Особливості, проблеми, напрямки розвитку й удосконалення діяльності вільних економічних зон

Мета соціального характеру – це підвищення зайнятості населення шляхом створення нових робочих місць, подолання безробіття. ВЕЗ при цьому сприяють підвищенню якості робочої сили за рахунок використовування інновацій, нових технологій і організаційних форм, а так само насиченню внутрішнього ринку високоякісними товарами народного споживання і досягненню рівномірного розвитку різних регіонів країни.

До передумов створення ВЕЗ можна віднести наступні:

                  створення ВЕЗ сприяє інтересам як держави в цілому, так і окремих регіонів, відкриває можливості виходу на зарубіжні ринки, розширює експортно-імпортний потенціал і сприяє створенню конкурентноздатного ринку;

                  ВЕЗ створюють сприятливі можливості для вільного переміщення капіталу, новітніх технологій, науково-технічних розробок і інновацій, розвитку виробничої і ринкової інфраструктури держави;

                  створення і функціонування ВЕЗ сприяє мотивації підприємницької діяльності і високопродуктивної праці, удосконалюючи умови життя населення і покращуючи якість трудових ресурсів.

                  передумовою створення ВЕЗ так само є те, що вони залишаються під повною юрисдикцією держави як невід'ємна частина його території і не має ніякого права на суверенізацію від загальнодержавної і регіональної влади.

Усі зони, таким чином, створюються на конкретній території, у межах певної країни (групи країн) і з цілком певними передумовами і метою.[4]

1.3 Історія появи і розвитку вільних економічних зон в світі

Території з особливим економічним режимом створювалися в різних країнах з давніх часів. Історія ВЕЗ бере свій початок з середини XVI століття, коли ідея організації вільних портів привела до створення портової вільної економічної зони в місті Ліворно в Італії. З цієї миті створення подібних ВЕЗ розповсюджуватися по всьому світу. І у всіх таких випадках їх створіння приносило могутній поштовх економічному розвитку не тільки самої зони, але і прилеглому регіону і всій країні.

Вільні економічні зони в 30-і роки двадцятого сторіччя багато в чому сприяли розвитку економіки США – однієї з провідних країн сучасного світу. При їх допомозі здійснювалося економічне зростання таких країн, як Китай, Південна Корея, Гонконг, Тайвань, Бразилія, Сінгапур і інших. І сьогодні в світовому господарстві функціонує успішно більше чотирьох тисяч спеціальних економічних зон, з яких близько 20% доводиться на територію США.[2]

Вже в двадцятому столітті зони часто створювалися в безпосередній близькості від крупних міжнародних морських портів, аеропортів, залізничних вузлів за наявності вільних територій, робочої сили, фахівців. Наприклад, однією з перших ВЕЗ була зона в Ірландії, створена в аеропорту "Шеннон" (1959 р.). Пізніше така зона була створена в англійському аеропорту "Дог-Айленд". Деякі ВЕЗ створювалися на більш крупних територіях, наприклад, промисловий округ вільної зони Манаус в Бразилії, одна з перших спеціальних економічних зон – зона "Шеньжень" в Китаї і ін. З метою створення ключових об'єктів виробничої інфраструктури ВЕЗ, розвиток яких признається пріоритетним з погляду державних інтересів, в цей час вже починають виділяються кошти з державного бюджету і надаються пільгові кредити крім вже що застосовувалися на той час пільг за митними тарифами.

Найбільший позитивний досвід створення і функціонування ВЕЗ накопичений Китаєм. Тут органи державного управління із самого початку чітко визначили умови функціонування підприємств, розташованих в ВЕЗ, зорієнтувавши їх на експорт конкурентноздатної продукції за допомогою системи цільових пільг. В 80-і роки минулого століття було прийняте більше 100 нормативних актів, регулюючих питання міжнародної співпраці і орієнтованих на залучення іноземного капіталу в ВЕЗ. В даний час на території ВЕЗ Китаю діють приблизно 45 тисяч підприємств (18% їх загальної кількості в 2005 р.), в які вкладено більше 30 млрд. доларів прямих інвестицій.

Звертає на себе увагу певна зміна пріоритетів в розвитку ВЕЗ, що відбулася за останнє десятиріччя. Якщо раніше був пріоритетним розвиток експортних виробництв, то тепер їм відводиться роль каталізатора технологічного прориву в нове століття. При чому тепер в режимі ВЕЗ функціонують не тільки невеликі територіальні утворення, але і цілі «особливі економічні райони», що досягли істотних економічних і соціальних результатів.

Певний досвід щодо вільних економічних зон мають і країни СНГ, такі як Білорусь і Росія. Хоча, рівно як і в Україні, функціонування цих зон зв'язано з безліччю труднощів і носить неоднозначний правовий характер.[9]

1.4 Досвід утворення і функціонування ВЕЗ в Америці

У США сьогодні є три головні типи ВЕЗ: зони зовнішньої торгівлі, підприємницькі зони і технологічні парки.

