Интеграция

Монетарна (валютна) інтеграція ЄС.

В той час як в 60-х  рр. минулого сторіччя разом із заснуванням  митного союзу і формуванням  ринкових засад в сільськогосподарському секторі Європейською Економічною Співдружністю (ЄЕС) було зроблено кроки до створення Спільного ринку з вільним рухом товарів, країни-члени ще не визначили спільні правила розвитку в сфері валютного регулювання. Координація макроекономічних процесів і стабілізаційна політика, яка потрібна для підтримання системи фіксованих валютних курсів, практично не проводилась. Це призвело наприкінці 1960-х рр. до валютної кризи в середині Європейської Економічної Співдружності, яка спричинила значні зміни валютного паритету двох важливих валют інтеграційного утворення – французького франка і німецької марки. Для того, щоб в майбутньому попередити подібні кризи, в 1969 р. Рада Міністрів ЄС прийняла рішення  щодо розробки поетапного плану формування економічного і валютного союзу.  З’явились численні пропозиції експертних груп з приводу даного питання, проте найбільш обґрунтованим вбачався запропонований План Вернера. Він був представлений на розгляд Раді Міністрів ЄЕС і передбачав, що Співдружність повинна формувати економічну зону, в якій буде забезпечено вільний рух товарів і послуг, робочої сили та капіталу  і умови ведення торгових і виробничо-інвестиційних операцій без порушень конкуренції. Крім цього, в цій зоні потрібно створити самостійний в межах світової валютної системи валютний простір з повною конвертацією валют і незмінними паритетами без жодних меж коливань валютних курсів.  Реалізація даних цілей повинна бути обов’язковою для всіх країн-учасниць і потрібно створити механізм передачі важливих рішень економічної політики на національному рівні до наддержавного рівня Співдружності.

З приводу запропонованого плану Вернера точилась жорстка дискусія між «монетаристами», які на перших фазах бачили необхідність регламентованих домовленостей країн-членів, при яких відбуватиметься поступовий перехід до системи фіксованих курсів, що потягне за собою координацію національних політик макроекономічної стабілізації, та «економістами», які вважали, що треба розпочинати з  координації стабілізаційних політик перед етапом реалізації юридичного переходу до незмінних фіксованих кусів. Рішення Ради Міністрів ЄЕС в 1971 р. стало компромісним. Було вирішено, що вже на перших етапах будуть зменшені відхилення від центральних валютних паритетів серед країн-учасниць Співдружності до ±1,2%.  Поряд з цим грошова, кредитна та бюджетна (зокрема, фіскальна видаткова) політика в країнах-членах повинна тісніше координуватись на основі посилених консультацій між міністрами країн-членів без регламентації чітких механізмів координації.

Європейський валютний механізм.

    Внаслідок наступної валютної кризи в 1971р. рішення Ради Міністрів Співдружності про звуження меж коливань не було імплементовано. Внаслідок Вашингтонських домовленостей наприкінці 1971 р. були встановлені межі коливань валют ЄС щодо долара США на рівні  ± 2,25%, а серед валют ЄС – відповідно ±  4,5%. А вже з початку 1972 р. знов почали активно обговорювати план Вернера і рішенням Ради Міністрів ЄС  було зменшено межі коливань серед валют країн-учасниць до ±2,25. Для підтримки домовлених меж було застосовано новий на той час механізм  інтервенцій в валютах країн-членів додатково до інтервенцій в доларах США. Було також прийнято рішення про вирівнювання фінансування сальдо валютного балансу, що виникало внаслідок здійснення інтервенцій.

Через рік відбулась хвиля розширення: до Європейського валютного механізму, який практикували 6 країн-учасниць  (Бельгія, ФРН, Франція, Італія, Люксембург і Нідерланди) 01.01.1973 р. приєднались Великобританія, Данія та Ірландія. В березні 1973 р. під тиском спекулятивних притоків капіталу зі США Бельгія, ФРН, Франція, Данія, Люксембург і Нідерланди відпустили курси своїх валют до долара США, при цьому домовлені межі коливань валютних курсів між країнами-учасницями залишились незмінними і обов’язковими до виконання. Великобританія, Італія та Ірландія відмовились від зв’язування валютних курсів між країнами Співдружності. Ця ситуація означала  для 6 країн-учасниць реалізацію режиму координованого «групового плавання» до долара США.

