Особливостi економiчного розвитку Украiни у XIX

сті. Земля стала  товаром, ціна якого постійно зростала. У Галичині 1 га землі

в 1901 р. коштував 790 крон, а в 1906 р. — 1264 крони. У Східній  Україні зе-

мля була дорожчою, ніж  у інших районах Російської імперії (табл. 6.4)

Таблиця 6.4

Динаміка ціни однієї десятини землі

в різних регіонах царської Росії, крб.

Регіони

Центральний промисловий  район

Західні губернії

Східні губернії

Україна

1860-ті роки

14,82

15,63

5,8

20,12

1898-1902 рр.

56,25

42,76

32,05

99-123,97

1906-1913 рр.

—

—

—

136-190

Посилився процес розшарування селянства, концентрації землі у  замож-

ної верстви. Селяни обробляли надільну, приватну, орендовану землю. До

80 % селянських господарств  були без- і малоземельними. Статистики на

початку XX ст. підрахували, що лише ті селяни, у володінні яких було від 6

до 9 десятин і більше, могли одержувати певний прибуток.

Наслідком значних  залишків кріпосництва в сільському господарстві Ук-

раїни було штучне аграрне  перенаселення. У Східній Україні  протягом 1860—

1910 рр. сільське населення  зросло на 86%, а площа селянських  земель —

лише на 31 %. На кінець XIX ст. із 36 млн. населення (з них 27-28 млн.

українців) хліборобством  займалися 74,5 % (із нього 87,5 % українського).

Надлишок робочої  сили становив близько 9,3 млн, а промисловість України

могла використати  не більш як 1 млн. Це зумовлювало зменшення індивіду-

ального селянського  землеволодіння, низьку оплату праці  в землеробстві та

промисловості, гальмувало розвиток сільського господарства і  промисло-

вості. Більшість  селян йшли на заробітки у степову  Україну, Бессарабію, на

Дон, Кубань, в Нижнє  Поволжя. У 1891 р. на заробітки із сіл Київської,

Полтавської, Харківської, Чернігівської, Подільської губерній йшли майже

800 тис. осіб. За 40 років (з 1861 по 1900 р.) видача паспортів  відходникам

збільшилась у 10 разів. Царський уряд заохочував еміграцію  українського се-

лянства за Урал, до Сибіру, на Далекий Схід. За 1885-1896 рр. з українських

губерній виїхало 209 259 осіб. Протягом 1896—1906 рр. після спорудження

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ  УКРАЇНИ 217

Транссибірської магістралі на Схід переселилося близько 0,6 млн. осіб. Єв-

рейське населення  з Правобережжя і Полісся емігрувало до Америки.

На західноукраїнських землях резерв вільних робочих рук  перевищував

потреби 'сільськогосподарського виробництва у 2-3 рази. Лише в Галичині,

де протягом 1857-1900 рр. кількість населення зросла на 61,3 %, площа ор-

ної землі — на 5,8 %, 170 тис. селянських родин зовсім не мали землі, аграрне

перенаселення перевищувало 1,2 млн. осіб. Еміграція тут почалася у 70-х ро-

ках XIX ст. і була спрямована за океан, до Америки. За 1890-1913 рр. еміг-

рувало 700-800 тис. осіб.

Після реформи 1861 р. сільське господарство швидше розвивалося на

Півдні України, де поміщицькі господарства на кінець XIX ст. перейшли на

використання вдосконаленої  техніки. На Правобережжі та Лівобережжі

України зміни відбувалися  у зв'язку із збільшенням посівів цукрових буря-

ків. Поступово зростала кількість парових молотарок, букерів (три- і чоти-

рилемішних плугів), жаток, сівалок, віялок, культиваторів, парових двигунів

(в Україні працювало  їх понад 700). При цьому на  Лівобережжі машини

застосовувались тільки у найкращих господарствах, 40% плугів були де-

рев'яними. Незначний  відсоток селянських господарств обробляли  землю за

допомогою машин.

У Східній Галичині на початку XX ст. було 1552 сівалки, 1015 грабарок,

3537 молотарок, 122 сепаратори, 1424 сортувалки. Однак лише 26,5 % по-

міщицьких господарств використовували машини.

За даними першого  всеукраїнського перепису населення, у 1897 р. в по-

міщицьких і селянських господарствах Східної України працювало 425 тис.

постійних робітників. Разом із строковими та поденниками у сільському

господарстві використовувалася  праця 1,5—1,8 млн. найманих робітників. На

західноукраїнських  землях на початку XX ст. сільськогосподарських робіт-

ників налічувалося 600 тис.

Раціонально, інтенсивно розвивалася незначна частина господарств. У

Східній Україні  підприємницьких поміщицьких маєтків налічувалося

1199, або 39,4 %. Не  маючи коштів, засобів, досвіду,  більшість поміщиць-

ких маєтків вели господарство у формі відробітків або брали землю в оре-

нду. Існували такі види відробітків, як праця за гроші зі своїм реманентом,

за борг або відсоток з боргу, за землю і житло, за порушення  ловецького,

лісового та інших законів, права пасти худобу на полях поміщика тощо.

Відробітки селяни виконували як своїм реманентом, так  і панськими ху-

добою та реманентом. Серед селянства була поширена відробіткова орен-

да, коли земля бралася  за відробітки або натуральну плату (спільщина).