Вільні торговельні зони виникли у світі в XIX ст., насамперед у Північній Європі. У США подібні зони з'явилися в 30-ті роки нашого століття, одержавши назву зон зовнішньої торгівлі (ЗЗТ).

Такі зони є частинами національної території, у межах яких запроваджено пільговий порівняно із загальним режим господарської, в тому числі зовнішньоекономічної діяльності. ЗЗТ - це торгові або торгово-виробничі зони, які, будучи частиною національної території, з погляду митного, бюджетно-податкового і фінансового режимів, є такими, що перебувають за її межами.

Сучасні ЗЗТ надають широкий спектр послуг: у них виконують не лише складування, сортування і пакування ввезеного товару, а й, у разі потреби, повну його переробку, комплектування деяких видів продукції із компонентів місцевого або іноземного походження і навіть створення окремих видів виробництв на базі продукції, яка надходить в зону, або яку в ній виготовляють. Передумовами організації вільних торговельних зон є вигідне географічне положення (наближеність до міжнародних транспортних артерій, великих промислових центрів, районів прикордонної торгівлі тощо) і наявність розвиненої інфраструктури (під'їзних шляхів, складських приміщень, вантажних терміналів, розвантажувально-навантажувальної техніки, стійкого електро-, водо-, теплопостачання). Тому ЗЗТ найчастіше розміщують у портах, аеропортах або поблизу них.

Поширенню ВЕЗ в Америці сприяють, насамперед, різноманітні пільги компаніям (як місцевим, так і іноземним), які діють у їхніх межах. Найголовніші з них такі.

1. Митний збір і внутрішні податки США, якщо такі потрібно стягувати, сплачують лише тоді, коли товари перевозять із зони зовнішньої торгівлі на територію митниці і вони призначені для внутрішнього споживання.

2. Товари, що є у ЗЗТ, не обкладають митом і з них не стягують акцизний збір; приватна власність компаній чи окремих осіб, що є на території зони, звільнена від федерального і місцевого податків.

3. Товари, які експортують із ЗЗТ в треті країни, не обкладають митом, внутрішніми податками, вони не підлягають квотуванню.

4. Товари, які експортують із зони зовнішньої торгівлі завдяки добре налагодженій на її території системі охорони не потребують великих страхових витрат.

5. Митна процедура під час експорту товарів із ЗЗТ зведена до мінімуму.

6. Товари, заборонені для імпорту в США, не ввозять на територію ЗЗТ. Виняток роблять для товарів, які пройшли відповідну переробку в зоні згідно з вимогами американської митної служби.

7. Імпорт товарів із ЗЗТ на територію США відбувається відповідно до процедури, що дає змогу імпортеру сплачувати митний збір або на товар, що надійшов у ЗЗТ, або на іноземні компоненти, використані в процесі його переробки. Отже, імпортеру надано право вибирати менше мито.

8. Імпортери продукції таких галузей промисловості, як судно- й автомобілебудування, виробництво конторського і промислового обладнання, нафтопродуктів, а також продукції, зібраної чи виробленої в ЗЗТ, у разі ввезення кінцевого продукту на митну територію США звільнені від сплати так званого інверсованого, або зворотного, тарифу. Механізм запровадження останнього передбачає більше мито на вузли й окремі блоки, ніж на готову продукцію з більшою часткою додаткової вартості.[5]

Підприємницькі зони (ПЗ) безпосередньо не пов'язані з обслуговуванням зовнішньої торгівлі. Початкове поняття вільної зони тут розмите, оскільки митні пільги відходять на другий план або їх взагалі нема, а головну роль відіграють різноманітні податкові, фінансові й адміністративні стимули

Підприємницькі зони в США поділяють на три типи - федеральний, штатний і місцевий. Зони, які належать до того чи іншого типу, створюють відповідно до рішень урядових органів на федеральному, штатному і місцевому рівнях. Органи влади, що звертаються за дозволом на створення ПЗ до вищих державних органів, повинні чітко визначити свої зобов'язання щодо цих утворень. Наприклад, влада штату, яка одержує дозволи в Міністерстві житлового будівництва і державного управління, повинна зазначити, які пільги (податкові, адміністративні та ін.) на рівні штату будуть надані створюваній зоні.

ПЗ переважно розташовані в економічно депресивних районах великих міст, що мають найвищий рівень безробіття. Вони охоплюють, зазвичай, райони площею від 2,5 до 5,0 кв. км (у деяких випадках до 13 кв. км), не мають обгороджених меж і виділяються лише статусом розміщених там компаній.

Технологічні парки (техніко-впроваджувальні зони) є новою ефективною формою інтеграції науки і виробництва, місцем розгортання інноваційної діяльності і створення венчурних (ризикових) фірм, які розробляють нові технології. Переважно це територіально згрупована сукупність наукових лабораторій і виробничих приміщень, наданих в оренду на пільгових умовах венчурним фірмам, що займаються комерційним освоєнням перспективних наукових і технологічних нововведень та ідей.

