Валютний ринок

="center">

 

Рис. 1.4.1 Схема класифікації операцій валютного ринку 

     Касові  операції полягають у купівлі-продажу валюти на умовах поставки її не пізніше другого робочого дня з дня укладення угоди за курсом, узгодженим у момент її підписання. Такі угоди можуть передбачати поставку валюти в той же день, на наступний робочий день, проте найчастіше — на другий робочий день. Ця остання угода називається «спот», а касові операції на цій умові — «операції спот». Вони дають можливість їх учасникам оперативно задовольнити свої потреби у валюті на вигідних умовах.

     Учасники  касових операцій мають можливість:

• терміново одержати валюту для погашення своїх зовнішньоекономічних зобов’язань;
• уникнути втрат від зміни валютних курсів: імпортер негайною купівлею інвалюти страхує себе від можливих втрат унаслідок підвищення її курсу, а експортер негайним продажем інвалюти страхується від втрат, пов’язаних із падінням її курсу;
• оперативно диверсифікувати свої валютні запаси, а банкам — ще й оперативно відрегулювати свою валютну позицію.

     Строкові  валютні операції полягають у купівлі-продажу валютних цінностей з відстрочкою поставки їх на термін, що перевищує два робочі дні. Ці операції, у свою чергу, підрозділяються на кілька видів залежно від механізму їх здійснення: форвардні, ф’ючерсні, опціонні та їх похідні.

     Характерною особливістю строкових операцій є те, що вони оформляються стандартизованими  документами (контрактами), які мають  юридичну силу протягом певного часу (від підписання до оплати) і самі стають об’єктом купівлі-продажу на валютних ринках. Ці документи називаються валютними деривативами. До них належать передусім форвардні та ф’ючерсні контракти, опціони.

     Строкові  операції на валютних ринках з’явилися  відносно недавно (в 70—80-ті роки ХХ ст.) і розвиваються дуже швидко. Це обумовлено насамперед частими і значними коливаннями валютних курсів і пов’язаними з ними суттєвими валютними ризиками. Строкові операції дають можливість, з одного боку, застрахуватися від валютних ризиків, а з іншого — одержати додатковий дохід завдяки спекулятивним діям.

     Форвардні операції — це різновид строкових операцій, що полягає в купівлі-продажу валюти між двома суб’єктами з наступним переданням її в обумовлений строк і за курсом, визначеним у момент укладення контракту. У форвардних контрактах строки передання валюти звичайно визначаються в 1, 2, 3, 6 та 12 місяців. При їх підписанні ніякі аванси, задатки тощо не допускаються.

     Найскладнішим моментом такого контракту є визначення курсу майбутнього платежу, тобто форвардного курсу. Цей курс складається з курсу спот, тобто фактично діючого на момент укладення контракту, і надбавок чи знижок, пов’язаних з різницею в банківських процентних ставках у країнах, валюти яких обмінюються. Ця різниця називається форвардною маржею і пов’язана вона з тим, що якби учасники контракту поклали відповідні суми валюти у свої банки, то до моменту використання їх для платежу за контрактом вони одержали б різні суми доходів. Щоб вирівняти умови для кожного учасника форвардного контракту, валюта країни з вищим рівнем процента буде продаватися за форвардним курсом, нижчим від курсу спот (продаж з дисконтом), а валюта з нижчим рівнем процента — за вищим від курсу спот (продаж з премією).

     Відмова від виконання форвардних контрактів не допускається. Ці операції широко використовуються насамперед для страхування валютних ризиків. Характерними рисами цих операцій є те, що вони здійснюються на міжбанківському (позабіржовому) ринку, умови форвардного контракту не є строго формалізованими і визначаються сторонами досить довільно. Тому ці умови й особливо ціни таких контрактів не є «прозорими» для інших учасників ринку.

