Финансовые модели

 

Структура місцевих органів  також відчутно відрізняється в кожному штаті. Наприклад, у штаті Індіана основними "діючими особами" бюджетного процесу є скарбник і аудитор з відповідними службами та бюджетне управління. Бюджетне управління складає проект бюджету, здійснює його поквартальну розбивку, вносить, відповідно до діючого закону, зміни в ході його виконання, стежить за дотриманням бюджетних призначень розпорядниками кредитів. Зважаючи на те, що в США бюджетні засоби перебувають на різних рахунках у багатьох банках, головна функція казначейства – найбільш вигідне розміщення і збереження бюджетних коштів. А завдання аудиторської служби полягає, в основному, у виконанні всіх бухгалтерських функцій. Крім того, у штаті діють також структури, що займаються стягуванням податків, проведенням щорічних ревізій.

 

Трохи простіша структура  місцевих фінансових органів в адміністративно-територіальних одиницях нижніх рівнів. Зокрема, у графстві Ремсі (штат Мінесота) усі функції з формування і виконання бюджету, а також бухгалтерську роботу виконує бюджетно-бухгалтерське управління, а функції скарбника і збирача податків – податкове управління.

 

Будь-якій адміністративно-територіальній одиниці США не потрібно чекати визначення, який відсоток від загальнодержавних  доходів, що збираються на цій території, буде зарахований у вищестоящий  бюджет, оскільки для всіх регіонів існують єдині стабільні нормативи відрахувань у федеральний бюджет. Немає необхідності також гадати про можливий розмір субвенції для збалансування бюджету, оскільки субвенція з вищестоящого бюджету в Америці дається під конкретні програми.

 

Особливістю бюджету цього  графства є його бездефіцитність, що передбачено Хартією правил. Основну  роль при збалансуванні бюджету  відіграє податок на власність.

 

Разом з бюджетом затверджується також бюджетний план капітальних  вкладень. Джерелом покриття витрат на капітальні вкладення є випуск облігацій графства Ремсі. Для того щоб не допустити безмежного зростання капіталовкладень, відповідно до законодавства штату Мінесота, розмір боргу графства перед власниками облігацій не повинен перевищувати 2% від суми оподатковуваної власності. Узагалі для всіх рівнів бюджетної системи США характерним є те, що до складу бюджету входять усі кошти, які стягуються і використовуються державою.

 

У графстві Ремсі будь-які зміни в бюджет має право вносити лише законодавчий орган, що затвердив бюджет (слід зазначити, що в законодавчий орган – Рада графства Ремсі – входить всього 7 виборних осіб).

 

2.3. Скандинавська модель  фінансових відносин

 

Скандинавськими країнами називають  п'ять країн, які розташовані на території Скандинавського півострова в північній частині Європи, – Швецію, Норвегію, Данію, Фінляндію, Ісландію.

 

Їх об'єднують економічні, соціальні, політичні і багато позаекономічних факторів, включаючи історичні та національно-культурні особливості даного регіону:

активна участь соціал-демократів й інших лівих партій в уряді і законодавчих органах влади;

високий ступінь "юніонізації" (частка членів профспілок серед працюючих  у різних галузях у країнах Скандинавії становить 70-90%);

висока політична і  економічна активність жінок;

особливий екологічний менталітет усіх скандинавів;

специфічна скандинавська  культура праці та етика бізнесу.

 

Усі країни Північної Європи належать до групи так званих малих країн. На них припадає

всього 1% населення, 3% ВВП  і промислової продукції розвинутих держав. Однак за показниками ВВП  і промислового виробництва на душу населення (розрахованими за паритетами купівельної спроможності валют) Скандинавські  країни входять у перші 12-15 найвисокорозвиненіших  держав світу, а відповідно до класифікації, запропонованої "Програмою розвитку ООН", за показником "індекс людського розвитку", який містить у собі вимірювачі різних аспектів життя людини (освіта, рівень доходів, грамотність дорослого населення, рівноправність жінок та ін.) країни Північної Європи займають місця в першій п'ятірці держав світу [17, 178].

 

Розглядаючи специфіку державного регулювання в країнах Північної Європи, необхідно розрізняти державну власність і державний сектор.

 

Частка державної власності  значна тільки у Фінляндії (на фірми, що належать державі цілком чи частково, тут припадає близько 20% капіталовкладень, 12% зайнятих, 21% експорту). Це пояснюється  низкою причин: історично сформованим  володінням держави у Фінляндії  лісовими і деякими іншими природними ресурсами; переходом у власність  держави після Другої світової війни підприємств, які належали Німеччині; широкою участю лівих сил, у тому числі комуністів, в уряді й інших органах влади. Крім того, для Фінляндії було важливим за допомогою прямої підтримки держави наздогнати інші Скандинавські країни за рівнем соціально-економічного і науково-технічного розвитку.

