Особливостi економiчного розвитку Украiни у XIX

наділ польової землі. Селянам надавалося право викупу садиби. Наділ мож-

на було викупити тільки за згодою поміщика. До укладання  викупної угоди

селяни вважалися  тимчасово зобов'язаними, після оформлення її — селяна-

ми-власниками. За користування садибою селяни, як правило, платили  об-

рок, за користування польовим наділом — або платили оброк, або відбували

панщину. Розміри повинностей і польового наділу визначались уставними

грамотами, що складалися між поміщиками і сільською громадою на два ро-

ки. Перевірка грамот і введення їх в дію доручалися мировим посередникам.

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ  УКРАЇНИ 209

Розміри оброку і  панщини встановлювали для кожної місцевості окре-

мо. Так, за користування садибою селяни південних губерній платили об-

рок від 1 крб. 50 коп. до 3 крб. 50 коп. з ревізької душі. В Лівобережній і

Правобережній Україні  його визначали з розрахунку 5 крб. 10 коп. за де-

сятину. Повинності за користування польовим наділом для  селян півден-

них губерній становили 40 днів чоловічих і ЗО жіночих  на рік, а в оброч-

них маєтках — 8-12 крб. оброку. В лівобережних губерніях селяни

відробляли за десятину наділу 12-21 день панщини на рік або платили від

1 крб. 40 коп. до 2 крб. 80 коп. оброку, в правобережних губерніях — від-

повідно 5-20 днів панщини  і 1 крб. ЗО коп. — 3 крб. 30 коп. оброку.

Норми польового  наділу залежали від якості землі  та місцевості. Оскіль-

ки в Україні  були родючі землі, то уряд намагався  зберегти у землевласни-

ків максимальну  кількість землі.

У степових губерніях  встановлювався єдиний, так званий указний наділ,

розміри якого коливалися від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу. Для  пів-

денної частини  Харківщини визначалися два розміри  наділів на душу: ви-

щий і нижчий, що становив 1/3 вищого. Вищий наділ дорівнював 3-4,5 де-

сятини.

На території лівобережних губерній, де діяло Малоросійське  положення,

вищий наділ встановлювався від 2,75 до 4,5 десятини на ревізьку душу,

розмір нижчого наділу становив половину вищого. Землю відводили всій

громаді, а потім  виділяли селянським сім'ям у спадкове користування. Роз-

міри наділів залежали від господарської забезпеченості тяглом. Найпоши-

ренішими були такі види наділів, як садибні, піші, додаткові. Пішими наді-

лами забезпечували  усіх селян, для тяглих існували додаткові  наділи.

За селянами Правобережної  України зберігалися наділи в  розмірі, що ви-

значався інвентарними правилами 1847-1848 рр. Усі «мирські землі» поді-

лялися на корінний та додатковий наділи. Якщо наділ 1861 р. був менше

інвентарного, селяни могли через мирового посередника  домогтися його

збільшення. В середньому селянам виділяли 1,9-2,3 десятини на ревізьку

душу. Як і на Лівобережжі, землю виділяли на сільську громаду  і закріпляли

за селянами в  спадкове подвірне землекористування. В зв'язку з польським

повстанням 1863 р. царський уряд ЗО липня 1863 р. видав закон, згідно з

яким було введено  обов'язковий викуп селянських наділів, викупні платежі

зменшувалися на 20 %.

Якщо селянин мав  до реформи 1861 р. більше землі, ніж передбачалося

нормами вищого наділу, то поміщик міг відрізати лишок. Він також мав

право зменшити селянські  наділи, якщо після наділення селян землею у

нього залишалося менше  третини усієї землі в Лівобережжі, а в степовій

смузі — менше  половини. Селянин міг безплатно отримати дарчий наділ

розміром в 1/4 вищого або указного наділу. Дрібнопомісні землевласники

210 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ  УКРАЇНИ

могли звільняти  селян зовсім без землі або  не нарізати її, якщо наділи були

меншими за норму.

Порядок викупу землі  та розмір викупної суми визначалися спеціальним

Положенням про  викуп. Садиби можна було викупляти  в будь-який час за

відсутності на селянському  дворі казенної та поміщицької недоїмки. Викуп

польової землі  міг бути здійснений за згодою поміщика і навіть проти ба-

жання селян.

Розмір викупної суми визначали не за ринковою вартістю землі, а за су-

мою капіталізованого оброку, який селянин сплачував на користь поміщика,

виходячи із 6 % річних. Якщо за користування садибною землею селяни

платили за кожну  десятину 5,1 крб. оброку, то при капіталізації цієї суми з

6 % вони мали заплатити  (5,1 х 100 : 6) = 85 крб. Внести одночасно всю су-

му викупу за садибу та польову землю селяни не могли. Із викупної суми

80 % уряд виплачував  поміщикам у вигляді 5% банківських  білетів або ви-

купних свідоцтв. Якщо селяни брали на викуп неповний наділ, то виплачу-

вали 75 % загальної  викупної суми. Селяни ставали боржниками держави і

були зобов'язані  погасити отриману позику протягом 49 років, вносячи що-

річно по 6 % викупної суми. Решту 20-25 % викупної суми селяни платили

безпосередньо поміщикові. Отже, поміщик щороку мав у банку відсотки з

викупної суми, які  дорівнювали прибутку, отримуваного від селянина до

реформи.