     Ф’ючерсні операції — це теж різновид строкових операцій, в яких два контрагенти зобов’язуються купити або продати певну суму валюти в певний час за курсом, установленим у момент укладення угоди (купівлі-продажу ф’ючерсного контракту). Відмінності їх від форвардних операцій зводяться до такого: вони здійснюються тільки на біржах, під їх контролем, а форма й умови контрактів чітко уніфіковані (біржа строго визначає вид валюти, що продається, обсяг операції, строк оплати, курс). Розрахунки щодо купівлі-продажу ф’ючерсних контрактів здійснюються через розрахункову палату біржі, яка гарантує своєчасність і повноту платежів. До остаточної оплати ф’ючерсного контракту він може перепродаватися на біржі, тобто сам є об’єктом валютних операцій. З кожним наступним продажем ціна його буде уточнюватися і наближатися до реальної ціни, за якою продаватиметься дана валюта в момент погашення ф’ючерсу. Завдяки цим особливостям ціна та інші умови ф’ючерсних контрактів є прозорими для всіх учасників ринку. Кожна біржа встановлює свій перелік валют, які продаються-купуються, і стандартні суми контрактів, які визначаються десятками і сотнями тисяч, а то й мільйонами одиниць відповідної валюти. Тому в торгівлі валютними ф’ючерсами звичайно беруть участь великі банки, інші потужні фінансові структури.

     Ціна  валютного ф’ючерсу визначається за тією ж схемою, що й ціна форвардного  контракту, тобто з урахуванням різниці в процентних ставках двох валют, що обмінюються. Ф’ючерсні операції широко застосовуються з метою страхування від валютних ризиків, тобто для хеджування, а також з метою одержання додаткового прибутку, тобто для спекуляції.

     Опціонні операції — це різновид строкових операцій, за яких між учасниками укладається особлива угода, що надає одному з них право (але не обов’язок) купити чи продати другому певну суму валюти в установлений строк (чи протягом певного строку) і за узгодженим сторонами курсом. Така угода називається опціон.

     У цій операції важливо розрізняти продавця опціону і покупця (власника), оскільки останньому належить право  реалізації опціону. Якщо при настанні строку опціону власнику буде вигідно  його реалізувати, то він вимагатиме від продавця опціону купити чи продати відповідну суму валюти, й останній зобов’язаний це зробити. Якщо власникові опціону не вигідно його реалізувати (наприклад поточний курс спот на ринку вищий від передбаченого в опціоні «пут»), то він відмовиться від реалізації опціону, про що повинен повідомити продавця, й останній зобов’язаний погодитися з цим рішенням.

     При купівлі опціону покупець (власник) сплачує продавцю премію (вартість опціону), яка визначається за домовленістю сторін у відсотках до суми угоди чи в абсолютній сумі. Ця премія є гарантованим доходом для продавця опціону, який він одержує незалежно від того, буде реалізований опціон чи ні. Для покупця премія є чистою витратою, яку він може відшкодувати, якщо реалізує згодом опціон з вигодою. Якщо ж він відмовляється від реалізації опціону, то сплачена премія стає для нього чистою втратою.

     Опціонні  операції широко застосовуються для  хеджування ризиків та одержання  спекулятивного доходу.

     Крім  цих операцій, на практиці застосовується цілий ряд похідних від них валютних операцій. До таких операцій можна віднести валютні свопи, арбітражні операції та ін.

     Валютний  своп — це комбінація двох конверсійних операцій з валютами на умовах спот і форвард, які здійснюються одночасно  і розраховані на одну й ту саму валюту. Наприклад, на умовах спот долари США негайно продаються, а на умовах форварду у того ж контрагента долари купуються з поставкою через певний строк і за домовленим курсом. Валютний своп забезпечує зворотний рух валютного потоку, що дає можливість ефективно використовувати його в спекулятивних цілях, для хеджування валютними ризиками та управління валютною позицією банку.

     Валютний  арбітраж — це комбінація з кількох  операцій з купівлі та продажу  двох чи кількох валют за різними  курсами з метою одержання додаткового доходу. Це типова спекулятивна операція, що розрахована на дохід завдяки різниці в курсах на одному і тому ж ринку, але в різні строки (часовий арбітраж), або в один і той же час, але на різних ринках (просторовий арбітраж). У міру розвитку сучасних систем телекомунікацій створюються передумови для вирівнювання курсів валют на різних міжнародних ринках, завдяки чому зменшуються можливості для просторового арбітражу. Зате перехід більшості країн до плаваючих валютних курсів, які часто змінюються в часі, створює сприятливі умови для розвитку часового арбітражу.