 

Існуючі у Фінляндії, а  також у Швеції і Норвегії державні компанії є досить потужними і активно використовуються як свого роду "локомотиви" в окремих галузях економіки.

 

Частка державного сектору, навпаки, значна майже у всіх Скандинавських країнах. Під ним розуміється ступінь активності участі держави у всіх еконо-мі-чних і соціальних процесах. Кількісно це виражається в частці державних витрат у ВВП; у рівні оподатковування і питомій вазі податків у держбюджеті та ВВП; масштабах державного споживання; чисельності державних службовців і т.п.

 

За часткою державних  витрат у ВВП Швеція, Данія і  Фінляндія займають перші три  місця серед усіх розвинутих країн (нині цей показник дорівнює відповідно 66, 61 і 56%). Для порівняння наведемо аналогічні дані для деяких інших країн: Великобританія – 42%, США – 36, Японія – 27%. Істотна частина державних витрат являє собою трансферні платежі, тобто переведення фінансових коштів, отриманих держбюджетом від податків та інших надходжень, безпосередньо різним групам населення у вигляді допомог і субсидій. Таким чином, відповідно до ідей "держави добробуту" відбувається перерозподіл "національного пирога" на користь найменш забезпечених шарів суспільства.

 

Рівень оподатковування в Скандинавських країнах традиційно один з найвищих серед промислове розвинутих держав. Наприклад, частка податків у ВВП Швеції на початку 90-х рр. становила 61% (максимальний показник серед цих країн). Сьогодні вона знизилася до 51%, однак все одно Швеція продовжує займати за цим показником перше місце. Приблизно такий же рівень оподатковування в Данії, у Фінляндії він дорівнює 47% (третє місце серед розвинутих країн).

 

Питома вага державного споживання в Скандинавських країнах також  висока: у Швеції – 28%, у Данії  – 26, у Фінляндії і Норвегії –  по 22%. До сфери державного споживання належить освіта, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, підтримка суспільного порядку, оборона і т.п. Соціальна сфера має надзвичайно високий рівень розвитку (крім того, що велика частка соціальних послуг є в Скандинавських країнах безплатною, вони дуже різноманітні за формами і доступні всім громадянам).

 

Приблизно кожен третій швед, норвежець і датчанин, і кожен  четвертий фін належать до числа  державних робітників та службовців (їх частка становить у Швеції 32%, у Норвегії і Данії – близько 30, у Фінляндії – 25%). Це найбільші масштаби зайнятості в державному секторі економіки серед розвинутих країн.

 

Причини наявності такого потужного державного сектору і  чіткої соціальної спрямованості державної політики в Скандинавських країнах полягають у тому, що соціально-економічний і політичний розвиток країн Північної Європи в післявоєнний час ґрунтувався на ідеях соціал-реформізму і побудови "держави загального добробуту". Суть полягала в досягненні стабільного економічного зростання при низьких темпах інфляції і "повної зайнятості" на базі розвитку змішаної економіки (тобто усіх форм власності: приватної, державної, кооперативної й ін.). Ще одна важлива мета полягала у вирівнюванні доходів різних соціальних груп суспільства Скандинавських країн за допомогою різних заходів державної політики, зокрема, податкових (як уже відзначалося, у цих країнах традиційно високий рівень як корпоративного, так і особистого оподатковування) і трансферних (у регіоні існує найбільш розвинута серед країн-членів ОЕСР система різних допомог і дотацій різним категоріям своїх громадян) [17, 180].

 

Таким чином, у Скандинавії  для побудови "держави загального добробуту" необхідною вважають найактивнішу участь держави у вирішенні всіх соціально-економічних питань. Іншою найважливішою умовою є вироблення консенсусу з основних проблем суспільного розвитку. Консенсус формується на базі постійного переговорного процесу між представниками трьох політично значимих сил: союзів підприємців, профспілок і представників державної влади. Конкретно це виражається в практиці укладення колективних договорів про умови оплати праці і соціальні пільги у різних галузях, у консультаціях державних чиновників із профспілками і підприємницькими об'єднаннями практично з будь-якого важливого питання. У деяких зарубіжних публікаціях національні господарства регіону називають "економіками узгодження".

 

Крім прямої участі держави  в соціально-економічному розвитку в Скандинавії, як і у всіх інших розвинутих країнах, існують непрямі методи регулювання за допомогою заходів грошово-кредитної політики на основі, використання елементів як неокейнсіанства, так і неоконсерватизму.