Перехід на викуп  відбувався досить швидко. Частка селян, які підписа-

лися на купівлю землі і сплату податків за землю, визначених державою,

становила від загальної  кількості на Харківщині 97,7 %, Херсонщині — 94,

Катеринославщині  — 63,8, Чернігівщині — 88,9, Полтавщині — 76,8 %. На

1881 р., коли викуп  землі став обов'язковим, тимчасово  зобов'язаними за-

лишалося 110 тис. селян у степових і лівобережних губерніях.

Отримана селянами земля за цінами 1857-1861 рр. коштувала

128 млн. крб., викупна  сума становила 166,8 млн. крб., а  селяни мали

сплатити 503 млн. крб. До скасування платежів з 1 січня 1907 р. селяни

сплатили 382 млн. крб. Отже, землевласники зберегли не лише землю, а й

той прибуток, який вони отримували до реформи. Вартість десятини землі

за викупними платежами  перевищувала дореформені ціни на Лівобережжі

у 1,5-2,5 раза, на Правобережжі — на 25,4 %. Лише в Подільській губернії

плата була нижчою на 13,6 %. Фактично це перевищення було платою по-

міщикам за викуп особи селянина.

Дворові селяни (173 тис. осіб) і ті, що працювали на поміщицьких  під-

приємствах, ставали  особисто вільними, проте протягом двох років мали

служити своїм власникам  або платити оброк. За положенням, вони отриму-

вали тільки ті землі, що мали до реформи, але фактично більшість  із них

землі не мала.

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ  УКРАЇНИ 211

Удільні та державні селяни були звільнені законами 1863 і 1866 рр. Усі

землі, угіддя і надалі залишалися власністю держави, їх закріплювали за

селянами або давали у безстрокове користування за так  звані щорічні дер-

жавні оброчні податки (до 1913 р.) або передавали у власність  з правом ви-

купу протягом 6 років. Розміри наділів і оброку, який зріс на 5-12 %, визна-

чались у власницьких  записах. З метою забезпечення сплати оброчних

податків зберігалася  община, а де її не було, вводилася  кругова порука за

сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільно  викупляти

наділи. Для того щоб вийти з общини, потрібна була згода не менше двох

третин громади. Селяни, які не мали поля до реформи, не отримали його. В

1886 р. для державних  селян було введено обов'язковий  викуп землі. Вику-

пні платежі цих селян були меншими, ніж для поміщицьких селян, проте

більшими за ринкову вартість землі. Загалом у господарствах державних

селян були сприятливіші умови розвитку порівняно з поміщицькими.

Внаслідок земельної  реформи із 48,1 млн. га земельного фонду  в 9 укра-

їнських губерніях  селяни отримали 21,9 млн. га землі (45,7 %), поміщикам

залишалося 22,5 млн. га (46,6 %), церкві й державі — 3,7 млн. га (7,7 %). За

офіційними даними (1877-1878 рр.), надільне землекористування селян в

Україні зменшилося на 27,6 %. Після проведення реформи із загальної кіль-

кості 2,5 млн. ревізьких  душ поміщицьких селян 9,2 % залишилися без наді-

лів, 3,9 % — отримали дарчі наділи. Більшість українських селян отримала

садибні та піші наділи землі. Обробляючи їх, вони не могли забезпечити

себе прожитковим  мінімумом. Середній наділ на Лівобережжі на ревізьку

душу становив до 2,5 десятини, у губерніях степової України — до 3,2, на

Правобережжі — 2,9 десятини. Наділи державних селян у середньому ста-

новили 4,9 десятини на ревізьку душу, що майже вдвоє перевищувало наді-

ли кріпаків.

Про зменшення землеволодіння селян свідчать такі дані (табл. 6.1)

Таблиця 6.1

Площі використовуваних селянами земель

у 60-90-х роках XIX ст.

Регіон

Лівобережжя

Правобережжя

Південна Україна

Загальна площа  на 1000 осіб,

десятин

1860 р.

1562

1404

3017

1890 р.

898

695

1243

% зменшення

42,6

50,5

58,9

212 ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ  УКРАЇНИ

Землевласники заміняли кращі селянські землі гіршими, при розмежу-

ванні землі утворювали черезсмужжя. Пасовища, сіножаті, ліси, частина

яких після реформи була залишена у спільному користуванні селян і земле-

власників, після сенатського указу 1886 р. майже повністю стали власністю

останніх.

Надільну землю закріпили переважно у спадково-подвірне землекорис-

тування. Проте значну її частину уряд, як і в Росії, передав в общинне зем-

леволодіння: на Катеринославщині — 95 %, Херсонщині — 88,8, Харківщи-

ні — 95,3, Полтавщині — 15,9, Чернігівщині — 51,7, Київщині — 6,7,

Поділлі — 5,4, Волині — 22,1 %.

Оскільки традиційним  для України було подвірне землекористування, то

переділи землі, там де община була суб'єктом землеволодіння, майже не

проводили. До сплати державі викупних платежів громада і двори не могли

вільно розпоряджатися надільною землею.

Селянська реформа 1861 р. визначала аграрні відносини  і стан сільського

господарства у другій половиш XIX ст. — на початку XX ст. Відбулися до-

корінні зміни в  розподілі земельної власності. Після реформи поміщицьке

землеволодіння було збережено і розширено за рахунок  селянських наділів.

Протягом 60-х років XIX ст. — на початку XX ст. у Східній Україні відбу-

вався процес поступового  його зменшення. В 9 українських губерніях, за

земельним переписом 1877 р., поміщицьке землеволодіння зменшилося до