     Валютний  ринок окреслює середовище, де відбуваються операції з купівлі однієї валюти й одночасного продажу іншої валюти, або навпаки — операції з продажу однієї валюти і купівлі іншої. Фактично ми є свідками процесу обміну валют за певними пропорціями.

     Ці  пропорції визначаються залежно  від валютного (обмінного) курсу  — специфічної ціни, що визначає співвідношення грошової одиниці однієї країни до грошової одиниці іншої країни. З часів Ямайських домовленостей світова валютна система набула більшої гнучкості у встановленні курсів валют. На сучасному етапі можна виділити три групи країн за методом установлення курсу національних валют:

• Країни, що мають прив’язаний, або фіксований, курс (pegged rate). Такі країни фіксують вартість своєї валюти з нульовою можливістю відхилення або з дуже вузькими межами (не більше 1 %) таких відхилень від іншої іноземної валюти або комбінованої валюти. Лідерами у списку еталонних валют, до яких прив’язується національна валюта, є долар США, євро та СДР (спеціальні права запозичення). Прикладом 100-відсоткової фіксації є країни Європейського Союзу, які зафіксували обмінні курси своїх національних валют у межах Союзу одна до одної та до нової грошової одиниці євро станом на останній робочий день 1998 р. і дотримувалися визначених обмінних пропорцій до остаточного запровадження єдиної валюти євро.
• Країни з обмеженою гнучкістю курсів (limited flexibility).
• Країни з підвищеною гнучкістю курсів (more flexibility). Курси валют можуть вільно рухатися, змінюючись під впливом факторів попиту і пропозиції тощо. Такі валюти мають підкатегорії:
• вільно плаваючі (freely fluctuating);
• керовано плаваючі (managed fluctuating);
• валюти, курс яких періодично коригується.

     До  групи країн з вільно плаваючим  курсом валюти відносять промислово розвинуті країни: США (долар США), Великобританія (фунт стерлінгів), Японія (єна), Швейцарія (швейцарський франк), група країн єврозони (євро) та ряд інших. Країни другої групи встановлюють на певний проміжок часу досить широкі межі коливання курсу власної валюти відносно інших валют, які періодично переглядаються (наприклад, Мексика). Третя група — це країни, що визначають діапазон коливань свого курсу відносно певного кошика валют. Залежно від стану основних валют кошика переглядаються межі коливань власної валюти.

     Як  уже зазначалося, основний обсяг  валютних операцій не має прямого  зв’язку з міжнародною торгівлею чи інвестуванням.

     Більшість таких операцій здійснюється між  банками з метою виявлення  прибутку.[24]

     Коли  фірми беруть участь у міжнародній  торгівлі, вони вступають у звичайні ділові відносини: купують, продають, беруть позичку та надають кредит.

     У міжнародній торгівлі місцева валюта одного продавця є іноземною для іншого. Якщо експортеру вдається домовитися про здійснення платежів у валюті його країни, то іноземний покупець повинен мати певну кількість цієї валюти для виконання платежу. Для цього йому варто звернутися в банк і купити необхідну кількість іноземної валюти в обмін на валюту своєї країни.

     Якщо  експортер погодиться прийняти платіж у місцевій валюті іноземного покупця, то цей експортер отримає платіж в іноземній валюті і буде зобов'язаний щось з нею зробити. Його можливості наступні:

     Вести валютний рахунок у своєму банку  у валюті платежу. Це рішення розумне, якщо:

     1.1. експортер очікує, що він регулярно  буде виконувати платежі і  мати надходження в цій валюті, отже, маючи валютний рахунок,  він уникає необхідності купувати чи продавати іноземну валюту щораз, здійснюючи купівлю чи продаж у цій валюті;

     1.2. експортер припускає, що в дуже  недалекому майбутньому йому  доведеться здійснити платіж  у цій валюті.

     Продати іноземну валюту банку в обмін  на вітчизняну валюту (чи, можливо, навіть на іншу іноземну валюту).

     Експортер може попросити виконати платіж у  валюті, що є іноземною як для  продавця, так і для покупця. В  міжнародній торгівлі торговцям  може знадобитися або купити, або  продати іноземну валюту, і вони будуть здійснювати ці операції через свій банк. Коли торговці купують валюту, банк продає її, а коли продають – банк купує її.