Часто селяни віддавали  при цьому половину врожаю. За рахунок  відробіт-

ків нерідко виконувалися всі головні роботи в поміщицькому господарст-

ві. Відробіткова система  була пережитком аграрних відносин феодального

218 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ  УКРАЇНИ

господарства. Вона прискорювала розорення селян, сприяла  поширенню

лихварства. Поміщик  виступав не як підприємець, а як землевласник-

лихвар. Ціна орендованої землі була вища за ринкову в 6-8 разів. Агроку-

льтурні досягнення не застосовувалися, врожайність була низькою. Для

підвищення продуктивності господарств власники землі поступово пере-

ходили до грошової, підприємницької оренди або створювали економії,

використовуючи найману  працю. Це був шлях поступового становлення

фермерських господарств.

Індустріальні відносини  в сільському господарстві поширювались пере-

важно в Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Подільсь-

кій, Волинській губерніях. Відробіткова система переважала в  Чернігівсь-

кій, змішана —  в Полтавській і Харківській  губерніях. У Східній Галичині з

50 повітів у 35 були  поширені відробітки. Одночасно  майже 47 % фільвар-

ків перебували в  оренді у підприємців-фермерів. Отже, темпи розвитку

сільського господарства України залежали від того, наскільки  швидко і в

який спосіб ліквідовувалися залишки панщинного господарства.

Тому в Російській державі була проведена аграрна реформа, що дістала

назву «столипінської»  за ім'ям її автора і втілювача в  життя, голови Ради

міністрів П.Столипіна. Основні положення реформи були викладені в указі

22 листопада 1906 р., який після затвердження царем став законом від 27 чер-

вня 1910 р. Уряд під час революції 1905-1907 рр. домагався стабілізації ста-

новища в країні у напрямі перебудови земельно-аграрних відносин, створив-

ши стан заможних селян. У Російській імперії селянам належало 165, в Украї-

ні — 91 млн. десятин  надільної і 5,4 млн. десятин приватної  землі.

Землевласники в Росії володіли 53, в Україні — 10,9 млн. десятин. Тому

уряд вирішив розв'язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землево-

лодіння, конфіскація  якого, на погляд П.Столипіна, не могла радикально

змінити становище  селян.

Столипінська аграрна  реформа передбачала здійснення таких основних

заходів: 1) руйнування общини, яка відіграла значну роль у масових селян-

ських виступах 1905-1907 рр., і закріплення за кожним домогосподарем,

який володів надільною  землею на основі общинного права, належної йому

частки в особисту приватну власність; 2) надання кредитної  допомоги селя-

нам через Селянський земельний банк; 3) організацію переселення  селян у

малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Кожний селянин  мав право вимагати від громади  виділення замість че-

резсмужних земель однієї компактної ділянки — відрубу. Передбачалося

переселення на хутори. У власність передавалися надлишки землі понад

норму на одну душу, якщо селянин заплатить за них  громаді за викупною

ціною 1861 р., коли ціни були нижчими. Для виходу з общини потрібна була

згода сільського сходу, проте, якщо він не давав її протягом 30 днів, селяни

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ  УКРАЇНИ 219

наділялися землею за розпорядженням земського начальника. У громадах,

де не було переділу землі протягом 2 років, вона закріплювалася у власність

обов'язково і незалежно  від бажання селян, а за надлишки землі не треба

було платати взагалі.

За законом про  землеустрій від 29 травня 1911 р., у селах, де були про-

ведені землевпоряджувальні  роботи, земля автоматично переходила у спад-

ково-подвірне землеволодіння.

Здійсненням земельної  реформи займалися Міністерство внутрішніх

справ та Головне  управління землеустрою і землеробства, на місцях — гу-

бернські та повітові землевпоряджувальні комісії.

Що ж принесла Столипінська аграрна реформа Україні? Закон 14 червня

1910 р. діяв до 1915 р. За цей час була закріплена  земля в індивідуальну

власність на Правобережжі 48,9 % селян, на Півдні — 42, на Лівобережжі —

16,5 % (за іншими  даними, відповідно 50,7, 34,2, 13,8 %). Масова  хуториза-

ція не відбулася (дані за 1913 р.).

У 1906-1912 рр. утворено 226 тис. хуторів, або 5,1 % усіх господарств, а

в 1916 р. — 440 тис, або 14 % селянських дворів.

Позики для купівлі землі Селянський банк надавав у розмірі 95 % купі-

вельної ціни, під хутори — 100 %. Проте через встановлені Селянським ба-

нком високі ціни на землю більшість селян не могли  користуватися його

допомогою. Протягом 1906-1916 рр. банк продав українським селянам

596,4 тис. десятин  землі, піднявши ціни із 105 крб. у 1907 р. до 136 крб. у

1914 р. за десятину. За цей час банк скупив 579 поміщицьких  маєтків із

572,2 тис. десятин землі.

Столипінська аграрна  реформа збільшила масштаби переселення  з

українських земель. Протягом 1907-1912 рр. з них вибуло близько 1 млн.

осіб. Однак багато селян повернулося внаслідок погано організованої пере-

селенської компанії. Так, у 1911 р. в Україну повернулося 68,5 % переселе-

нців. У 1914 р. в Сибіру і на Далекому Сході проживало 2 млн українців.

Отже, столипінська аграрна реформа прискорила перехід  українського

села на індустріальну  основу, створила сприятливі умови  для розвитку при-