Угоди ЄС). Отже, економічна політика, зокрема, монетарна політика країн-членів ЄВС мала формуватись і провадитись в контексті довготермінової перспективи. Вона мала стати «справою спільних інтересів» ЄВС і координуватись Радою ЄС. З початком перехідного етапу емісійним банкам країн-членів ЄВС заборонялось видавати кредити публічному (державному) сектору.