 

Розвиток економічного програмування  і прогнозування в промисловості, науково-технічній, регіональній, торговій, валютній політиці дає підприємницькому сектору середньострокові і довгострокові орієнтири, знання яких необхідне для вироблення ефективної бізнес-стратегії.

 

За рівнем ВВП на душу населення Швеція займає 10-е місце серед розвинутих країн світу і 3-є – серед країн Північної Європи, поступаючись Данії

і Норвегії.

 

Термін "шведська модель" виник наприкінці 60-х рр. у зв'язку зі становленням Швеції як однієї з  найбільш розвинутих у соціально-економічному відношенні держав. Основними цілями моделі протягом тривалого часу були повна зайнятість і вирівнювання доходів. Понад півсторіччя з 1932 р. (за винятком 1976-1982 рр.) при владі перебуває соціал-демократична партія Швеції і тісно співробітничає з Центральним об'єднанням профспілок, яке сприяє реформістському робочому руху в країні.

 

Виникнення системи соціального страхування у Швеції відноситься до початку XX ст. її основною рисою є універсальність. Під її опікою опиняється кожен житель Швеції незалежно від роду занять, а в багатьох випадках і від того, одержує чи не одержує ця людина заробітну плату. Це називається у Швеції "універсальною соціальною політикою".

 

За кілька минулих десятиріч  розмір соціального страхування в цілому збільшився. Однак у зв'язку з економічними труднощами окремі ставки були скорочені, а в деяких випадках були більш жорстко визначені умови, що дають право па одержання тієї чи іншої допомоги. Однак сам принцип універсальності залишився попереднім.

 

Сьогодні система соціального страхування у Швеції вступила у фазу стрімких змін. Парламент схвалив у першому читанні закон про нову систему пенсій по старості. Сьогодні плануються реформи пенсій по інвалідності і допомог родинам, що залишилися без годувальника.

 

До числа специфічних  факторів, властивих саме Швеції, треба  віднести: незмінний зовнішньополітичний  нейтралітет з 1814 р.; неучасть в обох світових війнах; рекордне перебування при владі Соціал-демократичної робітничої партії; історичні традиції мирних способів переходу до нових формацій; тривалі сприятливі і стабільні умови розвитку економіки; домінування реформізму в робочому русі (їхнім символом стали угоди між керівництвом профспілок і підприємцями в Сальтшебадені в 1983 р.).

 

Бюджетний устрій. Шведська конституція складається з чотирьох окремих документів. Серед них "Акт  про форму правління" є найважливішим конституційним документом. Він набрав сили в 1975 р. У цілому реформа звелася до формального закріплення в конституції сучасної практики управління. Нова конституція послідовно ґрунтується на принципах суверенітету народу, представницької демократії і парламентаризму.

 

Король Швеції не має політичної влади і не бере участі в політичному  житті. Король представляє націю  і, відповідно до конституції, є главою держави. У цій ролі він виконує  тільки церемоніальні функції і  виступає офіційним представником  Швеції. Одним з таких офіційних  обов'язків є відкриття щорічної сесії парламенту у вересні. Король не бере участі в роботі уряду і не підписує урядових документів. Колись обов'язком короля було призначення прем'єр-міністра, тепер цю функцію виконує голова парламенту.

 

Законодавча влада належить однопалатному парламенту – Риксдагу, який обирається населенням на 4 роки шляхом прямого голосування на основі пропорційного представництва. Риксдаг, що обирається народом, займає надзвичайне положення серед інших органів управління; він є основою для демократичного здійснення влади через уряд. У Риксдагу є президія, що складається з голови (тельмана) і трьох його заступників, та не менш ніж 15 комітетів, у т.ч. конституційний, бюджетно-фінансовий, податковий, а інші відповідають галузям діяльності міністерств.

 

Риксдаг засідає з жовтня по гравець. Проект бюджету на черговий фінансовий рік представляється в січні, а в квітні повинен бути затверджений з доповненнями.

 

Виконавча влада належить уряду і партії чи партіям, які  він представляє. Сьогодні в уряд входить 22 міністри (11 чоловіків і 11 жінок). Іноді уряд звертається за консультаціями до незалежних експертів. Як правило, міністри представляють партії, які перебувають при владі. У більшості випадків вони є також членами Риксдагу, причому на час роботи в уряді місця в Риксдагу зберігаються за ними. Але в цьому випадку їхні парламентські обов'язки переходять до заступників на весь термін роботи парламентарія в уряді. Іншими словами, міністр, який входить в уряд, зобов'язаний відмовитися від права голосувати в Риксдагу, проте може виступати.