На відміну від зон вільної торгівлі та підприємницьких зон, для створення технологічного парку переважно не потрібно дозволу того чи іншого урядового органу. Умовою їх створення є наявність середовища, де поєднано відповідні географічні, економічні, наукові та соціальні чинники. Останніми роками деякі штати намагаються штучно створювати у себе таке середовище, використовуючи різноманітні стимули. Зазначимо, що в сучасних умовах технопарки відіграють важливу роль у підвищенні конкурентоспроможності США на світовому ринку і в розвитку національної бази для високотехнологічних виробництв.[3]

РОЗДІЛ 2. ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ УКРАЇНИ

Створення вільних економічних зон (ВЕЗ) об'єктивно зумовлене процесом територіального поділу праці, невпинним розвитком зовнішньоекономічних зв'язків. Відбувається формування місць налагодження міждержавних торгових контактів у морських і річкових портах, пунктах перетину транспортних шляхів, залізничних вузлах, аеропортах.

Усе це дає підстави до утворення ВЕЗ як форми організації господарської діяльності на певній території тієї чи іншої країни, у межах якої усталюються особливі правила економічної діяльності. На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валютно-фінансові та інші умови діяльності як національних, так і іноземних суб'єктів підприємництва. Метою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, освоєння і впровадження у виробництво прогресивних технологій, нарощення виробництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього ринку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом. У міжнародній практиці налічується понад 20 різновидів ВЕЗ. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу - транзитні, митні, експортні, банківські, туристичні та ін.[1]

Вільні економічні зони є в США, Англії, Німеччині, Китаї та інших країнах, вони створені з метою прискорення економічного розвитку конкретного регіону або певного виду діяльності чи навіть конкретного підприємства (скажімо, заводу, об'єднання, інституту). У ВЕЗ суб'єктам господарювання надають за певною процедурою деякі пільги на визначений термін, чим створюють сприятливі умови для інвестування. Перші підходи до створення спеціальних економічних зон (СЕЗ) в Україні були передбачені законодавством ще у 1992 р. Однак цей напрям економічних реформацій, на думку вчених, не одержав належного розвитку. А він, як свідчить досвід, є ефективним прискорювачем техніко-економічного і регіонального розвитку.

У СЕЗ для інвестицій створені певні пільгові умови і правова стабільність на визначений термін. На таких засадах об'єкти СЕЗ стають привабливими і для внутрішнього, і для зовнішнього інвестора.

Формування пропозицій щодо створення вільних економічних зон чи об'єктів потребує, насамперед, проведення інвентаризації наявних науково-технічного, промислового і гуманітарного потенціалів регіону.

Успішні організація і розвиток ВЕЗ неможливі без прийняття відповідної системи законів і нормативних актів. Її ядром і основою покликаний бути загальний закон про вільні економічні зони, який чітко регламентує головні цілі, завдання, принципи їх створення, права і відповідальність всіх зацікавлених сторін, комплекс преференцій, порядок створення і ліквідації.

Під час розробки програм або пакетів документів ВЕЗ головну увагу треба зосереджувати на виборі пріоритетних товаровироб-ничих напрямів: на випуску продукції із закінченим технологічним циклом; на впровадженні ресурсо- і енергозбережних технологій, організації глибокої переробки сільськогосподарської сировини тощо.

Прикладом таких підходів може бути робота Львівської облдержадміністрації з підготовки Державної програми соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, в якій передбачено створення спеціальних економічних зон «Яворів», «Жовква», «Мостиська», курортополісу «Трускавець».[6]

2.1 Правове регулювання створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон (ВЕЗ), технопарків і територій пріоритетного розвитку (ТПР)

Правове регулювання створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон складається в даний час з цілого комплексу нормативних актів - від Конституції (п.8 частини другої ст.92) і Закону від 13.10.1992 р. «Про загальні початки створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», окремих норм інших законів (наприклад, розділ 39 Господарського кодексу, розділ VI Закону від 19.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування»; ст.24 Закону від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність»), законів про окремі СЕЗ до нормативних актів виконавської влади різного рівня, включаючи Укази Президента України і ухвали Кабінету Міністрів України, цілий ряд актів відомчого рівня, а також акти локального регулювання (статути і положення про конкретні зони). Вказівка в Господарському кодексі (ст.405) про те, що закони про конкретні зони повинні прийматися «відповідно до справжнього Кодексу», слід розуміти як необхідність взаємної ув'язки Кодексу і інших законів України, але не означає вищу юридичну силу Господарського кодексу в порівнянні із законами про конкретні зони або в порівнянні з іншими законами України, оскільки всі закони України, у тому числі і Господарський кодекс, мають рівну юридичну силу, а верховенство одного закону над іншим може бути встановлено тільки Конституцією (Основним законом) України.[11]