В зв’язку з недостатньою координацією національних економічних  політик домовлені валютні курси  між країнами-учасницями валютного блоку не могли зберігатись в довготерміновій перспективі. В 1979 р. виникла необхідність корекції валютних курсів. Франція спочатку в 1974, а потім в 1976 р. вимушена була відмовитись від європейського валютного механізму. Швеція, яка була асоційованим членом цього механізму, теж відмовилась від нього. Наприкінці 1978 р. валютний блок звузився до 5 країн-учасниць і не включав такі важливі для Європейської Співдружності країни, як Францію, Великобританію  та Італію.

Європейська валютна система

В березні 1979 р. Європейська Співдружність заявила про організацію Європейської валютної системи як етапу вищого ступеню економічної інтеграції серед своїх членів, включаючи кінцеву мету створення спільної валюти і єдиного центрального банку Співдружності. Ця система профункціонувала майже два десятиліття і стала підґрунтям для створення Європейського монетарного (валютного) союзу в 1999 р. та введення євро. Рішенням Європейської ради від 05.12.1979 р. було проголошено мету формування «стабільної валютної зони в Європі» і проведення «направленої на внутрішню та зовнішню стабільність економічної політики». Хоча в цьому останньому формулюванні основними завданнями стали внутрішня цінова стабільність і стабільність валютних курсів.

Створення ЄВС схвально сприйняли усі 9 країн-членів ЄЕС. Навіть Великобританія (крім періоду 1990-1992 рр.) та Італія (з перерваною участю з 1992 по 1996 рр.) з самого початку і до кінця існування брали участь у ЄВС.  З 1989 р. зобов’язання участі взяла на себе Іспанія, з 1992 р. – Португалія, Австрія (з 1995 р.) і Фінляндія (з 1996 р.)

Слід розрізняти два  періоди функціонування ЄВС. В період часу до валютної кризи 1992/1993 існувало 12  закріплень центральних паритетів з можливістю проведення валютних інтервенцій в межах встановленого валютного коридору навколо центрального паритету із забороною його розширення. Другий етап – існування ЄВС після кризи 1992/1993, внаслідок якої деякі країни-члени вибули з валютної системи. Європейська валютна система  проіснувала до 1.01.1999 р. і трансформувалась в Європейський валютний союз. Внаслідок розширення ЄЕС (Греція у 1981 р., Іспанія і Португалія у 1986 р., Австрія, Фінляндія і Швеція у 1995 р.) та повернення назад деяких країн, що вибули з ЄВС у 1992/1993, на 1998 р. Європейську валютну систему представляло 13 валют країн-членів: бельгійський/люксембурзький франк, датська крона, німецька марка, іспанська пезета, французький франк, ірландський фунт, італійська ліра, голландський гульден, португальське ескудо, австрійський шилінг, фінська марка, грецька драхма, фунт стерлінгів. Швеція участі в ЄВС на 1998 р. не брала.

Основними положеннями Європейської валютної системи були:

• встановлені межі відхилення двосторонніх обмінних курсів національних валют ЄВС від центральних паритетів;
• система валютних інтервенцій з метою попередження виходу обмінного курсу зі встановлених меж відхилень;
• європейська розрахункова одиниця ECU “European Currency Unit”;
• індикатор відхилень каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU з метою попередження асинхронної економічної політики країн-членів ЄВС.
• вирівнювання валютного, а отже, платіжного балансу, а також механізми сприяння фінансуванню дефіцитів країн-членів ЄВС;

Всі валюти Європейської валютної системи фіксувались одна до одної, а коливання від центральних паритетів встановлювались на рівні ±2,25%. Деяким країнам було дозволено тимчасово встановити  межі коливань ±6% (Італія з 1979 по 1990 р. через вищі рівні інфляції, політичні труднощі в зв’язку зі значним рівнем економічної дивергенції між Північчю та Півднем, а також Іспанія та Португалія, які після їхнього входження в Європейську Співдружність значно відставали в економічному розвитку від традиційних країн-членів, з 1989 по 1992 р. практикували ці розширені межі коливань). Після валютної кризи 1992/1993 рр. межі коливань були розширені до ±15%, однак між Німеччиною та Нідерландами на основі двосторонніх  домовленостей залишилися межі ±2,25%.

Європейська валютна система була повністю симетричною: жодна з валют країн Європейської Співдружності не відігравала спеціальної ролі порівняно з  Бреттон-Вудською світовою валютною системою, де провідні позиції належали долару США. Також в межах ЄВС між країною з сильною валютою і країною зі слабкою валютою існувала двостороння угода про автоматичне пристосування шляхом обов’язкового проведення валютних інтервенцій – центральний банк країни зі слабкою валютою повинен був купляти свою національну валюту і тим самим зміцнювати її вартість, а ЦБ країни з сильною валютою повинен був продавати свою національну валюту, забезпечувати більшу наявність цієї валюти на ринку, що робило її дешевшою. Двосторонні інтервенції могли проводитись лише в встановлених межах коливань.

Європейська валютна система передбачала  створення єдиної розрахункової одиниці ECU.  Вона являла собою кошик 11 валют ЄВС, включаючи ті країни ЄС, що не використовували попередній європейський валютний механізм (Греція, Іспанія та Португалія). Кожна валюта мала свою вагу в цьому кошику в залежності від розміру країни, її важливості в внутрірегіональній торгівлі Європейської Співдружності, рівня ВНД та засобів для сприяння розвитку ЄС. Ці ваги переглядались кожних п’ять років з метою, щоб 1 ЕКЮ дорівнював 1 долару США. На 31.12 1998 р., коли ЄКЮ  замінювалось єдиним законним платіжним засобом євро, було зафіксовано  ваги і курси, що подані в колонках 3 та 4 таблиці:

Таблиця

Показники   Європейської валютної системи

Джерело: Deutsche Bundesbank, Devisenkursstatistik, Januar 1999, Statistisches Beiheft zum Monatsbericht 5.

Колонка 5: Індикатор відхилень каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU вимірювався за такою формулою (100 – вага національної валюти в кошику ЕКЮ)´ 0,75 ´ 0,15).

0,75 – визначена критична межа як 75% від максимально допустимого відхилення між каса-курсом ЕСU та центральним курсом ЕCU 75%. 0,15 – максимально допустиме відхилення каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU.

Розрахункова одиниця  ЕКЮ використовувалась з 1981 р. в  усіх офіційних розрахункових операцій. Касса-курс Євро визначався до долара США і через нього на основі кросс-курсу до третіх валют світу.  ЕКЮ використовувалось при випуску приватних боргових інструментів. Технічно і формально вони являли собою кошики валют.

Індикатор відхилень  каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU. Відмінне від країн-членів ЄВС спрямування економічної політики країни-члена, яке б призводило до змін валютного курсу, вбачалось можливим в системі закріплених курсів до моменту знаходження валютного курсу в межах закріпленого коридору.  З метою попередити відмінну динаміку валютного курсу національної  валюти країни-учасниці від інших країн-учасниць ЄВС, було введено індикатор відхилень каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU. При перевищенні критичної межі 75% від максимального відхилення каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU він мав бути сигналом до необхідності перегляду економічної політики країни-учасниці. Максимальне відхилення каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU  становило ±15%. Чим більшою була вага національної валюти країни-учасниці ЄВС у кошику валют, тим меншим допускалось відхилення від центрального паритету, і навпаки.  Якщо австрійський шилінг  не був представлений в кошику (вага дорівнювала 0%), тоді верхня межа відхилення  каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU досягала ±15%. Для Німеччини з вагою німецької марки в кошику 31,6% допускалось відхилення в два рази менше ±7,7%. (Див. 3, 4 та 5 колонки таблиці). У випадку, коли країною-учасницею досягалась критична межа 75% від максимального відхилення каса-курсу ЕСU від центрального курсу ЕCU, тоді  цій країні з метою попередження дивергенції макроекономічних процесів необхідно було брати до уваги проведення таких заходів:

• валютні інтервенції в різних валютах (в т.ч. в доларах);
• внутрішні  заходи  валютної політики ( напр., зміни облікової ставки. При зміцненні валюти  – зменшення облікової ставки, при знеціненні валюти  – її збільшення);
• зміну закріпленого центрального паритету;
• інші заходи економічної політики (напр., в сфері фіскальної політики: зменшення державних закупок або збільшення податків при знеціненні валюти, чи збільшення державних закупок або зменшення податків при зміцненні валюти).